Загублена слобода.

Шарам лежав поверх нерозстеленої постелі, закинувши ноги на бильце лежака. Склавши руки за головою, він то задумливо спостерігав за миготливим вогником свічки, що тихо тріскотіла на підвіконні, то відсторонено блукав поглядом по стелі, споглядаючи загадковий танок мерехтливих видовжених тіней.

«Надурила все-таки їх та руда бестія» - нарешті прийшов він до висновку, посміхнувшись.

Піднявся, підійшов до вікна, пальцями загасив гніт, відставив свічник і присів на підвіконня. Зняв защіпку, відчинив дерев’яні віконниці. Свіже повітря, напоєне ароматами й смородом нічного міста, увірвалося до кімнати, розганяючи задуху.

Місто спало неспокійним сном. Тривожні сновиддя блукали за стуленими повіками віконниць. Тільки де-не-де, в поодинокому вікні виднівся відблиск лампи чи свічки. І лише ген, біля ратуші на головній площі далекими світляками жевріли смолоскипи.

Незвична задушлива тиша для нічного міста, яку лише зрідка переривав п’яний голос запізнілого гультяя чи грізний окрик нічного вартового.

Шарам оперся спиною на укіс вікна. Заплющив очі. Глянув вже магічним позіром. Через деякий час розплющив їх і втомлено потер повіки.

Недобре щось із цим містом. Не помітив звичного відбитка чорної магії. Лише густе липке темне плетиво. Відчувається так, ніби на вечірньому кладовищі. І тихо, і спокійно, та не бажаєш там залишатися, йдеш настрашений. І оглянутися зайвий раз лячно, щоб не зобачити раптом чиїсь лихі очі.

Тому і наклав на всяк випадок на кімнату та міжпокій магічний спогляд. Можна було б, звичайно, і захист накласти. Але то все одно, що гучно вийти на торговище й розповісти усім, хто ти.

Спати не хотілося, й думки його знову поверталися до дівчини.

***

Не можна сказати, що маг не помічав вроди Сандарії, але тільки тепер, коли побачив її у легкій літній сукенці, по-справжньому, усвідомив, яку красу ховав під собою грубий камзол чоловічого покрою. Сукня тісно облягала не стиснуті корсетом груди й підкреслювала всі принади стрункої дівочої фігури.

А що вже казати про пана Ясінського, який і так не дуже був говіркий. А в перші хвилини, здавалося, взагалі втратив дар мови. То червонів, то сопів, доки врешті-решт виявився здалим зв’язати кілька слів до купи.

Сандарія безцеремонно наказала слугам перенести наїдки та напої за їхній стіл, навіть не спитавши згоди. І тепер, сміючись, розповідали про свої останні походеньки в місті. На подив Шарама, лицар навіть не обурився. Він то старанно розглядав свій кухоль, то старий заталапаний стіл, лише щоб не зустрічатися з дівочим поглядом. Вряди-годи кивав головою, чи щось буркав незрозуміле у відповідь.

Час від часу Сандарія легким порухом відкидала назад волосся, яке неслухняною важкою рудою хвилею спадало до пояса, мимохідь торкаючись свого рожевого, майже дитячого вушка й бавлячись срібною сережкою химерної форми. Відблиски свічок грали в її відьомських зелених очах, у глибині яких, здавалося, пропаде кожен, хто насмілиться затримати погляд надовше. Та вже за мить вони ставали кольору сірого зимного неба, яке востаннє бачить необережний подорожній що замерзає всмерть. Минало ще трохи часу, і маска гордовитої аристократки спадала з її правильного, витонченого обличчя - і перед ними знову сиділо безтурботне дівчисько, що хихотіло, блискаючи білосніжними зубками.

Та навіть коли із зусиллям маг відводив погляд – це не приносило полегшення. Серце билося швидше, у скронях стугоніло - її запах зводив з розуму… Бентежний аромат юності, прохолодної лаванди, терпкого мускатного горіха та інших невідомих йому пряних аравійських пахощів.

Сандарія манірно примружилася:

- І взагалі, каштелян - дуже привітний пан з вишуканими манерами!

- Так, сама привітність, – буркнув Ясінський, – як і все це місто...

- Ви, пане Ясінський, мабуть, сьогодні не в гуморі. Що то з вами стало?

- У доброму я гуморі. – заперечив похмуро лицар, доливаючи собі сидру. – Чого то мені б сумувати?

- Можливо тому, що я не прийшла, як ви сподівалися, поночі, горлянку вам перегризти? Ви ж, мабуть, ці ночі очей не стулили – все чекали на мене?

Ясінський відмахнувся, нічого не сказав і брязнув кухлем об стіл. Сандарія розсміялася і штурхонула його в плече кулачком. Очі її блищали чи то від випитого вина, чи то від сміху.

- Признавайтеся, чекали чи ні? - вона напустила на себе вдавано серйозний вигляд. - Чи у вас там поночі інші страховиддя ходять?

Вона кинула погляд на дівчат, що сиділи в кутку зали, й чий одяг ясно вказував на рід того, древнього як світ, ремесла і захихотіла. Ясінський вловив той погляд й засопів:

- А вам що до того, хто там до мене ходить? Чи ви вислідковуєте за мною?

- Дуже то мені треба за вами вислідковувати. Якби не ярмарок і всі заїжджі двори не були б зайняті – хіба б я хотіла бачити щодня вашу похмуру мармизу?

Сандарія глянула на мага і перевела розмову:

- Ото маєте товариша. І що ви, Шараме, всі свої справи залагодили? Коли виїжджаєте?

