Загублена слобода.

- Не пригадую, вельможне панство, такого села в нашому краї. Ніяк не пригадую. – Королівський намісник склав руки за спиною, вдаючи ніби задумливо дивиться у вікно.

Хвала Спасителю, каштеляном в цьому повіті він вже зо два десятки років. Не тільки через родинні зв’язки в столиці, довгі сумлінні роки королівської служби, а й через талан розумітися на людях.

Зобачити, що за чоловік перед тобою. Тямити з ким і як себе вести - де бути суворим та вимогливим, з ким поблажливим та великодушним. Де підлестити, де нагримати. І волів довго міркувати, перед тим, як хоч слово сказати.

Ось і тепер, аби не мовити щось не до ладу, намагався докумекати з ким має справу.

- Самі розумієте, округа немаленька. Справ багацько. Все на мені. То й не дивно, що якусь дрібну слободу можу і не згадати.

Він повернувся, підійшов до столу, сів на лаву, пригладив своє поріділе сиве волосся, склав жилаві руки на грудях і ще раз пильно глянув на гостей.

В заквецяних чоботях та сірих від дорожнього пилу плащах, зі скуйовдженим волоссям та тижневою щетиною «вельможне панство», швидше, нагадувало волоцюг з великого шляху, яких періодично ганяла міська варта Антараса.

Помітив каштелян Лупінський і те, що не зобачило б інше око. Той, грубший здоровило, що сердито зиркає, скорше за все, зі збіднілого шляхетного роду. Хоч поношені та потерті одяг та взуття, видко, що з добротної матерії. Та й піхви з мечем коштують не мало. Мабуть, як два чи три хутори. З такими, крепко, потрібно бути обережним. З усіх багатств в таких лише гонор - за необережне слово можуть і на двобій викликати…

Лицар не втримався, зробив кілька кроків до намісника, витягнув цидулку і сердито поклав перед ним на стіл:

- Можливо це допоможе згадати.

Намісник повільно потягнувся до пергаменту, неквапом розгорнув і удав, що вдумливо читає.

Та більший неспокій викликав у пана Лупінського другий гість. Якби десь зустрів на вулиці, то, мабуть, пройшов би повз, не звернувши уваги. Нічого особливого – один з багатьох молодих гульвіс, яких повно у місті. Але то, на перший погляд.

- Діють у важливій справі… Прохання не чинити перешкод, і усіляко сприяти. – вголос прочитав каштелян останні речення.

І підняв брови.

Підпис самого Пріора. Не часто траплялися йому документи, які б підписував би сам Превелебний. Хоч офіційно королівська служба мала керуватися лише королівськими указами, та мало хто з чиновників наважувався нехтувати орденськими циркулярами.

Він підійшов до дверей, відчинив і погукав:

- Тишко, а ну йди сюди.

Через мить в кімнату підтюпцем прошмигнув невисокий, сухорлявий чоловічок з книгою в руці.

- Так, пане. – в шанобливому поклоні згорбився писар.

- А ну, Тишко, скажи мені, тут панство в нас питають за слободу Нижня Гадка. Чи є в нашому повіті така?

Тишко наморщив лоба в глибокій задумі. Почухав за вухом. І за трохи несміливо відповів:

- Еее… Пане каштелян. Не пам’ятаю такої. Хіба зараз гляну в книзі…

Він насуплено довго гортав товстий фоліант.

- Так. Нижня Гадка… Є один запис. Давнішній, про зібрання податей… І ось другий. Тиждень тому… Про смерть в підвалі заарештованого, що родом з тої слободи… Це все.

Писар тицьнув на запис в книзі й глянув на гостей:

- За цей рік два записи. Один від митарів. Коли відвідували. Еее… Півтора місяця назад… Так… Сума зібраних податків... Тут все. – він перегорнув добрий десяток сторінок. - І ось ще одна згадка… Про те що чоловік, родом з села Верхня Гадка помер від… еее…

Писар примружився, старанно читаючи:

- Від апо..плек..тичного… Апоплектичного удару… Ото і все.

Писар згорнув книгу.

- А чому так мало записів? – грубо спитав здоровань.

- Людей там небагато. На торговище звідти їздять нечасто. В ту глушину теж ніхто не їздить. – стенув плечима Тишко. - Невелика то слобода. Не дуже заможна. А з перекриттям кордону - то й зовсім зле з торгівлею стало.

