Королева острова Мрій. Чужі береги

***

Того дня, коли мені вистачило рішучості відвідати табір, на горизонті майнули білі вітрила невідомого судна. Воно пройшло повз без зупинки, але, впевнена, його команда добре роздивилася острів Мрій.

Місце, куди потрапляли бранці Арахлони, розташовувалося на деякому віддаленні від міста. Це була невелика долина, обгороджена високим частоколом, усередині якої стояв довгий міцний барак. З одного боку до нього примикала лазня, а з іншого – кухня. Віддалік височіло щось на кшталт ганебного стовпа, поряд із ним примостився акуратний будиночок, схожий на митну будку.

На воротах мене зустріла охорона – двоє здорованів, озброєних непоганими як для острова Мрій револьверами. Вони безпристрасно повідомили, що всередину мені не можна за жодних обставин. Причина? Джиммі розпорядився. Він тепер права рука капітана Маркоса, простіше кажучи – друга за важливістю людина у королівстві Коалі.

Раніше я вже дивувалася тому, що помічники Арахлони не рвуться до управління. Як могли ці люди віддати все без заперечень? Відповідь була елементарною: Маркос Чорна Душа – головний із поплічників мертвої чаклунки, прихвостні нижчого рангу підкорилися йому за старою звичкою. Ну а середньостатистичні остров’яни мало не обожнювали Маркоса, тому що часом він міг пом’якшити вдачу Арахлони і подарувати комусь життя. Про забрані життя не згадували – «часи такі були».

Сперечатись із охороною не мало сенсу – видресирувані чаклункою сторожові пси наказу не порушили б. Я вирішила змінити тактику й зіграти на тому, що мені не забороняли прямим текстом.

– Чи можна поговорити з Віллі Карпом? Осьдечки, біля воріт. Я залишусь тут, він там, і всі будуть задоволені.

Здоровил моє прохання збентежило.

– Як це «поговорити»? Віллі Карпу перерізали горлянку наступного дня після того, як ви прибули.

– А Кривий Черв’як Слім?

Жалюгідний дивак не був конкурентом для капітана Маркоса, тому мав найвищі шанси на виживання.

– Зі старих нікого не залишилося. Нащо вони? Марнування ресурсів.

Я знала, що в Ілесії бунтівників чекає шибениця. Я не покривала б команду «Принцеси півдня», якби її взяв імперський флот. Але… Марнування ресурсів?! Буденність цих слів так бахнула мене по мозку, що я почувалась дитиною на бійні.

Прекрасний і дивовижний острів Мрій… Він манив мене з раннього дитинства. А прагнула б я до нього, знаючи, що одного разу ступлю на землі, де про мораль забули років десь на триста?

– І Джиммі нормально сприйняв цю страту?!

Відповіді не було, та я її й не чекала. Навіщо боцману виступати проти капітана Маркоса, якщо той пообіцяв зробити Джиммі першим помічником на «Принцесі півдня»?

Нікого з тих, що залишилися живими, до мене не покликали. І не дивно… Вони ж поки не змирилися з реальністю, а тому небезпечні та непередбачувані.

– Ще б пак. Коли твоїх соратників ріжуть як свиней, настрій трохи псується. – Я була шокована і не уявляла, що робити.

– Їх пристрелили.

Наче це щось змінювало!

Я пішла з гордо піднятою головою і кривою посмішкою на губах. Ніхто не запідозрив би, що в моїй душі щойно розлетівся світлий образ товариськості, безкорисливої дружби та принципів.

Джиммі зробив свій вибір. Поклавши руку на серце, я не могла його звинувачувати. Одновухий Чим першим почав ланцюжок зрад, боцман лише вчився у майстра, а те, що я навигадувала собі про його добре ставлення, – просто моя безглузда фантазія.