Маг заперечно хитнув головою:

- Поки ні. Шукаємо, провідника. Болотиста там місцевість, і приток багато. Не через кожну навіть перекинуто міст. Треба нам когось з місцевих. Того, хто знає, де і як пройти можна, де брід чи переправа. Щоб не втрапити в халепу… Видається, що хтось підмовляє люд. Бо як чують куди потрібно – то в раз кажуть, що не знають шляху.

- Треба каштеляна взяти за…-Ясінський глянув на Сандарію і зайшовся кашлем…-за горло. То враз мені здається і поводиря знайдемо, і…

Він не завершив - Сандарія помітила слугу, що нерішуче переминався в стороні з ноги на ногу.

- О, Юрчек! — веселі бісики забігали в очах дівчини. - як там твоя нога скалічена?

Сандарія кинула швидкий насмішкуватий погляд на Ясінського. Юрчек теж насторожено глипнув на лицаря і трохи позадкував, зробивши жалісливе обличчя.

- Ходжу, як бачите, потихенько. Правда того вже здоров’я немає.

Ясінський вдавав, що не чує.

– Ти хотів за вечерю спитати ? Я дала наказ господарю, щоб тобі залишили…

- Я вже, панно, встиг повечеряти. Тут так справа, мені здалося, що вам варто знати.

Сандарія скривилася:

- Всі справи завтра, Юрчеку.

- То пізно може бути. Я ж казав вам, що маю швагра у Верхній Гадці, а це я кума його зустрів на торговищі. Вони вже все розпродали І завтра зрання збираються їхати додому… То я й подумав.

- В Гадку? – лицар раптом повернувся до Юрчека.

Юрчек хотів щось сказати, але раптом запнувся на пів слові, зиркнув на хазяйку, потім на лицаря і став білий як крейда.

- Я… Оце… Думав…

- Юрчеку, йди до себе. Пізніше поговоримо. – холодно сказала Сандарія.

Сполотнілий Юрчек кивнув і прожогом кинувся геть…

За столом запанувала мовчанка. Першим порушив тишу Шарам:

- А які справи у вас в Гадці?

Сандарія відхилилася назад, склала руки на грудях, ніби про щось розмірковуючи. Уважно глянула на мага, потім на лицаря і посміхнулася:

- Родину провідати.

- Яка ж може бути родина в забутому Спасителем селі в аристократики Ханакара? – уїдливо запитав лицар.

- Я ж не казала, що мою родину. – усміхнулася своєю сліпучою посмішкою дівчина. – Юрчек слізно просив свою провідати. Як я можу такому вірному слузі відмовити?

Ясінський скривився, хотів щось сказати, але промовчав. Знову зависла тиша. Яку врешті решт порушив Шарам:

- Давайте не будемо влаштовувати вистави. Панно Сандарія, нам потрібно потрапити в Гатку, і нам потрібен провідник. Ми його так чи інакше знайдемо. Але це втрачений час. Не знаю чому ви туди їдете, але я бачу, що доля знову сплітає наші шляхи.

Сандарія взяла чашу з вином і ледь пригубила, пильно дивлячись на мага.

- Тобто ви пропонуєте мені взяти вас з собою?

Шарам посміхнувся:

- Ми пропонуємо вам захист. Самі ж розумієте – самій вам, їздити тепер небезпечно.

Сандарія пирхнула і глянула на лицаря:

- Це з паном Ясінським мені їздити небезпечно. Він спить ото і бачить, як то мене зробити на голову нижчою.

Маг удавано засміявся:

- Панно, то було непорозуміння.

Сандарія удала, що сумнівається:

- Не знаю. Ви тримаєте своє слово. – вона глянула на лицаря. – А пан Ясінський…Хай він дасть обіцянку захищати мене… Тоді можливо… Я подумаю…

Вона вичікувально дивилася на лицаря… Той мовчав. Шарам зітхнув. І штурхонув ногою під столом лицаря в коліно.

Ясінський підняв очі від столу, сердито глянув на мага, і не дивлячись на дівчину, буркнув.

- Обіцяю.

Магу здалося, що на обличчі Сандарії промайнула переможна усмішка. Але через мить лице дівчини стало серйозним. ЇЇ маленька долоня лягла на ручищу лицаря і вона неголосно промовила:

- Пане Ясінський, я не почула, що ви сказали.

Лицар здригнувся. Глянув на дівчину. Лице його пішло червоними плямами. Кілька секунд він дивився їй прямо в очі.

- Обіцяю…

Він рвучко піднявся, пройшов через залу і піднявся сходами на другий поверх де були їх спальні… Шарам провів його довгим поглядом. Потім глянув на дівчину.

Сандарія сиділа мовчки про щось розмірковуючи… Посмішка зникла з її обличчя. Врешті решт вона роздратовано поставила недопиту чашу на стіл. Не кажучи ні слова, встала з-за столу і не звертаючи уваги на захоплені погляди навколо, пройшла через залу, вийшовши на двір…

***

Хвиля вдарила несподівано - так, що занурений у свої думки Шарам ледь не полетів з вікна.

Магічний нагляд, як добрий пес, що гавкотом попереджає, задовго до того, як непроханий гість підійде до господи не спрацював.

Точніше, спрацював в останню мить. Шарам скочив на ноги, істинним зором промацуючи міжпокій. На мить здалося, що він опинився не в коридорі заїжджого двору, а на старому проклятому розбурханому гробовищі.

Побачене настільки його вразило, що спочатку не розчув не тільки легких кроків, а й стукоту.

І лише коли у двері забарабанили з усієї сили - стрімголов кинувся відкривати засув, одночасно ставлячи на кімнату захисні чари.

Засув клацнув. Двері розчахнулися. Дівчача фігурка прожогом влетіла в кімнату, перечепилася через поріг, падаючи, схопилася за Шарама, збила його з ніг - і вони разом полетіли сторчголов на підлогу.