Королева острова Мрій. Чужі береги

– Йоло, вона перехитрила себе! – Джиммі почав сміятися, і це було гірше, ніж прощальний регіт Арахлони.

– Про що ти?

Мій голос зрадницьки затремтів. Я прикусила губу, щоб біль фізичний посилив злість, а та, у свою чергу, приглушила душевні муки

– Їх двоє. Ді Крайн тримає ще одного. Не підходь!

– Віспа?! – жахнулась я, пам’ятаючи, що епідемії в рабських колоніях – звичайна річ. – Не страшно, я щеплена.

– Капітан ді Крайн не хотів би, щоб ти бачила його в такому стані, – абсолютно серйозно заявив боцман.

– Джиммі, коли в тебе витекли мізки?

– Йди до лікаря!

Щось у його тоні змусило мене зупинитись.

– Якщо до переміщення ті двоє займалися чимось непристойним, мене це не шокує, – я намагалася підібрати слова, які б не шокували Джиммі. – Впевнена, насамперед капітан хотів би позбутися лайна і щурячого, і людського, а в питаннях моралі ми з ним дотримуємося дуже широких поглядів. Особливо я.

Джиммі був приголомшений до крайності.

– Чапле, що ти верзеш?! Іди геть! Ти ж, як-не-як, дівчина, а в чоловіків є гордість! Лікарю!

– Він зайнятий. Змирись.

Я була на межі. Тільки усвідомлення того, що тут я, по суті, єдина розсудлива людина (Ламбе повністю захопило немовля; лікар крутився над дитиною як одержимий і не реагував на реальність) тримало мене на ногах, хоча напади неконтрольованого тремтіння натякали, що будь-якої миті я можу розклеїтись і додати боцману клопоту.

– Це уку-ука. – Нарешті мені на практиці пригодилася «Кримінальна хроніка». – Стовідсотково він, бо блювота зелена з синьо…

– Йоло! – вибухнув Джиммі. – Та що з тобою не так? Ти ж дівчина! Дівчина!

Не знаю, чому він шаленів. Звісно, виснажений до стану скелета ді Крайн мав жахливий вигляд, але життя саме собою не надто приємна штука, а я навіть у дитинстві не жила у світі веселкових поні.

Сильно відросле волосся і борода капітана напевно не бачили ні мила, ні гребінця відтоді, як «Морська зірка» пішла на дно. Деякі нігті були довгі, забиті багнюкою, інші зірвані повністю. Через весь лоб тяглася свіжа рвана рана, спину та груди перетинали гнійні струпи. На шиї темнів старий слід від мотузки, шкіра на зап’ястях перетворилася на місиво, на кісточках висіли кайдани, чорні від засохлої крові.

– Джиммі, не бійся личинок. Вони з’їдають мертву плоть, і це добре, – зуміла видавити я, перш ніж перед очима все попливло. – Джиммі… Можеш не вірити, але я виживу. Присягаюсь тобі, я виживу і знайду тих, хто це зробив, хоч на цьому світі, хоч на тому. Чуєш, Джиммі?

– Я впораюся сам, чапле. Іди відпочинь.

Клятий боцман! Від його правильності та надійності я почувалася неповноцінною безсердечною машиною, що навіть зламатися нормально не може.

«Ще трохи! Ніхто не вимагає від мене подвигів. Це просто складний день», – я з усього розмаху наступила правою п’ятою на великий палець лівої ноги, і пекучий біль на короткий час прогнав шум у вухах, погляд прояснився, хоча руки все одно дрижали, а коліна посмикувались як перед найважливішим іспитом у житті.

Один неправильний рух – і мене хитнуло вбік. Я впала навпочіпки біля скрюченої людини – тієї самої, яку до втручання боцмана притискав до себе ді Крайн.

– Артур?.. – Це здавалося немислимим. – Артур Доріус?

Безволосе обличчя та кінцівки – ось єдине, що асоціювалося з Артуром. Він був настільки не схожий на себе, що волосся ставало дибки. Якщо ді Крайна я могла впізнати із сотні таких самих доходяг, то Артур змінився повністю.

Його ніс, повіки й вилиці опухли, багряніли запаленим рум’янцем. Об щоки та підборіддя ніби гасили сигари, щелепи запали – гадаю, через вибиті зуби. Губи були сині, зі шрамами від старих рваних ран і кров’ю від свіжих, у вушній раковині зяяла діра. На шиї виднілися вже пожовклі сліди чиїхось пальців, відкриту частину грудей покривали синці різного ступеня давності.

Я підняла повіку Артура. Зіниця мляво, ніби неохоче, відреагувала на світло, і це був ледь чутний дзвіночок того, що ще не все втрачено. Та й загалом око, незважаючи на почервоніння, здавалося нормальним. Ну як нормальним? Відносно. Тепер я порівнювала все з варіантом «гірше й бути не може» і світ здавався не безнадійним.

– Джиммі, вони наковталися диму. Їх кинули тут, коли почалася пожежа. Вони не вживали уку-ука регулярно.

– Ді Крайн вживав, – після паузи відповів боцман.

– Ти впевнений? – У моєму розумінні капітан належав до тих людей, які уникають навіть слова «наркотики».

– Так. Це допомогло йому протриматися так довго і врешті-решт затулити того, іншого, – Джиммі кивнув на Артура, – від вибуху.

– Вибух?..

– Я не експерт, але виглядає все саме так. Йоло…

– Га?..

