Королева острова Мрій. Чужі береги

«Морська зірка» не повернулася ні через обіцяні три місяці, ні через шість. Олівія плакала днями й ночами, підозрюючи найгірше, а я боялася, що ді Крайн досліджує океан без мене і ось-ось дістанеться острова Мрій.

Наприкінці осені на Сонячний берег обрушився буревій. «Жайворонки» потріпало так сильно, що господиня не захотіла витрачатися на відновлення готелю, який і до того не приносив нормального доходу, а віддала територію в оренду «Марісоль» і разом із подругою відчалила вглиб материка жити «для себе».

Ми з Олівією залишилися без житла і отримали наполегливу пропозицію з «Дикої орхідеї», де були потрібні самотні дівчата, не обтяжені строгими родичами та достойним вихованням.

Через брак новин від батька Олівія постійно була на нервах і не стежила за язиком, тому керівництво «Орхідеї» зненавиділо нас ще з першої розмови і подбало про те, щоб жодна контора з працевлаштування не погодилася мати з нами справу. Наче на цьому можливості закінчувалися, ха!

Але ми воліли жити близько до порту, чекаючи «Морську зірку», й це створювало певні складнощі.

– Що ти вмієш, Йоло? – запитала Олівія, коли наші грошові запаси добігли кінця. – Є щось, у чому ти найкраща, принаймні на Сонячному березі? Наприклад, я можу підтримувати бесіду на будь-яку задану тему, розбираюся в костюмах, колись організовувала шкільні виставки та благодійні концерти, але в цьому місті кожен другий має досвід та навички проведення громадських заходів, причому найчастіше платних.

– Карнаїти – відповіла я без роздумів. – Я знаю все, що будь-коли публікувалося про карнаїтів. І казки про Лаорнію, але менше.

– Там є щось цікаве? Окрім магії, у неї вже мало хто вірить? Інтриги, змови, заборонене кохання, збочення?

– У карнаїтів половина історії – інтриги, а друга – збочення.

Олівія була в захваті й пообіцяла зробити з цього цукерку.

«Таємні хроніки карнаїтів! Тільки у нас вся правда про чаклунів! Найнижчі ціни!» – оголошувала велика картонна вивіска, розмальована художником-пияком за просто так, лише заради задоволення знову потримати в руці пензель.

Під текстом у покірній, але спокусливій позі валялася частково оголена золотоволоса діва з мученицьким виразом на округлому, типово материковому обличчі. Над нею височіла перебільшено маскулінна постать у вузьких штанах і з голим торсом, зовсім трохи прикрита чорним плащем із капюшоном. На задньому плані палали кораблі, на передньому переливалися шовкові покривала.

Знизу фосфоресцентною фарбою ішло уточнення: «Оповідачка працює з восьмої вечора до півночі. Ціна: два леоси». І зовсім маленьким, непомітним у сутінках шрифтом: «Захід некомерційний. Рекомендована плата не є обов’язковою, вноситься за бажанням на благодійній основі. Дозвіл на просвітницьку діяльність номер сто три».

– Ти впевнена, що впораєшся? – Я сумнівалася, що в Олівії вистачить витримки.

– Я впевнена, що не впораєшся ти, – відрізала вона. – В історії про те, як карнаїти напали на порт Ріон, що головне?

– Мужність трьох сотень захисників, котрі утримували фортецю до приходу армії імператора?

– Ні! Головне – неоднозначність. Вона підігріває інтерес.

– Та що там неоднозначного? Типова облога…

– Ось воно! Для тебе типова, а я можу розповісти історію кожного захисника та агресора, не повторюючись.

– Придумати, – не змовчала я.

– Реконструювати можливі події та нагадати чисто заради дискусії, що карнаїти не чіпали б імперію, якби імператору не захотілося привласнити їхні острови. Йди вже, Йоло. Ти надто прямолінійна для комерції. Історична достовірність потрібна в університетах, а широка публіка хоче почути трагічну історію прекрасної і невинної Люсіель, чия жертовна всепрощаюча любов розтопила крижане серце безжального ватажка карнаїтів і врятувала комусь життя. Наприклад, лаорнійському королю-вигнанцю, таємно закоханому в Люсіель. Без лаорнійців ніяк, ех… Ну або не трагічну, фінал скоригуємо під час ходу оповіді згідно з вподобаннями публіки. Як я виглядаю?

