Ти це бачила. Бачила?

6

Тиша. Для когось тиша — це полегшення, а для когось — тривога. Для Тараса Мельника вона була густою смолою, що засмоктувала в клітку два на чотири. Чоловік сидів на ліжку, перебираючи в руках пожовклий і добряче затертий клаптик паперу. З-за пазухи сірої тюремної спецівки він дістав фото жінки: рудоволосої, з приємним поглядом, що застиг у часі. Вона була при надії, великий живіт прикривало рожеве плаття до колін, груба коса спадала на груди, а на губах — красива білосніжна усмішка, яка не сходила зі світлини.

Важкі скрипучі двері розірвали спокій. Зі знервованим, лихим голосом увійшов сторожовий пес, так ув’язнені зазвичай називали працівників пенітенціарної служби.

— Пане Мельник, там до шефа прийшов запит на зустріч з вами та детективом…

Охоронець, здається, задумався, пригадуючи, як того детектива звати. Тарас знизав гострими худими плечима.

— Послухайте, це ж цілий начальник відділку, — продовжив охоронець.

Мельник лише підняв очі на людину в погонах і знову заглибився в споглядання знімка.

— Дяченко, — нарешті осяяло сторожового.

— Дяченко?

В’язень відірвався від фотографії, повільно підвів голову, але відповіді не дочекався одразу.

— Ага, — нарешті промовив охоронець.

— Не може бути. Що, привид? — поіронізував Мельник. — Привиди зі мною говорили, хм… але не через начальника.

— Який ще привид? Єлизавета Дяченко.

— Донька адвоката? Ах… — з насмішкуватою, навмисне нахабною зухвалістю продовжував ув’язнений.

— Не валяй дурня. Думаєш, я з тобою буду панькатися? Як би не так! Я лише попередив, сам Сергійович звелів.

Ув’язнений встав, підійшов до столика, намертво прикрученого до підлоги, узяв папірець і простягнув його охоронцеві: — Буду вдячний, якщо передасте своєму босу.

Потім тихо повернувся на своє залізне рипуче ліжко.

«Alea iacta est. Жереб кинуто», — пробурчав він собі під ніс.

7

Коли Старлей відчинив двері й увійшов у напівтемряву кабінету начальниці відділку, екран комп’ютера на столі ще не світився, та холодок не пробіг по його спині. Він міг би присягнутися, що правильно узгодив дату інтерв’ю, але коли побачив повідомлення в якому журналістка ще раз уточнювала годину й день, усе всередині забурлило. Єдина, так би мовити, лажа полягала в тому, що його начальниця зараз у відпустці, і витягати її на інтерв’ю, очевидно, було неприпустимо.

Друга причина неспокою — суто особиста. Роман не хотів скасовувати інтерв’ю. Думка про зустріч із дівчиною, на яку задивлявся ще зі шкільних років, приємно зігрівала йому душу. Хлопець сперся на спинку крісла, відвів погляд від монітора й узявся за телефон. Дяченко не те щоб прагнула розмови з журналістами, у неї все заплановано по пунктах: по-перше, відпочинок, далі наведення ладу в городі і, найголовніше, розмова з Богданом. Але все-таки погодилася.

З грудей молодого помічника вирвалося зітхання. Його самолюбство було повністю задоволене, він знову дивився на екран смартфона, де з веселою тональністю підтверджував узгоджений час інтерв’ю. Юнак заглибився в споглядання дівочого обличчя: «Ми з нею повечеряємо в тому новому чудернацькому ресторанчику».

У його уяві мрії про майбутню вечерю плуталися з думками про те, що йому варто підготувати деякі матеріали для інтерв’ю, аби Дяченко не злилася занадто сильно. Він, безумовно, не вважав, що шефиня може припуститися помилки чи здатися простачкою; навпаки — був певен, що вона блискуче впорається. Але саме він допустив таку ситуацію. Підготовка можливих відповідей на поширені питання була для нього актом вимолювання довіри в начальниці.

Старлей під’їхав до будинку капітанки на своєму старому мотоциклі, тому самому, на якому в підлітковому віці заїжджав за друзями на футбол. Щоб почати розмову, йому довелося зібрати всю свою мужність у кулак.

Ромко почухав вухо великим пальцем, зиркаючи на прочинені двері будинку і на шефиню в запасці та рукавицях. Ліза згадала: він завжди так робив, коли про щось думав, ця звичка ще зі школи залишилася. Часто саме таким вона його й бачила, коли батько (адвокат) готував його до іспитів в академію Нацполіції. Ось і зараз він метушився, як хлопчик, який явно чогось дуже хоче.

— Єлизавето Григорівно, — боязко протягнув Старлей, — я підготував деякі матеріали, усе узгодив. Ксенія не випитуватиме настирливо, тож…

Ліза усміхнулася.