Три години, проведені біля частоколу з протилежного боку табору, не додали мені щастя. Нудьга змушувала пригадувати, розмірковувати і докоряти собі за довірливість. Я намагалася визначити імена близьких людей, які ніколи не намагалися використовувати мене чи мої помилки. Каял лін Артен – перше і єдине з них…

Привернути увагу бунтівників вдалося не одразу – вони виходили з барака хіба що у сортир і поспішали назад, не роззираючись. Та нарешті один із матросів ковзнув швидким поглядом навкруг і помітив мене, не надто приховану частоколом.

– Ідіть звідси, – прошепотів одними губами. – Жити набридло?

Я поманила його до себе, але він скривився і зник у бараку.

Незабаром звідти вийшов інший моряк – старший, із сивими скронями і закривавленою пов’язкою на оці. Цей махнув на сортир, не повертаючи до мене голови, а коли я перемістилася ближче до місця призначення, тихо порадив забиратися геть і бути вівцею хоч би до моменту, коли Маркос Чорна Душа підніме вітрила.

– Хто вбив Одновухого Чима? – запитала я, наплювавши на запитання: «Що відбувається?!».

– Арахлона Душогубка.

– Як?! – Я чекала зовсім на інше.

– Він зібрав команду смертників, щоб захопити острів Мрій, але та гадюка розлютилася через Джиммі і пристрелила старого, щойно ми переступили межу її «бульбашки лихоліття».

– А ді Крайн? Насамперед капітан Чим хотів повернути його!

– Тихіше… Почують – закопають нас обох, це ж у них вважатиметься змовою. Старий розраховував, що Арахлона поверне ді Крайна, а потім наша банда приб’є її на її ж території і ми всі шикуватимемо вічно. Ми, коли наймалися, розуміли, що не всі повернуться додому, але воно було того варте. Хто ж знав, що не ми перші ломимося до Арахлони зі зброєю і вона напоготові? Добре, що карнаїти вимерли ще в давнину. Цим тваринам не місце на нашій землі.

– А бунт?

– Ну… Що було, те минулося. Коли тебе прибрали з корабля, капітан Чим відкрив свій план. Це було краще, ніж обіцянки Віллі Карпа. Такий куш! Аж мріяти страшно. Ми домовилися. Старий знак якийсь домалював, і ф’ють – усе.

– Лікар знав?

– Ти глуха? Кажу ж, капітан поділився планом, коли вас, сухопутних щурів, відправили в безпечне місце.

У мене аж подих перехопило.

– Безпечне?..

– Суша, вода, зброя… Я б так жив.

– А я б так здохла!

– Ну… Ми ж не збиралися програвати, – прозвучало гордо. – Так вийшло, що вже тепер плакатися?

– А Джиммі? Що у ньому особливого? Чому саме він?

– Тут балакають, що він тій суці чокнутій сподобався, дитину від нього хотіла. Хрін його знає, правда чи ні. Колись через жінок війни починали, а щоб через мужика – не чув. Але взагалі всяке на світі буває. Гей, тсс… Лягай!

Я шльопнулася в зарості колючих рослин, перш ніж запідозрила, що це якийсь дикий жарт. Але моя шкіра терпіла недаремно – по матроса прийшли і потягли його із сортира, не дозволивши навіть штани застебнути.

«Не вірю. Просто не вірю», – я була надто неромантична, щоб сприйняти раптову пристрасть як мотив Арахлони.

Чаклунка розлютилася, не отримавши боцмана. Він означав для неї набагато більше, ніж постільна іграшка. Чи знав про це Одновухий Чим? Навряд чи. Він не ризикнув би планом і не відправив би Джиммі з корабля.

Чи навпаки?

Припустімо, старий був у курсі, що мета Арахлони – лише один член екіпажу. В такому разі Джиммі відправили на берег як запоруку повернення команди з «бульбашки»? Якби щось пішло не так, я обміняла б боцмана на весь екіпаж?

Може, дійшло б і до цього… Але чаклунка почала наш діалог із вимог, а не з торгу. Вона не запропонувала мені ціну.

