Загублена слобода.

Маг наздогнав Захарія за добрих півтори милі від перехрестя.

- Не кожен молодий за вами вженеться. – Шарам зліз з коня і, тримаючи його на поводу, пішов поруч з характерником.

Кінь хропів і неспокійно косився на всі боки: то тут, то там між деревами промайне прудка сіра тінь.

- Так чому ви не хочете бачити нас в Гадці?

Старий навіть не повернув голови, швидко крокуючи шляхом.

- Ваша магічна братія вельми вчена - а від того пиха та гонор, які ліпше воску вуха закладають. Заважають, добре слово почути. А в мене часу немає з вами, як той штукар мандрівний, словесами жонглювати. Потрібно людей в селі рятувати.

- Чекайте. – Шарам ледь встигав за широким кроком характерника. – Якщо ви про ту ватагу, то вона завернула назад. Тим паче, там пан Ясінський: навряд чи вони при ньому зважаться на якусь затію.

Ліс раптово скінчився: вони стояли на пагорбку і ген вдалині на підгір’ї виднілися плями білих садиб з жовтаво-червоними очницями вікон, що ліниво розкинулися між невеличкими ставками; оточені густими садками та прямокутниками оброблених полів.

- Тут таке чаровництво, пане магік, що ми супроти нього, як діти малі. Не зупинить їх лицар ваш, якщо поселяни вже підпали під ті чари...- характерник на мить замовк. - Не впевнений, чи здатні ми ту магію зрозуміти. Не кажучи про те, щоб здолати.

Далі вони вже йшли добре втоптаним шляхом, який вужем крутився між пагорбів, лук та оброблених ділянок.

- Так. Магія задіяна тут вельми сильна і незвична. – погодився Шарам. – Її відлуння відчувається за сотню миль. Але якщо ви поділитеся тим, що знаєте, то може я вас і здивую, бо Навчитель мій – один з кращих в Проявленному.

- Кращий, бо не надимався, як жаба на купині, як дехто.

- А що ви стрічали майстра Вежена? – вражено зупинився Шарам.

Характерник не стишив ходи та навіть не обернувся.

- Може й стрічав.

Шарам розгублено ще трохи постояв і кинувся навздогін.

- Чекайте….

***

Шараму так і не вдалося вивідати у Захарія нічого путнього. Старий уперто відмовчувався і врешті-решт обірвав його:

- Побалакаємо про це опісля. Зараз є важливіші справи. Онде гляньте: майдан зібрався. Мушу обміркувати, як сказати їм до толку, щоб почули. А ви мені думки плутаєте.

В центрі села на раду зібрався весь дорослий люд. Не більше як кілька сот - та на невеличкій галявині юрмився тісним колом так, що яблуку ніде було впасти.

Де-не-де на стріхах розмальованих охайних хатин чи між гілля вікових дубів, що могутніми кронами переплелися над майданом Шарам примічав зацікавлене замурзане обличчя: дітвора, якій наказали сидіти вдома, звісно ж не могла пропустити се дійство.

Десятки яскравих смолоскипів сухо тріскотіли, чаділи їдким чорним димом, кидаючи на стіни, на дерева, на обличчя людей потворні, мерехтливі тіні.

Ґвалт стояв неабиякий: окремі обурені вигуки долинали до них, ще на околиці. А коли підійшли ближче, то ледь вуха не попухли: селяни галасували один поперед одного, махали руками, погрожуючи кулаками невидимому ворогу.

Шарам прив’язав коня до найближчого дерева і рушив слідом за характерником.

Зобачивши старого люди замовкли й шанобливо розступилися, пропускаючи прибулих всередину кола.

До ворожбита не ходи – навіть магу стало одразу все зрозуміло. Село розділилося надвоє. В самому центрі на підвищенні сиділо кілька поважних старших жінок, а на іншому боці кола стояла, ніби з викликом, ватага обурених молодиків.

Захарій підійшов і низько вклонився:

- Моя шана, Старшим Матерям.

Схилив голову і перед громадою:

- Б’ю чолом, шановне товариство.

Шарам похапцем повторив слова та поклони услід за характерником.

Незвична тиша запанувала над майданом.

- Цього разу лихі вісті випередили тебе, Захарію. – зронила, нарешті, одна з жінок.

У простій білій сорочці-сукні з мереживом лише на рукавах, підперезана червоним поясом з китицями - вбрана, як усі. Тільки сріблясте, як пух тополі, волосся не ховалося під очіпком, а було вкладене і закріплене срібним обручем.