— Будеш чаю? — запитала вона.

Роман подумав, що може лишитися з носом, а не з омріяним побаченням, якщо сьогодні все пройде неідеально. «Якщо вона передумає…» — крутилося в голові. Це дуже велике «якщо», але сидіти склавши руки — можна здуріти. Він кивнув, підтверджуючи, що вип’є чаю.

— Але справді принадна дівчина, ця Ксенія. Я певна, що вона закохана в тебе, — усміхнулася жінка, подаючи горнятко. — Не хвилюйся, я ж казала, що поговорю з нею.

Романові ланіти вмить побуряковіли, а сам хлопчина ледь тримався на ногах. Ліза не розуміла його боягузтва перед нею. Вона не вважала себе суворим керівником, але й не дозволяла вилізти собі на голову.

Того дня, коли почалися розмови про її підвищення до керівниці відділку, Лізі стало по-справжньому страшно. Вона притулилася до того, хто сидів поруч, а це була мама Романа, того хлопця, який так лякливо намагався вмовити її дати інтерв’ю. Страх відлетів кудись далеко разом із невпевненістю, натомість прийшло розуміння: вона справді впорається. Тоді старша колега обійняла її, підтримала, і вона нарешті усвідомила, що заслужила цю посаду.

…Сідати в автобус Ліза не збиралася. Наступний буде за пів години, а до Лісної можна дістатися пішки за двадцять хвилин, якщо бігом. І вона побіжить, бо ця п’ятниця — усе, що в неї є. Юстина повернеться зі школи не раніше четвертої. Марія взагалі не прийде: каже, що її запросили погостювати кілька днів у подруги Меланії з Жовкви. Перш ніж увійти до майстерні, Ліза зазирне до маленької ятки з їжею, прихопить два судочки: картоплю і щось м’ясне.

Підходячи до сервісу, жінка побачила, як Богдан виносить коробки з інструментами з гаража і вантажить їх в автівку.

— Чого прийшла? — вирвалося в нього, а тоді тихо, під ніс: — Ідіот… сраний ідіот!

Вона лише дивилася. Він не зупинявся: — Все як домовлялися, я не наближаюся до тебе і твоєї доньки, як ти хотіла, коли мене назвала… — він удавано пригадував, — а, збоченець? Чи ні, як там точно звучало?

— Я вже вибачилася. Не починай.

— Не починати, кажеш? Гаразд, то й не буду.

Ліза проводжала поглядом хлопця, який поспішно зачинив автівку й від’їхав. Сум і покинутість стояли поруч, наче живі. Якби ці почуття мали лик звіра, то своїми скаженими зубами вони б уже догризли її. Вона поставила судочок біля дверей і подалася в бік супермаркету.

Насправді Дяченко пішла не за покупками. Щойно відчинився бар… Цокання пляшок, голоси… Злість на Богдана читалася в неї на обличчі.

— Гей, — гукнула вона до бармена.

Він не був ні поганий, ні гарний — десь на рівні «один раз і забути». Почуттів до нього в неї не виникло, крім злості на іншого чоловіка. Звичайний мужик із бару, незнайомець, що побував у її ліжку (точніше — в ліжку однієї з кімнат мотелю), — лише хвилинка забуття.

Нам усім у дитинстві розповідали казки про принців і принцес. Лізі мати розповідала про Попелюшку:

«Жила-була дуже добра й красива дівчинка. Мама в неї померла, а тато одружився вдруге з гордою й злою вдовою, яка мала двох таких самих злих і заздрісних дочок. Вони змушували бідолашку виконувати всю найбруднішу роботу: мити посуд, чистити золу в каміні, спати біля вогнища. Тому й прозвали її Попелюшкою.

Одного разу король влаштував великий бал, щоб знайти наречену для свого сина-принца…

Попелюшка гірко плакала, але раптом з’явилася її хрещена. Вона перетворила гарбуз на розкішну карету, дрібних звірят — на коней, лакеїв та кучера, а її лахміття — на чудову бальну сукню з кришталевими черевичками, зауваживши, що магія триває лише до півночі: як проб’є годинник дванадцять разів, тоді все зникне.

Попелюшка приїхала на бал і всіх приголомшила своєю красою. Принц танцював тільки з нею й закохався без тями. О півночі вона втекла, загубивши один кришталевий черевичок.

Наступного дня принц оголосив, що одружиться з тією, якій черевичок буде впору. Хіба лінива не спробувала взути. Коли черга дійшла до Попелюшки, черевичок ідеально підійшов. Принц дотримав слова, а Попелюшка пробачила мачусі й сестрам і запросила їх жити в палаці».

