Королева острова Мрій. Чужі береги

– Дякую, у мене все добре. – Я відступила, щоб пропустити Філіппо до сходів і водночас (бороньте всі боги!) не видати своїх ганебних труднощів із ходьбою. – А у вас як справи?

– Все чудово! Хіба Філіппо Номес може сумувати? – пролунало з широкою посмішкою та нестерпною гіркотою. – Доброї ночі, дбайлива пані!

Він сміявся з мене. І він мене не пам’ятав. Тобто він сміявся не з мене? Та яка різниця, коли він мене забув?

«Я ніколи і не вважала себе особливою», – спробувала я змінити хід власних думок.

Марно. Стало лише гірше.

– Йола ді Крайн? – Філіппо зупинився через дві сходинки. – Це й справді ви?

Я кивнула.

– І що ви тут робите?

Тон мені не сподобався. Уточнення: не сподобався б в інший час. А поки мозок влаштував собі відпустку, і я чи то не помітила насмішки, чи проігнорувала… Важко сказати.

– Прибираю пляж. – Гори сміття говорили самі за себе. – А ви?

– Ді Крайн прибирає пляж? Ще й сортує відходи?

– З прізвища каші не звариш, – огризнулась я, близька до того, щоб повернути мозок на робоче місце.

Але Філіппо ступив униз, і мій голос розуму успішно заткнувся.

– Йола… Ти з «Марісоль»?

«Ми перейшли до неформального спілкування. Як чудово!» – невідомо чому захопилась я. Здоровий глузд закотив очі, зібрав мізерні пожитки і потопав місячною доріжкою в далекі краї.

– «Жайворонки». А ти?

– Я народився на Сонячному березі. Виріс, працюю, помру теж тут… Можна провести тебе, Йоло?

Я не сказала, що проколола ногу. Під руку з Філіппо я легким прогулянковим кроком подолала сходи, жодного разу не спіткнувшись і не скривившись. Ми не розмовляли, але того вечора слова й не були потрібні. Навіщо марні розмови під нескінченним зоряним небом, коли поряд – найкращий чоловік у Всесвіті?

– Що ти шукаєш на Сонячному березі? – запитав Філіппо на верхній сходинці.

Мені треба було б видати щось зворушливе про пошуки сенсу життя і щастя, яке завжди вислизає в останню мить…

Я відповіла:

– Нічого. Хоча знайти легку високооплачувану роботу з ненормованим робочим днем було б непогано.

Він засміявся – і став іще привабливішим.

– Хто б від такого відмовився? – Від його тихого голосу мурашки йшли шкірою. – Доброї ночі, Йоло ді Крайн. Я прийду до тебе завтра, обіцяю.

Попереду з’явилося світло ліхтаря над ґанком. Філіппо поцілував мою руку і зник у тіні алеї, що з’єднувала територію «Жайворонків» та «Марісоль». Я кілька хвилин дивилася йому вслід, як зачарована, потім упала на курну землю і вчепилася зубами в рукав, щоб не кричати. Ейфорія, що тримала мене на ногах, розвіялася. Біль, на жаль, повернувся.

Ступня розпухла і протримала мене на прив’язі понад тиждень. Якщо Філіппо і приходив, мені про це не казали. Господиня та її вірна покоївка кружляли навколо як квочки, давши змогу Олівії спотикатися в пізнанні світу самостійно. Їхня задушлива турбота і місцеві гіркі трави могли загнати в труну навіть коня, але я вижила, а це головне.

Радіючи можливості ходити майже без кульгання, одного прекрасного сонячного ранку я мала необережність запитати, хто такий Філіппо Номес.

– Втікай від нього, дитинко. Втікай, як побачиш, і не соромся ховатися, – дуже серйозно сказала господиня, яку питання відірвало від читання пошти прямо біля поштової скриньки та лайки на адресу рахунків. – Він проклятий, але у «Дикій орхідеї» за це ще й доплачують. Якщо не побережешся, Філіппо тебе згубить.

– У сенсі, спокусить? – Така перспектива мене не лякала. – І… Кине?.. – А ця думка викликала всередині порожнечу.

– Зведе з глузду, дурна. Він нащадок карнаїтів, а ті вміли приваблювати жінок. І прив’язувати навіки… Ти не думай, Філіппо цього не контролює! Він такий, який є, і змінитись не може. Багаті жінки вгамовують із ним хіть, їдуть і забувають його в обіймах інших коханців, а романтичні пташки закохуються і втрачають розум.

– Любов сама собою божевілля, – не погодилась я.

– Це тимчасове божевілля! – гаркнула господиня, та так голосно, що в мене від несподіванки брязнули зуби. – Кохання приходить і йде, а Філіппо – стихія!

– Справжнє кохання вічне.

Якби ми обговорювали когось іншого, я б не сперечалась, але Філіппо… Він був вищий за будь-які забобони!

– Дурне ти малолітнє курча… Тобто коли мій чоловік підсів на пилок уку-ука-ши, розорив мене і почав щодня бити, вимагаючи гроші на дозу, мені належало любити його як раніше і чекати, коли він проломить мені голову? А Філіппо гірший за наркотик. Його не вигнали з міста лише тому, що він приносить «Дикій орхідеї» космічний дохід, а саму «Орхідею» покриває губернатор і має з цього частку. Забудь Філіппо Номеса!

