Загублена слобода.

Вогонь і не думав згасати. Давнє високе божище, в кілька людських зростів заввишки, повністю було поглинуте язиками полум’я. Помирало з глухим передсмертним тріском, розсипаючи снопи іскор навколо. То тут, то там кривавим багрянцем спалахували від жарин торішнє листя та хмиз. Чи від олій та фарб, чи то від того, що підпалювачі облили смолою старе дерево – та чорні густі клуби, тривожним сигнальним стовпом підіймалися високо вгору.

Вони зупинилися перед перехрестям за добрий десяток метрів - ідол пашів жаром та сльозив ядучим димом очі – так просто не проїдеш.

На тій дорозі, що звертала догори ліворуч, склавши руки на грудях, похмуро самотньо стояв характерник, мов би споглядаючи охоплене вогнем божище. Та по відстороненому обличчі видко було, що думками він полинув десь ген далеко.

З іншої сторони - де шлях звертав донизу праворуч - перемовлялося між собою зо три дюжини хлопів. Око Ясінського миттю відмітило серед них з десяток тих, що мали військову виправку та кращу зброю - мечі, списи та навіть кілька арбалетів. Решта – звичайні поселяни, хоч і вдавали з себе вправних та бувалих вояків, хвальковито напоказ вимахували ножами та сокирами.

Голосно реготіли кілька зовсім безвусих, зі смолоскипами, відпускаючи брудні кпини в сторону ідола. Навіть гуртувалися рушити в сторону характерника, але один зі старших перепинив їх та після короткої розмови, давши стусана одному з непослухів, завернув назад.

Сандарія глянула на вогнище, не витримала і підстьобнула кобилу до ватаги:

- Що тут діється? - обурено запитала вона.

Сивобородий чоловік в білій лляній сорочці, поверх якої була накинута легка кольчужна, виступив вперед. Злегка вклонився:

- А хто, панна, сама буде? Щоб вільні слобожани отвіт мали перед нею тримати?

Тримався спокійно і впевнено. Як то і личить старому воїну, що не одному поході бував, усяке зобачив, а тепер серед старших села достойне місце зайняв.

Ясінський під’їхав слідом. Запримітивши, як руки поселян міцніше стиснули руків’я арбалетів та держаки сокир, окинув уважним поглядом сивобородого і неголосно промовив:

- Орденські посланці. З дорученням від самого превелебного пріора.

Сивобородий підкрутив свої довгі вуса і ховаючи в них усмішку неквапом відповів:

- Діємо се, за заповітами Спасителя та канонами Ордену – боремося з поганством та єрессю.

Ватага замовкла насторожено вивчаючи прибулих.

- Якщо говорити про канони, то Орден не визнає віру в Старих Богів - офіційною єрессю. — роздратовано під’їхав Шарам. – Є договір між Орденом і Короною!

- Ми і є тут Корона. – похмуро кинув сивий. – Наділені нею таким правом в межах слободи вирішувати, що громаді на добре. А Святий Орден – в особі панотця нашого - на се богоугодне діло благословення дав.

Чоловіки за його спиною схвально загули.

- Хай би сиділи у своїх халупах. Але ж не ні! Ходять потайки, наругу чинять. – він сплюнув в сторону. - І мусять за то отвіт держати. Користі ніякої від них королю, тільки шкода. Не здивуюся, якщо потай з Дарпатою злигалися. Там за рікою одні старобожці й живуть. А це вже зрада Корони. Давно час від цієї мерзоти землю очистити.

Коні вершників злякано позадкували, захропіли, і косили оком, пропускаючи старого характерника. І не зогледілися перемовники, коли встиг він підійти – наче стояв здалеку - і ось вже перед ватагою.

Захарій глянув на сивого – той не витримав і опустив очі.

- А що ж ти, Петре, поміч приймав від поганина? Побратима свого, який тебе молодого-зеленого в тій січі тілом закрив і пораненого на собі витягнув? – голос Захарія був спокійний та тихий. Слова лягали різко і глухо, як удари важкого молота. – Чи тобі вже од старості літ пам’ять відібрало, чи то вдячність вже на срібняки проміняв? Що не пам’ятаєш, хто тебе в тому бою порятував?

Молодь обурено зашуміла. Бувалі відвели погляд, ховаючи очі. Петро почервонів, зам’явся, пальці його побіліли, стискаючи руків’я ножа. Нарешті він зустрівся поглядом з характерником і гаркнув:

- Не треба мені, старе поминати. Не за своє стою! Хай хоч батько рідний! Не подивлюся і не зглянуся! Нікому спуску не дам, хто на Спасителя та громаду буде хулу класти!

- Видається мені, що то блиск золотих тобі очі затьмарює, а не лик Спасителя! – криво всміхнувся Захарій.

Юрба загула. Почувся брязкіт зброї. Деякі гарячі відчайдухи стали протискатися вперед з прокльонами.