– Як прекрасна і невинна Люсіель, якої в принципі не могло бути в порту Ріон, бо там дислокувалися лише військові, – буркнула я, в глибині душі визнаючи і правоту Олівії, і її привабливість для мас. – Як щодо зворушливої історії відданого патріота імперії Люсіеля, що заради свого полку підкорив бунтівне серце жорстокого карнаїта?

– Дякую за ідею! До речі, якщо сьогодні все пройде нормально, на завтра я підготувала розповідь про перевдягання та інтригу «хлопець-дівчина».

– А якщо ні?

– Тоді додамо драми. Наприклад, могутній король лаорнійців зустрічає бідну красуню, втрачає голову від кохання і створює для неї світ, де виконуються всі бажання. Але зла сестра-близнючка обманює великого чаклуна і займає місце його коханої. Він не має до неї жодних почуттів, тому вирішує, що полум’я любові згасло, і йде блукати світом, щоб не поранити серце обраниці. Перша дівчина думає, що її зрадили заради сестри, і з гарною прощальною промовою кидається в море. Кохання і кров у одному флаконі, продовження згодом. Як тобі?

– Розлючені слухачі скинуть у море нас обох, не чекаючи прощальних промов.

– Киш!

Я залишила Олівію чепуритися в нашій орендованій кімнатці і вирушила перевірити, як поживає вивіска біля невеликого театру просто неба, що належав муніципалітету. Дозвіл на використання було отримано без проблем і тяганини. Я не вірила, що таке можливо, і чекала розплати за надмірне везіння.

Як не дивно, на дерев’яних лавках уже збиралася публіка. Не натовп, чесно кажучи, насамперед гульвіси, яким стало цікаво, що відбувається, але ми розраховували, що до середини вечора люди підтягнуться, приваблені розповіддю.

Я не пішла на сцену, щоб не розбурхувати потенційних глядачів раніше умовленого часу. Примостилася в кутку, прикинулася втомленою, всоте оглянула хиткі декорації… При світлі дня, хай і майже збляклому, вони мали зовсім не такий вигляд, як у підвалі закритого театру, доглядач якого дозволив їх позичити за «Дякую» і пляшку. Там, у напівтемряві, я захоплено охала і ахала, а тут бачила зайві плями фарби, подерті краї, вицвілі місця… Залишалося сподіватися на чарівну силу сутінків.

– Що це? – запитували перехожі у тих, хто облюбував лавки.

– Комедіанти приїхали.

– Лекцію про карнаїтів читатимуть.

– П’єсу поставлять.

– Ворожка карти розкладе.

– Музична група покаже сучасні танці.

Гадаю, текст на афіші прочитали одиниці.

Олівія з’явилася рівно о восьмій, і публіка, розімліла від сонця та близькості бару, злагоджено видихнула.

Капітанська дочка наплювала на мої описи простого функціонального одягу карнаїтів. Вона вигадала свій образ – далекий від реальності, зате вражаючий.

Вузька, до непристойності тісна червона сукня з високим чорним коміром і кольчужним поясом приковувала погляд і чоловіків, і жінок, і кішок. Гострі підбори шкіряних босоніжок, посипаних блискучими скельцями, вибивали іскри з кам’яної сцени. Темно-сірий плащ зі сріблястою підкладкою волочився підлогою і здіймався як крила, коли Олівія робила поворот. Її обличчя приховувала тонка мереживна маска, голову вінчав тюрбан, довгі пасма яскраво-рудої перуки розсипалися по плечах і підстрибували в такт крокам.

– Пані та панове, щиро дякую за вашу увагу. Карнаїти – не просто історія. Світ прагне вперед і часом забуває озиратися на минуле, вважаючи його нудним та марним. Якби не сімейні архіви, я б теж не дивилася назад, але моя благородна прабабуся Люсіель залишила в родовому склепі напуття нащадкам. Воно зворушило моє серце, і я зрозуміла, що маю розповісти всім, як жили на цих берегах сотні років тому, коли Мейнським морем правила могутня магія. Ой! Що відбувається?!

Непримітний чоловік із першого ряду жбурнув на сцену кілька тухлих яєць, пошкодивши вивіску. Декілька він відправив і до глядачів. Сморід піднявся нестерпний, менш ніж за хвилину театр повністю спорожнів.