Легко сказати…

Господиня, звичайно ж, хотіла мене застерегти, але натомість розпалила мою цікавість.

Народ карнаїтів… Філіппо… Острів Мрій…

Я відчувала, що близька до чогось дивовижного!

І я, наївна острівна дурепа, вирішила: Філіппо уникає мене, щоб уберегти від біди.

Він часто з’являвся на відстані, але ніколи не наближався до «Жайворонків». Коли я намагалася з ним зустрітися, йшов геть, не озираючись і не реагуючи на слова. З Олівією, щоправда, розмовляв. У місті. Я дійшла до того, що стежила за ним!

Потім написала листа і залишила ввечері на кам’яних сходах. Пообіцяла, що коли знайду острів Мрій, дізнаюся про всі таємниці карнаїтів і врятую Філіппо від прокляття.

Відповідь не забарилася. Під ранок я прокинулася від того, що на моєму горлі стискалися міцні чоловічі руки.

Протягом наступних двох жахливих хвилин я дізналася аж три новини.

Перша: Філіппо вважав себе обраним, а не проклятим, і моє бажання зробити його звичайною людиною сприйняв як особисту смертельну образу.

Друга: у мені Філіппо приваблювала лише приставка «ді» до прізвища, але Олівія, друга ді Крайн, розповіла, що аристократи ми бідні, а я взагалі приблуда без прав та спадщини, тому сонцесяйний пан Номес забув про моє існування.

Третя: така груба пародія на дівчину, як я, ображала естетичні почуття Філіппо. Його обурювало, що хтось із перспективною зовнішністю та ногами, за які модельний світ Ілеської імперії готовий вдавитися, витрачає найкращі роки життя на дурниці. Років за п’ять я втрачу свою головну цінність – юність, і стану нікому не потрібною вуличною дівкою без грошей і покровителів.

Цього Філіппо допустити не міг. Всесвітня рівновага вимагала гармонії. Він збирався позбавити світ виродка, що не вписувався в загальну картину прекрасного, і щиро вірив: цей злочин замнуть.

Філіппо Номес – талісман Сонячного берега, що магнітом притягує сюди грошові мішки всіх статей та віросповідань. Йола ді Крайн – сміття.

Я прострелила Філіппо плечовий суглоб. Цілилася в серце, але… Мене не відпустило навіть після образливих слів.

Мозок намагався працювати, наполегливо переконував, що куля малого калібру лише роздратує нападника, вимагав стріляти на ураження, бо револьвер під подушкою – удача, а мить перепочинку, що дала змогу його витягнути, – диво!

Тіло не слухалося. Воно рухалось неохоче, як уві сні, не відчувало болю і жадало дотиків, хай навіть смертоносних.

На звук пострілу і наші спільні крики прибігли господиня, покоївка та Олівія. Хто з них оглушив Філіппо моєю книгою легенд про лаорнійців, гадки не маю, але господиня відправила нас із капітанською дочкою на кухню по спиртне для лікування нервів, а сама потягла безтямного Номеса на заднє подвір’я. Я вирішила, що вона викличе йому лікаря з «Дикої орхідеї», і готувалася до зустрічі з поліцією.

Олівія влила в мене пів пляшки міцної вишневої настоянки, мотивуючи це тим, що до ранку я маю спати і збиратися з думками, щоб не вибалакати на допиті нічого зайвого. Я не опиралась… У той момент мені було байдуже. Я жаліла Філіппо, ненавиділа себе за ці ненормальні думки і боялася, що ніколи не вилікуюсь.

Потім лягла обличчям у тарілку з твердим сиром (Олівія зналася на закусках) і випала з реальності на шістнадцять годин.

Мене розбудила чужа кішка, що застрибнула на стіл крізь відчинене вікно. Від переляку я впала на підлогу, прямо в миску зі свіжою, ще живою рибою, і зрозуміла: все. Розум повернувся. Вайола лін Артен знову в лавах адекватних людей.

Як же це було добре! Я насолоджувалась похміллям, синцями на шиї, кашлем, нудотою, печією, зламаним у метушні мізинцем… Тіло належало мені цілком і повністю, його реакції не вибивалися з норми і не посилали мозок якнайдалі. Я контролювала кожен свій подих і не збиралася знову втрачати розум за жодних обставин.

Поліція не турбувала «Жайворонки» ні того дня, ні за тиждень. Я думала, Філіппо не ризикнув висувати звинувачення, боячись нарватися на зустрічний позов, проте невдовзі на Сонячному березі заявили про його зникнення.

Олівія, господиня і покоївка ніколи не розмовляли зі мною про те, що сталося, і я була за це вдячна, але…

Ні, для мене не існувало жодних «але». Я не хотіла знати, як усе скінчилося. Досить і того, що я знала, чим. Відчувала. Раділа визволенню, потайки розуміючи: нічого не буває просто так.

А коли Філіппо Номес почав потроху стиратися із моїх кошмарів, на безлюдному прибережному острівці знайшли об’їдений крабами скелет. Його впізнали за особистими речами. Сонячний берег трохи засмутився і сказав: «Прикро, звісно, але чаклунам карнаїтів туди і дорога».

Лицемірство, як завжди, перемогло.

Завдяки Філіппо я викинула зі свого життя саме поняття романтичних стосунків. У моїй підсвідомості закоханість асоціювалася із залежністю. Найменше я хотіла ще раз відчути ті згубні почуття… Вони приносили лише розчарування.