Загублена слобода.

- Відрубати голову,– насуплено сказав Ясінський, підкидаючи поліно в багаття, щоб порятуватися від ранкової вогкості.

Шарам похмуро глянув на лицаря, і перевів погляд вдалину – верхівки дерев порожевіли, побагряніли - десь там за лісом здіймалося сонце.

Густий білий туман, рваним клоччям повільно ховався між кущів та дерев, відступаючи в глибину старого лісу. Різноголосе птаство ніби змагалося в переспіві. Часу від часу його переривав тріскотливий перестук дятла або ображене низьке кування зозулі.

- А потім спалити разом з тілом, щоб вже напевно.

Маг повільно та глибоко вдихнув, ніби смакуючи. Йому завжди подобався цей ранковий запах лісу, що бадьорить тіло і сповнює дух бажанням жити. Напоєний тонким солодкуватим запахом лісових квітів, сухої трави та терпкої живиці.

Він піднявся з колоди.

- А чого ж ви їй там голову не відрубали? Для чого несли добрих чверть милі на руках до табору?

Ясінський не відповів. Докинув ще гілку в багаття. Дістав мазь і почав квецяти на рани - червоні смуги на передпліччі та шиї.

Шарам з інтересом спостерігав за цим дійством:

- Ну рани не схожі на сліди, якоїсь нежиті. Звичайні подряпини від жіночих нігтів. Хоч і глибокі.

- Я знаюся, на слідах від нежиті. – понуро засопів лицар. – Захищаєте її, а вона перегризе вам вночі горлянку наступного разу на знак вдячності.

- Сьогодні до кінця дня ми вже будемо в Антарасі та горлянка моя буде в безпеці.

- Ну не вам, то комусь іншому. – лицар вправним рухом наклав невелику пов’язку.

- Не відчуваю в ній чорноти. Маємо поговорити з нею.

Маг глянув на бліду дівчину, що лежала дбайливо прикрита плащем Ясінського.

- Так і не прийшла до пам’яті. Трава вже готова. Можна знімати.

Він підійшов і обережно зняв казанок в якому булькотіло сірувато-зелене вариво.

- Я не дотримав обіцянки захистити її.

- Якщо вона - сама нежить, то нема чого її захищати.

- Слово є слово. – нерадісно мовив маг.

Він перелив сірувату масу з казанка в кухоль.

- Хай трохи схолоне. – відставив в сторону. -Розкажіть ще раз, що сталося, але повільно, щоб не впустити жодної дрібниці.

Лицар неохоче повторив оповідь.

- Ви казали, що зачепили ту потвору? Меч ще не відтирали? Там мають бути сліди її крові.

Ясінський заперечливо похитав головою, потягнувся за мечем і подав його Шараму.

- Цікавий клинок, лицарю. – задумливо розглядав зброю чарівник.- Я звичайно не оружних справ майстер, але щось мені здається, таких мечів не стрінеш в зброярнях чи в купецьких крамницях. Та й, мабуть, не меровійських ковалів, взагалі, це робота.

Він покрутив мечем.

- Ідеальний баланс. Легкий. Невидимі для людського ока руни на лезі та магічне срібне напилення. Хто кував і супроти кого ця зброя, пане Ясінський?

- Не твоя справа маг. У кожного свої секрети. Якщо все зобачив, давай сюди…

Шарам підніс ближче до очей кінчик леза на якому запеклася чорна пляма. Понюхав. Знову відвів сторону. В цей момент ранішні промені сонця, що піднялося над верхівками впали на клинок. Темна пляма зашипіла, розсипалася тьмяним попелом і розвіялася за вітром.

Лезо знову було ідеально чистим. Шарам розгублено похитав головою.

Ясінський задумливо глянув на мага, забрав меч, витер лезо об тканину і вклав в піхви.

***

Шарам тонкою цівкою вливав в рот дівчині гірку рідину, доки лицар обережно притримував її голову та плечі.

- Все достатньо. Потрібно почекати.

Пісок в склянці не досипався і до половини, коли лице дівчини порожевіло. Вона закашлялася.

Ще через трохи, повільно піднялася. Похитнулася. Оперлася о дерево. Хлюпнула на обличчя та голову трохи води.

- Візьміть випийте. – Шарам протягнув дівчині кухоль. – Забере гіркоту в роті. Як себе почуваєте?

- Слабкість. – нарешті вимовила Сандарія.

- За трохи сили повернуться. – запевнив Шарам.

- Це добре. І я зможу тоді проштрикнути цього бурмила, який пхає носа в чужі справи. – дівчина гнівно блиснула на лицаря.

Ясінський вдавав, що не чує, поліруючи лезо свого ножа.

- А що… - почав було маг.

Та дівчина не дала договорити. Сили схоже почали повертатися, на щоках заграв рум’янець, а голос став твердішим:

- Яким потрібно бути мерзотником, щоб підзирати за дівчиною, а потім ще підло, нишком напасти на її… - вона запнулася. – Друга.

- Бурмила... — на обличчі Ясінського не здригнувся жоден м’яз. Він далі продовжував натирати лезо. – Друга...

Недобрий знак. Пес який голосно гавкотить не кусає, але якщо шкіра в нього стала дибки та з’явився тихий вишкір – чекай біди.

- Так прояснімо, тут скорше за все, непорозуміння. – Шарам поспішив встати між ними. – Сандарія, розкажіть, що сталося?

- Що сталося ? Ясінський зовсім з глузду з’їхав через ревнощі, мишкував за мною. А коли побачив з іншим – то напав на нього з мечем.