- Добрі звістки принесуть тобі й без мене, Мамо. Правда, то не медовуха солодка, що всім до вподоби, а полин гіркий скорше. Бувалий сам п’є, а дитину завше силувати треба.

- Ти вже своїм полином нам дітей потруїв! – невдоволено озвалася інша жінка в синьому очіпку. – Зовсім послух втратили!

- Найвищий послух - то наших Богів та Богинь захистити! - закипів один з молодих хлопів. - А не ховатися у матерів під спідницею!

Паніматка в синьому очіпку скочила на ноги:

- Так то ти, Несторе, шануєш свою матір? Що ганьбиш мене перед усім селом? Чи то я тебе вчила старших перебивати? Чи волі їх перечити?

Вона рвучко повернулася до Захарія:

- То все твоя наука, старий! Мало що сам звар’ював, ще й дітям голови задурив!

Майдан тривожно загудів. Старша Матір в срібному обручі підняла руку: гамір потиху вщух.

- Сядь, Одарко.

Та, ще раз гнівно блимнувши на Захарія, неохоче сіла.

- А ти, Несторе, шануй матір та старших! – жінка підвищила голос. – Мудрість потрібно мати, щоб слова Богів правильно розуміти. А вона з літами приходить, а не тоді, коли молода кров грає.

Суворо глянула на хлопця: той знітився, перевівши погляд на Захарія, ніби шукаючи підтримки.

- Не час минулі суперечки згадувати. – характерник заперечливо похитав Нестору головою і перевів погляд на Старшу Матір. – Дарино, темні хмари зібралися над нашим краєм. Тільки гуртом зможемо цю бурю пережити.

Тривожний шепіт побіг юрбою. Зірвався вітер, тривожно загув попід кронами, неспокійно затріпотіли смолоскипи. Десь далеко за селом почулося зловісне вовче виття.

Дарина нічого не відповіла, дивлячись повз Захарія. Не дочекавшись відповіді, характерник повів далі:

- Сварки за межу чи віру між сусідами - звичне діло. Але наші діди та батьки завше порозумітися могли. То й ми мусимо обрати у Верхню Гадку посланців, щоб і надалі з ними у мирі жити.

Хляп! Шапка Нестора в розпачі ляпнула на землю, здійнявши хмарку куряви. Хлопець рвучко розвернувся і швидким кроком пішов геть, злостиво розштовхуючи перед собою роззяв, що не встигли зійти з його шляху. З десяток молодих хлопців, невдоволено перешіптуючись, посунули за ним.

Лише Шарам, який стояв поруч помітив, як перемінився в лиці характерник.

- Ти, Захарію, наших звичаїв не шануєш, правил не дотримуєшся. Живеш сам по собі… - Дарина похмуро глянула услід молодикам. – То й не тобі вирішувати, що громаді чинити.

- Я теж несу відповідальність за громаду!

- Громада не зволила, щоб ти за неї мовив! – відрубала Дарина. – Старші Матері вирішують, що їй надобре.

Вона піднялася і гучно, так щоб добре почули всі, проказала:

- Віднині ніхто до Зелених Свят без дозволу не має права ні бувати у Верхній Гадці, ні розмовляння вести зі слобожанами. – вона поправила срібний обруч. – Відсвяткуємо, а далі вирішимо, що і як робити.

Після цих слів всі жінки встали з підвищення і, перешіптуючись, неквапно посунули до виходу з майдану. Люди почали розходитися. Ніхто не підійшов до них. Не озвався, ні словом не перекинувся. Проходили повз: хто спльовуючи, хто міцно тримаючися за оберіг. А за спиною чувся насторожений приглушений шепіт - чи то лайка, чи то прокльони.

- Я бачу, ви тут користуєтеся неабияким авторитетом. – насмішкувато мовив Шарам, присівши біля характерника, який понуро похилився на колоді.

Площа спорожніла. Тонкий серп молодика, чіпляючись за гілля дубів, кволо дерся догори, заливаючи майдан холодним, липким світлом.

Захарій підвів очі. На мить магу стало лячно. Вже бачив колись такий погляд. В майстра Вежена. Перед Халенською битвою. Шарам з зусиллям відігнав ті неприємні спогади: крики вмирущих людей, що горіли живцем, ще досі іноді снили йому в нічних жахіттях.

Та характерник ніби не почув його і глухо промовив:

- Ми маємо порятувати, хоча б когось. Хоча б когось, хто повірить нам – і буде згоден тікати з Гадки…