Прокляття, та чому ж Джиммі? Я могла багато що пояснити, навіть те, навіщо «Принцеса півдня» тяглася за тридев’ять земель, хоча, якщо вірити Арахлоні (а чи треба їй вірити?..), знак переміщення висмикнув би корабель із будь-якої точки на мапі світу. Одновухий Чим до останнього сподівався, що вдасться обійтися без чаклунки. Той фатальний знак він домалював, коли стало зрозуміло: на островах Забороненого квадрата живих немає.

Чекайте, адже про мотиви Арахлони повинен знати Маркос Чорна Душа! Недарма він так витанцьовує навкруги боцмана. Але цей хитрун таємницю не відкриє. Мене він терпіти не може, хоч і тримається підкреслено чемно, під час кожної зустрічі демонструє дружбу та турботу. Прибила б!

Від табору я йшла повільно, якимись напівзарослими стежками, і довго чула чиїсь крики. Можливо, мого недавнього співрозмовника? Якщо так, то в нього напевно розв’язався язик. Не хотілося б, щоб капітан Маркос вирішив, що я можу принести проблеми.

***

Ми з ді Крайном, Ламбе, Ізабелла, годувальниця, а раніше і Артур жили в просторому кам’яному будинку Малії, колишньої покоївки Арахлони, розташованому в центрі міста – з краєвидом на піраміду (куди мене, ха-ха, теж не пускали) і майдан, з балконом на другому поверсі, з двома трьохсотлітніми колонами біля входу і горищем, заваленим стародавніми, безцінними на материку книгами.

Ті зухвалі безсовісні тварюки (крім немовляти, звісно) з мовчазного схвалення один одного зробили мене своєю рабинею!

Ні, вибір, скажімо, був. Ді Крайн одразу сказав: ми всі рівні, їсти готуємо по черзі, прибирання за графіком.

Вони й готували, щоб їх!.. Немитими руками немиті овочі в немитому посуді! І рибу погано чистили, і гриби червиві не викидали, і сміття в зерні їх не бентежило! Ми, виявляється, дорослі люди, нам нічого не страшно, особливо після термічної обробки.

Я не могла це терпіти. Гнала всіх, хто ліз брудними пальцями у вариво. Щодня гарувала за трьох! І що, хоч хтось сказав: «Дякую!»? Ну-ну. Все з’їдалося миттєво, а мені сипалися закиди в тому, що я, бачте, привчаю невибагливих людей до делікатесів.

Лікар опікувався дитиною як одержимий і заразом цурався капітана. Якщо в присутності ді Крайна заходила розмова про немовля, Ламбе швидко змінював тему – на що завгодно, хай навіть на спалах чуми на Орлонських островах сімдесят років тому або будівництво Ломленського каналу.

Спочатку капітан сприймав це як дивацтво, але згодом до нього повернулася природна спостережливість.

– Ти думаєш, що дитина моя, і боїшся, що я відберу її у тебе? – запитав він прямо. – Ти помиляєшся в обох випадках.

Ламбе це не заспокоїло, і, якщо чесно, хвилювався він недаремно. Чим краще почувався ді Крайн, тим активніше він брав участь у житті Ізабелли.

– Краоленські перли – те, що забезпечить маленьку до кінця життя. З кораблем на кшталт «Принцеси півдня» це буде легко. Скоро ми вийдемо в море, лікарю. Як у старі добрі часи…

На той момент капітан ще боровся з уку-ука і сидів удома, не бажаючи демонструвати стороннім свою слабкість. Він не знав, що його вистраждане дітище ось-ось піде у плавання під командуванням загарбника. Навіть балакучий Артур мовчав, уникаючи кровопролиття. Ми не мали ні ресурсів, ні союзників, щоб обстоювати свої права.

Але після походу до табору я вирішила, що незнання – не вихід. Нам треба було поговорити відверто. Ді Крайн – розумна людина, у нього завжди є свій погляд на звичні речі. Досить і того, що ми уникали обговорювати смерть старого Чима. Маркос Чорна Душа – не спільне гірке минуле, його не можна відкладати до спокійніших часів.