- Я? Через ревнощі? – лицар вскочив. – Та мені скорше змія труйна припаде до вподоби, чим така жаба!

- Жаба? – визвірилася Сандарія.- А що ж ви на жабу баньки вилуплюєте? Чи я не бачила як ви на мене зиркаєте?

- Я зиркаю? Ще чого? На що там дивитися? Жердина сухоребра.

- Це я жердина? Йди сюди, товстий кнур! Я тебе зараз насаджу на шампур. – важко дихаючи Сандарія шукала свій клинок.

- Замовкніть обоє! Негайно! – Шараму увірвався терпець – А то накладу чари безмов’я і зв’язування.

Запанувала тиша. Лицар, який вскочив, махнув рукою і знову сів на колоду. Дівчина вийняла рудий гребінь зі своєї суми й зле почала вичісувати своє волосся.

- От і добре. Придворні етикети й реверанси закінчили. – маг повернувся до дівчини. – Тепер перейдімо до справи. Історію лицаря, я вже чув, а тепер розкажіть, як то було на ваш позір. Тільки без образ! А ви, пане Ясінський, стримайтесь і не перебивайте.

Уважно слухаючи неквапливу оповідь дівчини, маг ставав смурнішим. Коли Сандарія закінчила, він трохи помовчав і повільно заговорив:

– Отже, що маємо? Сьогодні вночі вам подав знак один «сердешний друг». Того, кого ви довго шукали й знали, що він знаходиться в цих краях. Особу якої ви не можете назвати з певних причин. Ви зустрілися на галявині – і в цей момент, як ви кажете, гнаний ревнощами пан Ясінський напав на вашого товариша. Ви спробували їх розборонити. А після спалаху вогню втратили свідомість? Правильно?

Лицар, хотів щось заперечити, але Шарам підняв руку, прохаючи зачекати. Сандарія кивнула, і вдавано ігноруючи лицаря, почала приводити до ладу свій одяг.

- Скажіть панно, а ви впевнені що цей ваш «друг», якого ви зустріли вночі… Це була людина?

Дівчина пирхнула:

- Ми росли разом багато років. Думаєте я не впізнаю його?

Шарам важко зітхнув:

- Добре тепер ви лицарю розкажіть те, що ви бачили. – він суворо глянув на дівчину. – Панно Сандаріє, прошу вас не перебивати, доки лицар не розповість все.

Дівчина все-таки кілька разів поривалася вставити слово, але врешті-решт опанувала себе. Та коли нарешті Ясінський закінчив, дала волю емоціям:

- Вам лицарю, потрібно в мандрівні балаганники податися. Так хвацько байки придумуєте. Такий талант пропадає. – їдко зауважила вона. – Щоб я кидалася на вас як та кішка з пазурями? Маючи кинджал? Ви, випадково, не перепили цієї ночі того вина з тієї пляшечки, до якої ви так любите прикладатися, коли думаєте, що вас ніхто не бачить?

Ясінський відклав ніж і підійшов до дівчини. Закотив рукав, показуючи подряпини, а потім показав на шию:

- А це від чого слід? Від моїх фантазій? Чи від чиїхось жіночих пазурів?

Очі Сандарії звузилися:

- Не знаю, хто вас там пазурями дер. Може та кухарка, яка перед вами два дні назад в тому шинку задком крутила. Мене то не цікавить. Ступіться з дороги. – вона відштовхнула його в сторону і стала сердито збирати свої речі.

Шарам неголосно продовжив:

- Ну що ж висловлю свою думку. Цієї ночі на нас напали. Хто б це не був – він розумний та підступний. Бачачи мої обереги, не став нападати прямо, а виманив вас в ліс. Де навів чари марева. Я не можу впевнено сказати на кого. Можливо на обох.

Пильно спостерігаючи за своїми супутниками, він трохи помовчав:

- Хоча може бути й по іншому. Що хтось з вас уклав угоду з Темними.

Дівчина нічого не відповіла. Роздратовано вкладаючи речі в суму.

Лицар раптом підступив до Сандарії:

- Це дуже просто перевірити. Темні бояться знаку Спасителя.

Шарам помітив в його долоні маленький ланцюжок зі срібним образком.

Дівчина рвучко розвернулася. В руці в неї зблиснув кинджал.

- Не підходьте до мене! І не здумайте торкатися мене своїми брудними лаписьками!

Шарам завмер. Лицар відступив крок назад. Лице його зблідло, а по обличчю стікали краплини поту. Долоня стиснула руків’я меча і затремтіла.

Кілька сльозин потекло по обличчю дівчини. Вона закусила губу.

- Хочете мене вбити? Думаєте я – обернута?

Вона засміялася. Ступила крок назустріч лицарю. Той відступив.

Дівчина повільно розстебнула кілька верхніх ґудзиків камзола і широко відвела в сторону комірці сорочки.

На ніжній білій шиї зблиснув витончений вишуканої роботи срібний медальйон з ликом Спасителя.

- Ну що? – вологі очі Сандарії з викликом дивилися на Ясінського.

Лицар мовчав. Опустив очі. Його рука безвольно впала з руків’я меча вниз.

Шарам поспішив порушити незручну тишу:

- Сандарія, вибачте. Ми не вважаємо, що ви - обернута. Всім відомо, що нечисть боїться срібла.

Ясінський раптом підняв очі, ступив крок назустріч дівчині й швидким, але впевненим рухом відвів комір камзола і сорочки Сандарії, оголивши надпліччя.

Через все надпліччя до самої шиї, чорною плямою, що чітко виділялася на ніжній, білосніжній шкірі дівчини, виднівся слід. Ніби від велетенської кістлявої долоні.