- Добре Тишко, йди. — кивнув каштелян.

- Чекайте, а що то за історія зі смертю у підвалі? Що за злочин вчинив той чоловік. – Раптом зупинив писаря, другий гість – високий, чорнявий з холодними сірими очима.

Намісник кивнув писарю.

- Йди Тишко, то я вже сам.

Писар хутко зник за дверима.

- Згадав цей випадок. Ніц там такого. Прибився з того села, один хлоп. Став на торжищі людей страхати жахіттями різними. Що кінець світу. Що повстали мертві та страхіття різні. Що бачив він їх на власні очі. Божевільний, один словом. – каштелян знов сів на лаву, склавши руки на колінах.

Лупінський говорив невимушено, уважно вивчаючи гостя. Хто ж він? Королівський сановник? Що перевіряє, як він веде справи? Навряд чи. Тих видно одразу. І до чого тоді орденський припис? Може, хто з високих чинів Ордену? Але занадто молодий для того. Що ж вони вишукують? Єресь яку?

- Ніхто над тим хлопом ґвалт не чинив. Закрили його у підвалі, щоб народ не лякав. Розумієте час і так неспокійний. Кордон близько. Не потрібно нам тут лишньої бучі. Думали хай посидить, щоб лікар його оглянув пізніше. А на другий день - знайшли того, бідолаху мертвим. Видати, зовсім з глузду з’їхав. Як сказав дохтур : «Погана кров. От його й удар трапив»

- А чому ви вважаєте, що він божевільний, якщо лікар його не оглядав? – допитувався сіроокий. – І чи посилали людей, щоб перевірити слова того чоловіка?

Каштелян здивовано звів брови:

- Ви то насправді? Помилуйте пане, не можу я через божевільні фантазії ганяти людей туди-сюди. В мене і так їх на кордонну варту не вистачає. – Він насупився – Тишку, потім, одним з подорожніх, від місцевого священника отвіт передали. Що за тілом ніхто не приїде. Хлоп той, жив сам один, відлюдькувато. Був несповна розуму. То й поховали його коштом міської казни. Та й потому. Нещасний випадок. Так дохтур сказав. Погана кров.

Намісник піднявся, даючи розуміти, що розмова завершена :

- Ну якщо у вас до мене інших питань не має, то звиняйте – справи не чекають. Прошу. – і він провів гостей до дверей.

Каштелян, ще довгий час сидів за столом, перебираючи важкі думи. Коли у двері несміливо постукали.

- Заходь, Тишко.

Писар задріботів і зупинився перед намісником.

- Пішли?

- Так, пане Лупінський.

- Що питали?

- Та все розпитували, про того божевільного.

- І більш нічого?

- Ні.

- Що сказав?

- Як в книзі записано. Чинив бучу. Був затриманий. Помер від «удару». Слідів насилля немає, про що є відповідний запис міського лікаря.

- Добре, Тишко, можеш йти.

Писар вклонився і рушив до дверей.

- Стій.

- Так, пане.

- Так від чого все-таки помер, той хлоп? Кажи, Тишко. Як є, на духу.

- Не розуміємо, пане. Знайшли його вранці. Скоцюбленого. З лицем – аж страшно глянути. Ніби зобачив, щось жахне. Від переляку схопив удар, мабуть, сказав лікар. Бо жодних слідів на тілі не було. Крові чи синців. Вартовий божився, що ніхто у погріб не заходив звечора і наруги не чинив.

- А що ж то його налякало? Сон страшний приснив? Чи мо все-таки вартовий знущався? – забарабанив пальцями по столу каштелян і суворо глянув на писаря. – Хто тоді вночі стояв на варті?

- Данило Небийніс. – угідливо відповів Тишко, ховаючи голову в плечі.

- Данило? - зморщив лоба намісник, згадуючи. – То побожний хлоп. І правдивий. Руку так просто не підіймає. І в брехнях не помічений.

Він важко зітхнув.

- Добре, Тишко. Ми його не зобидили. І гріха на серці не маємо. А нишпорок орденських нам тут не потрібно, і так маємо досить клопоту. Так що передай всім хай тримають язик за зубами, і нічого лишнього хай не ляпають, якщо не хочуть, щоб потім той язик кліщами виривали в орденських підвалах…