Мораль цієї казки, щось про добро і таке інше, але життя — не казка. А принці й принцеси… словом, суха розповідь казки з маминих уст дещо перегукується з її життєвим досвідом, при тому, що вона побувала в образі не одного персонажа. «Коли тебе ніхто не розуміє, хотілося б, аби хтось допоміг знайти себе в цьому світі», — неодноразово подумки, як на старій касеті, яку олівцем потрібно перемотувати, звучали саме такі слова.

Усе було погано. Неправильно. Донька надалі не розмовляла з Лізою, чоловік зраджував, а як розлучилися, його мати настроїла Юстину проти неї. А щодо Богдана… Вона вперше закохалася у свої тридцять чотири, а найсмішніше — усвідомити це в обіймах незнайомця виявилося доволі патетичною ситуацією. Їй зовсім не хотілося, щоб хтось зробив ще гірше.

— Мамо! — ще в халаті, з горнятком ранкової суботньої кави в руках, здивовано, так, ніби в травні випав сніг, вигукнула Ліза, побачивши матір на порозі.

Ліза вдихнула: «Господи, та повітря бракує!» — ще трохи, і вона б упала від неспокою чи то від злості. Мати наблизилася й обійняла доньку. Вони одразу попрямували на кухню. Донька почала прибирати розкидані речі, відсунула стілець, що заважав проходу.

— Ти не голодна? — поцікавилася Ліза.

Мати відсторонилася й повернулася до плитки. Вона не ставила зайвих запитань і не цікавилася, де донька вешталася до півночі. Вона вже давно нічим не цікавилася — з того дня, коли Ліза заявила, що вагітна. Донька присіла за стіл, вимагаючи пояснень, чому та з’явилася так несподівано.

— Як ти?

Ліза промовчала на це запитання, чекаючи справжньої мети приїзду.

— Доню, дзвонила… — мати не називала імені, але вони обидві знали, про кого йдеться. Свекруха. — Сваха розповіла, що ти все занехаяла. І…

— Це я знаю, — із повним ротом ароматного напою нарешті буркнула донька.

Далі мама ввімкнула свою улюблену позу психологині й почала пояснювати, аналізувати стан доньки. Коли дійшла до категорії «робота», Ліза не витримала:

— Час трішки подихати свіжим повітрям. — Вона встала й подалася до виходу.

Тьмяні сірі очі матері раптом спалахнули й сфокусувалися на дверях. Там стояла Юстина. Дівчинка дивилася на бабусю: — Ба! — зраділа вона.

Ліза вийшла на ґанок, тримаючи горнятко в обох руках, глибоко вдихнула. Вона пам’ятала, як боялася повертатися додому до чоловіка до наступних довгих сварок, які тижнями переростали в злісне, нескінченне перекидання образ. Інколи вони мирилися, вибачалися й кохалися так пристрасно, ніби ще не були одружені — ще до великої кам’яниці, у якій жили, й до народження Юстини. Саме тоді щось пішло не так. І приїзд мами усе нагадав.

За кілька хвилин мати вийшла на ґанок та заговорила: — Моя люба дитино, мабуть, я втомилася з дороги. І неправильно все почала. Я розумію, чому ти обрала цю роботу — це захист. Надійна, стабільна робота на держслужбі. Ти вся в батька, він теж… — мати не договорила, бо її перебив голос із-за хвіртки: старий сусід через «п’ять дворів» вітався, знімаючи капелюха.

Жінки кивнули у відповідь.

— На чому я зупинилася? А, Лізо, ти обрала цю роботу, щоб показати силу на суді в разі заяви на опікунство. Ти гадала, що Михайло боротиметься за Юстину. Забере її в тебе.

— Не знаю, мамо. Я вже геть нічого не знаю.

— Вічна боротьба ні до чого доброго не приведе. Батько теж боровся, то за одного друга, то за іншого. Най тому Мельнику повилазить! І що одержав батько натомість? Сім’я розпалася на друзки, алкоголізм. Смерть.

Ліза відірвала погляд від однієї точки на стіні. Мати продовжувала: — Той хлопець, хто він?

— Ти про кого?

— Той…

— Ти про Богдана.

— Значить, Богдан. Сваха стільки нарозповідала, у таких барвах…

Донька перебила її, приголомшивши: — Богдан Дорош… він син Мельника.

— Що? Ти з глузду з’їхала? Як ти докотилася до такого? Скажи, інших нормальних не знайшлося? Що, як хтось дізнається, чий він син?

— Не дізнається. Реєстр усиновлення не є загальнодоступним.

Тут мама починає тихенько хіхікати, сміх її душить і не дає говорити, нарешті заспокоюється та доводить до відома очевидне: — Доню, та в нас за десятку можна державну таємницю розвідати, а ти про якийсь там реєстр.

Сперечатися Ліза не стала. Їй необхідно збиратися на інтерв’ю, вона ж пообіцяла Старлею, а мати, як завжди, потеревенить і поїде до своєї нової сім’ї. Просто треба перечекати.