– Я теж виживу. Я не помру, поки не вб’ю хоч когось із тих, хто наживається на уку-ука.

– Домовилися, Джиммі. А тепер скажи щось хороше. Переконай мене, що в давнину люди якось обходилися без стерильності та знезараження…

– І зараз обходяться. Не всі такі освічені, як ти. До справи, чапле! Лікар не допоможе, у нього начебто знову заскок. І, це…

– Що?!

– Стережися вошей.

Боцман переніс Одновухого Чима у тінь найближчої скелі. Ламбе кудись запропастився разом із мовчазною дитиною, і Джиммі не залишалося нічого іншого, крім як визнати, що я – рівноцінна заміна.

Ми кілька годин тягали воду флягою та капелюхами, палили смердюче, переповнене паразитами ганчір’я, чистили рани і намагалися не думати про те, що старання навряд чи окупляться. Найімовірніше, за кілька днів ми теж лежатимемо на піску, не в змозі навіть пустити одне одному кулю в лоб.

Коли я падала з ніг, не відчуваючи спини, і мріяла про стару добру істерику (Ілінор клялася: це найкращий засіб для підняття бойового духу), Джиммі збирався поголити ді Крайна. Боцман вкотре розжарив над слабким багаттям не надто гостре лезо ножа і невдало повернувся, піднявши іскри. Вони впали на голову Артура і одразу ж згасли, але Джиммі спалахнув новою ідеєю. Він випробував її на своїй руці, визнав геніальною і підніс тліючу головешку до волосся ді Крайна.

Це було дуже ефективно і смішно аж до того моменту, коли до нас прибіг лікар. Він накричав на нас усіх, включно з покійним капітаном Чимом, повідомив, що ми, довбні, палимо викинутий хвилями уку-ука, і перейшов на наш неадекватний бік, лише кілька разів вдихнувши дим.

– Це не Олівія, – сказав, із блаженною усмішкою обсмалюючи бороду ді Крайна.

– А хто? – Боцман, явно насолоджуючись моментом, тицяв гілочкою з вогнем у патли Артура і хихотів після кожного спалаху.

– Якась дитина. Здорова, нормально розвинена дитина. Якби ми були в місті, вона б вижила.

Мені гілки не дісталось, і я сильно заздрила своїм супутникам. Як же так? Це треба виправити прямо зараз!

Я пройшла кілька кроків у пошуках підходящої деревини або хоча б травинки, не знайшла нічого, крім чорноти і кісток, і вирішила блукати, поки не натраплю на цілий корч, здатний горіти годинами. Вирішила, о так… І впала в процесі роздумів.

«Уку-ука – це анітрохи не приємно», – встигла подумати, а наступної миті мені в обличчя світили косі промені сонця, що ховалось за обрієм.

– Холодно… – пробурмотіла я, намагаючись сплюнути нестерпно гірку тягучу слину, але та з’являлася знову і знову. – Як же холодно і бридко…

– Ти дозріла до правильних рішень? – вимовив поряд глузливий жіночий голос.

Я не відразу зрозуміла, хто це. Чесно кажучи, до мене ледве дійшло, хто я і де перебуваю.

– Арахлона Осяйна? – Думки поверталися нестерпно повільно, зате текли в одному напрямку. – Чим можу прислужитися?

Чаклунці це сподобалось. Вона аж розцвіла… Розпливлася в мерзенній посмішці, як стара хазяйка борделя, якій привели юну перспективну працівницю. І що могло навіяти такі асоціації?..

– Дивись уважно. – Арахлона сіла біля мене, і крижаний подих її «бульбашки лихоліття» вдарив у обличчя, струснув ґрунтовно, вбив змучений уку-ука мозок на його законне місце. Судячи з відчуттів, кувалдою. – Це знак. – Чаклунка піднесла до моїх очей аркуш паперу з простеньким геометричним малюнком. – Нанеси знак на морячка та тих, кого хочеш врятувати. Я заберу їх до себе і подбаю про них, даю слово.

– Хвилинку… Голова болить… Важко запам’ятати… Зачекайте, я запишу…

Вона дивилася на мене як на абсолютну і безнадійну дурепу, а я дряпала чиєюсь гострою на місці зламу кісткою чаклунський знак на своєму передпліччі і ледве стримувала веселощі на межі зі сказом.

– Правильно? – Я поспішала, щоб розібратися з усім цим, перш ніж пальці оніміють від холоду.

Арахлона переможно посміхнулася.

– Гарна дівчинка… Люблю таких слухняних. А тепер іди і врятуй своїх друзів!

– Іду, – прошепотіла я, підводячись. – Голова болить… Стривайте…

– Не поспішай, маленька моя. Обережніше. – Чаклунка сяяла від самовдоволення. – Ти потрібна мені цілою і неушкодженою.

– В цьому наші бажання збігаються…

– Що? Говори голосніше, сонечку. Я не можу наблизитися до тебе, не обморозивши.

– Угу.

Я зробила крок до неї. Мутні стінки штучного світу колихнулися, але пропустили мене без опору, спасибі знаку переміщення.

– Ой, не туди, – сказала я, безглуздо скалячись, і всадила Арахлоні кулю в серце, добре що стрілянина по людях завжди давалася мені легко, а анатомію я знала не менше, ніж ілюстратор анатомічного атласу з лікарні Ламбе на Аєрських островах. – А, ні. Туди.

І, хоч убийте, я жодної секунди не відчувала жалю.