11. Коридор.
Сандарія поспіхом накинула свій дорожній плащ поверх нічної тонкої лляної сорочки. Підхопила зі столу залізний свічничок, витягнула з-під подушки кинджал і, кинувши стривожений погляд на вікно, навшпиньках прокралася до дверей. Намагаючись не шуміти, повільно посунула тугий засув.
- Сандарія, який сором! В такому непристойному вигляді, як якась вулична дівка!
«Так, мабуть, сказала б няня, якби зогледіла її так вбрану. І які тільки думки тобі, дівчино, не лізуть в голову?» - Сандарія знервовано посміхнулася. На мить завмерла, розмірковуючи, і дмухнула на маленький вогник…
Похапцем поставила згаслий свічник на підлогу, ще раз вийняла медальйон.
«Яскраво-блакитний!»
Серце застукотіло. Запхнула назад під сорочку. М’яко натиснула на ручку, прочинила двері й прослизнула в коридор.
«Так. Їй потрібно пройти міжпокій, піднятися сходами нагору і відрахувати другі двері праворуч.»
Вона повільно кралася коридором, прислухаючись. Кінчиками пальчиків обмацуючи стіни перед собою. Дошки старечо зрадливо рипіли при кожному кроці.
« Нарешті сходи.»
Зі сторони входу, від зали, війнуло перегаром, смердючими, пітними онучами та скислим пивом. Приглушені голоси - ледь чутний п’яний гомін та регіт запізнілих відвідувачів.
Вона босою ногою обережно намацувала сходинки. Нарешті вони скінчилися - попереду засіріло незасклене вікно… В грудях похололо – м’яке холодне світло осяяло кімнату. Полегшено видихнула:
« Це вийшов місяць з-за хмар!»
Принаймні їй хотілося в то вірити.
Свіжий порив вітру увірвався в коридор. Тривожно зашуміли дерева знадвору, тоскно шарудячи гіллям по стінах…
« Як ті мертв’яки, що шкребуть домовину, силкуючись вибратися.»
З їх дитячих страховищ, якими вони полюбляли лякати один одного довгими зимними вечорами. Дрижаки пішли тілом. Вона закусила пересохлу губу.
« Яка дурниця їй лізе в голову.»
Глибоко вдихнула. І вже не криючись, кинулась, перестрибнула через місячний просвіт і похапцем, навпомацки знайшла потрібні двері. Постукала.
« Відчиняй. Ну? Відчиняй же.»
Вітер загуляв переходом. Завив в комині. Стиснула кинджал, який тримала в руці – аж кисть засудомило. Сандарія тремтіла, як осиновий лист.
« Це лише комин… Це лише вітер в димарі…»
Серце здавалося вже от-от вискочить. Вона застукала зухвало, не криючись… Натиснула на ручку…
Мокра сорочка прилипла до тіла. Їй навіть здалося, що вона відчула солодкуватий запах свого поту…
« Ні це не її запах… Занадто терпкий …Занадто нудотний..»
Вона знала, що так пахне!
Клацнув засув з тієї сторони… І Сандарія, не чекаючи, штовхнула двері всередину і прожогом залетіла в кімнату…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!