Загублена слобода.

Ясінський скрадався краєм тракту. Ступав хоч і швидко, але обережно, щоб не тріснула заголосно яка суха гілка. Листя під ногами все одно зрадливо шурхотіло, та той звук губився в тривожному шелесті крон, які похитувалися від поривів прохолодного вітру.

Де ж вона? Невже загубив?

З-за хмар виглянув блідо-жовтавий серп молодика і залив бляклим нечистим світлом похмурий нічний ліс. На шляху нікого не було.

Дівоча фігура майнула між дерев збоку. Ще б трохи й він би пройшов повз. Ясінський зійшов з шляху, поспішаючи, щоб наздогнати панну.

Сандарія сповільнила крок, ніби до чогось прислухаючись. Оглянулася навколо.

Лицар причаївся за деревом.

Куди ж вона йде?

***

До Антараса вони доїхали б завтра до обіду. Якщо їхали б всю ніч. Та вирішили не ризикувати, а ставати табором біля шляху. Як то вже робили не раз. Селища чи поштові ями траплялися вже вельми рідко. Тому ночівля в лісі не була для них чимось незвичним.

Сандарія спочатку запротестувала:

- У місті відпочинемо!

Та Ясінський правив своє:

- Ранавір даремне говорити не буде. – міркував він, знімаючи сідло зі спітнілого коня. - Попереджав, що поночі неспокійно. То краще послухати.

- Та ми вже ж не один раз на нічліг ставали. Ніхто нас не потривожив. Лише отой ведмідь, що випадково забрів. – Сандарія усміхнулася. – І то, мабуть, тому що прийняв вас, пане Ясінський, за свого родича.

- Раз так, а раз інак. – буркнув лицар. – А раптом сьогодні ваші родички нас навідають. На мітлах своїх прилетять.

Та дівчина була сьогодні, в напрочуд, доброму гуморі, бо навіть не відповіла лицарю на його кпини. А лише розсміялася, зіскочила з коня, кинувши йому вуздечку.

- Та й кінь може вночі підкову згубити, чи то ногу зламати. – розсудливо продовжував лицар, стриножуючи коней.

За ті півтора тижні, що вони їхали разом, Ясінський з дівчиною, попри острах Шарама, жодного разу не зчепилися. Не те щоб вони стали друзями - жарти та кпини не припинилися - але після отих посиденьок в Ранавіра ніхто вже не хапався за ніж, і очі ні в кого не наливалися кров’ю.

А коли одного вечора вони так захопилися суперечкою про геральдику, генеалогію родів Гарвати та особливості придворного етикету, що Шарам вирішив, що може спокійно залишити їх на одинці, вклавшись спати. Без остраху знайти зранку чиєсь захололе тіло.

- Сьогодні готую я! – безцеремонно заявила Сандарія.

- І що, то таке трапилося? – пирхнув Ясінський. – Що королева зійде до мисок та казанків, яка та кухарка? Чи то вона здумала нас отруїти?

- Хто нас міг отруїти, то це ви, пане лицарю. – захихотіла дівчина. – Скажіть щиро. Вашою баландою, бранців катували, щоб у ворога секрети вивідати? А в казан мага – то й глянути страшно - справжнє відьмацьке вариво. Залишається лише гадати, що там плаває - чи то хвіст жаби, чи зміїна лапа.

- Щось не чути було ваших кепкувань, коли я зайця запікав. Їли, аж пальці облизували. – розсердився лицар.

- То, мабуть, на мене Шарам чари навів, що смак та нюх відбивають. – вона викладала, якісь пахкі, кольорові пакуночки, зі своєї суми. – Спробуєте нарешті нормальної їжі. Коли ми з братом подорожували вдвох…

Вона, раптом, ніби прикусила язик. І не даючи вставити чоловікам слово, різко закінчила:

- Досить тих балачок. Я голодна, мов дикий звір. І мій шлунок вже не витримує того знущання…

***

Якби там не було, а Сандарія дійсно вміла готувати. Навіть Ясінський, щоб був скупий на похвали, не стримався. І потім до блиску вишкрібав м’якушем хліба дно казанка.

Змучені після дороги та розманіжені доброю вечерею вони не сиділи довго. Шарам наклав сигнальні оберіги-закляття і чоловіки вклалися спати. Залишивши Сандарію, як завжди, першою на варті. Біля опівночі, на зміну їй мав стати лицар, а черга Шарама приходила після других півнів.

Лицарю не спалося. Він довго лежав непорушно дивлячися на клапоть зоряного неба, до якого жадібно тягнулися чорні гілля-руки лісових велетів. Навколо панувала тиша, лише іноді від раптового пориву вітру злякано затріпоче листя та вряди-годи натужно, мов старий дідо при смерті, заскрипить напівзогниле дерево.

Нічна свіжість приємно холодила обличчя, крутила в носі землистим запахом прілого листя та деревного моху, бадьорила і гнала геть сон.

Ясінський час від часу кидав погляд в сторону багаття, де сиділа дівчина. Коли ніхто не бачив, він уважно спостерігав за нею. Іноді навіть впадав у задуму. Що ж так чіпало його холодне, як він думав, давно зашкарубле серце? ЇЇ вишукані галантні манери? Чи її грація? Плавність рухів – однаково бездоганних – чи вправлялася з мечем, чи готувала снідання? Чи цей забутий, як він думав, за багато років, такий знайомий тембр голосу?