На дорогу враз впали вечірні тіні: сонце зайшло за хмари, фарбуючи верхівки темно-червленим. Зірвався вітер, женучи шляхом стовпи куряви. Неспокійно зашелестіли крони. Потривожений сич з різким, хрипким покликом нагло пролетів над самими їх головами. Десь зовсім поруч почулось довге протяжне вовче виття. А з іншої сторони шляху йому відізвалося таке ж.

Поселяни захвилювалися. Дехто злякано почав озиратися. Почувся дзенькіт зброї та глухе клацання натягнутих тятив арбалетів. Лише Захарій стояв непорушно, навіть не перемінившись в лиці.

- Стійте! – Шарам грубо вклинився конем між характерником та ватагою.- Ніхто не може чинити насильство безсудне ні по Божому закону, ні тим паче по королівському. Чи слобідським вже закони Корони не указ? Чи ви тут бунт оружний вирішили вчинити?

Селяни мовчали, недобре дивлячись на Шарама. Полум’я боввана вихоплювали з сутінків, то одне, то друге похмуре обличчя.

- Не гарячкуй. Не бачу тут бунту. – раптом вступився лицар.

Ясінський усміхнувся і під’їхав ближче до сивого:

- Мій супутник звик більше до книжної премудрості та міських звичаїв. І не знає, що хоч закони короля всюди однакові, але по різному виконуються. В містах - королівські суди вирішують, то звичне діло. Але в слободах, ще й далеких – то інша справа. Як суддю чекати - то й гробки можна зобачити. Є війт, є старійшини, є панотець в церкві – які за порядком слідкують, того й досить.

Сивий підозріло дивився на лицаря. Ясінський повільно витягнув супровідний лист і передав Петру. Він неохоче розгорнув. Один з молодців підніс факел, щоб той розібрав в сутінках, які прийшли надзвичайно швидко. Підкрутивши вус, півголосом повільно почав читати.

Характерник більше не сказав ні слова, повернувся і пішов у протилежний бік. Кілька молодих ступило було слідом, коли пролунав дзвінкий дівочий голос.

- Казав мій слуга, що люд тутешній привітний. Закон гостини, як святки шанує. Чи мо брехав? – Сандарія усміхаючись, ніби випадково, перепинила своєю кобилою шлях хлопам.- Чи заблукали ми й не туди втрапили?

Петро підняв очі від листа і силувано посміхнувся:

- Не гнівіться панно. Вірно все вам казали. Народ в нас тут доброзичливий і гостям завсігда радий. Просто останнім часом багато всього сталося недоброго – то й хлопи озлилися…

Сандарія обдарувала його однією зі своїх найчарівніших посмішок:

- Сердитися на старе, все одно, що на мале. Ні там, ні там розуму не має. Залиште той суд Спасителю, ще трохи часу і сам буде отвіт перед ним держати.

Кінець її слів заглушив тріск: розсипаючи навколо іскри та жар, бовван розлетівся на землю розжеврілими головешками.

Ясінський глянув на кострище, потім услід Захарію і з усмішкою кивнув Петру:

- Ми не прийшли тут вас законів вчити, чи суди чинити. Ми посланці у справах орденських, і мирські нас не цікавлять. Погане дерево згоріло, слова сказані не повернеш. Чи приймете нас в слободі за гостей?

Петро підкрутив вуса і вже веселіше промовив:

- Чого ж не прийняти. Дорогим гостям завше раді. Тіко в нас, корчми не має, щоб кімнати для вас були. Але якщо не погидуєте - можете в нас переночувати. Панна може зупинитися у війта чи у матінки панотця. А ви - пане лицарю в мене можете, як забажаєте.

На мить замовк, кашлянув і не дивлячись на мага продовжив:

- От тільки товариша вашого не знаю чи хто захоче до себе взяти. Не жалують в нас люди ні віри поганської, ні її захисників. Чи захоче, хто садибу осквернити? А силувати, самі розумієте – не маю права.

Запала тиша. Всі дивилися на мага.

Шарам усміхнувся і розвернув коня.

- Я сюди приїхав у справах, а не по гостях роз’їжджати. – кинув грубо.

Кивнув лицарю:

- Їдьте у Верхню гадку, а я вивідаю, що там у Нижній. Сподіваюся там на таких же гостинних господарів втраплю.

Він ляснув коня і рвонув повз напівзотлілого вже божища тим шляхом, на який завернув характерник.

Незабаром ватага, з тихим гомоном рушила вниз до села, за нею повільно тягнулася валка Охріма.

Останньою на перехресті залишилася Сандарія.

Вона ще мить дивилася в ту сторону, де зник Шарам.

Мерехтливі тіні від зотлілого багаття приховували вираз її обличчя.

Закусила губу.

Рвучко розвернула коня і помчала вниз, наздоганяючи ватагу.