Ясінський важко зітхнув, відганяючи гіркі думи. Знову глянув в сторону вогнища.

І ледь втримався, щоб не підвестися.

Дівчина сиділа зіщулившись, обійнявши коліна, похилившись до вогню. Багаття ледь жевріло, курячи гірким димом, і вже майже не даючи світла. Обличчя Сандарії не було видно за розпущеним волоссям. Плечі її здригалися.

Вона плаче? Чи йому здалося?

Ясінський боявся поворухнутися. Глянув в сторону Шарама. Той дихав спокійно і глибоко. Спить. Знову поглянув в сторону дівчини.

Все-таки видалося?

Сандарія раптом рвучко підвелася. Витерла обличчя рукавом. І повернулася в сторону шляху, ніби уважно вслухаючись.

Від різкого пориву вітру полум’я раптом рвучко спалахнуло і затанцювало жовто-зеленими пломенями, розкидаючи навколо сніп іскор. По галявині закружляли невеликі вихори з сухого листя та трісок. Захвилювалися, зашуміли дерева недобрим, тривожним протяжним стогоном.

Та замість звичної нічної прохолоди вітер приніс затхлий, цвілий, задавнений холод могильного склепу.

Сандарія оглянулася на супутників. Ясінський навіть перестав дихати, боячись ворухнутися, щоб не видати себе. Вона довго пильно приглядалася і, наче вирішивши щось, повернулася і зникла в нічній темряві…

***

Вони відійшли на добру сотню кроків від шляху – вже з протилежної сторони від їхнього табору. Добре що молодика не закривали хмари, а то він би згубив би дівчину серед дерев.

Ясінський спостерігав з-за кущів - дівчина стояла посеред лісової галявини. Тендітна, чорна фігурка, з довгим розпущеним волоссям. Місячне світло освітлювало бліде обличчя дівчини, яке скорше нагадувало намальовану личину, яку на виставах так люблять одягати мандрівні комедіанти. Кутики її губ розпливлися в хижій посмішці.

Ясінський здригнувся. Рука його, мимоволі, потягнулася до меча – з іншої сторони галявини видався якийсь рух. Чорна висока фігура. Широкоплечий бородатий чоловік вийшов з тіні й зробив кілька кроків до дівчини. Його губи ворухнулися ніби він щось мовив до неї.

Ні не мовив. Проскреготів, як то скрипить, коли підіймається стара ляда струхлявілої домовини.

Сандарія посміхнулася і щось сказала незнайомцю – слів не розчув – тим ніжним лагідним голосом - яким звертаються лише до особливих сердечних друзів.

В скронях Ясінського запульсувало. Серце пришвидшено застугоніло.

Вони зустрілися посередині

Що з нею ? Де ділась її грація? Рвані та непевні рухи дівчини нагадували скорше рухи немічного хворого паралітика чи ляльки, яку смикає за мотузки невидима рука.

Чоловік поклав руку їй на плече і нахилився до її обличчя…

Тіло Ясінського зреагувало швидше за розум. Вихопивши меч, він вилетів з засідки, в кілька стрибків опинився біля пари та рубанув чорну фігуру. Лезо зі свистом розітнуло повітря. Промах. Та він не зупинявся, крутячи петлю мечем, вдарив позад себе наосліп, розвертаючись. Почув злісний рик. Болю та гніву.

Ворог відступав на край галявини. Місяць світив Ясінському прямо в обличчя так, що він не міг розгледіти обличчя суперника. Лицар виставив перед собою меч – на посрібленому лезі, яскравою блакиттю палахкотіли дивні руни. З самого кінчика клинка збігали краплини чорної крові.

Він не бачив лице ворога, та почув, як заскреготіли його зуби. Ясінський відвів меч трохи в сторону, готуючись до нової атаки. Коли раптом на нього з диким вереском настрибнув хтось ззаду

Сандарія. Лицар відчув, як її кігті глибоко вп’ялися в його шкіру, роздираючи до крові.

Вдарив її ліктем під дих. Дівчина на мить послабила хват – достатньо, для того,щоб він відшвиргонув її в сторону. І ледь встиг відбити удар незнайомця, який скористався несподіваним нападом.

Відскочив в сторону.

Бородань заходив з однієї сторони. Сандарія піднялася, і рухаючися якимсь дивними ривками, обходила його з іншої. Дивно, як дівчина взагалі могла ходити. Лицар знав силу свого удару, мало який з чоловіків був здатен піднятися після такого раніше, як за півгодини.

Ясінський, лапнув за пояс. Ножа немає. Якщо вони нападуть одночасно…

Вони ніби прочитали його думки і кинулися з обох сторін…

Не встигли… Яскрава куля вибухнула перед його обличчям, сліплячи і кидаючи на землю…

Оглушений лицар, відкотився в сторону, схопився на ноги і, похитуючись, приготувався зустріти нового невідомого ворога.

Та нікого не було, окрім непритомної дівчини, що лежала на траві і Шарама, що вийшов з лісу з піднятою рукою над якою світилася, ще одна вогняна куля.