Королева острова Мрій. Чужі береги

До кінця весни ми виступали у «Дикій орхідеї». Тамтешній публіці подобалися шокуючі історії про моторошних карнаїтів і шляхетних лаорнійців, що ховаються серед нас. Олівія сиділа на підвищенні, оточена квітами та тихою музикою, й імпровізувала, складаючи найнеймовірніші (і, якщо чесно, найнеможливіші) сюжети з усіх, що мені траплялися.

– Йоло! Пам’ятаєш, я вигадала історію про близнючок? Ти не повіриш, але це плагіат на легенду. Чаклуна звали Вихрайн Ілеон, і він крутив роман із двома сестрами одночасно. Одна з горя втопилась, а друга вбила його і закопала у своїй вітальні, щоб щодня попирати ногами. Вгадай, як її за це покарали?

– Хто? – Фантазії мешканців Сонячного берега цікавили мене мало, бо були далекі від реальності.

– Не хто, а як! Їй дали вічну молодість. Ото б і мені так провинитись… Але загалом зла сестричка прожила недовго. Її замурували живцем поруч із кістками Ілеона і забули про те місце навіки. Склади на завтра щось таке саме моторошне! Щоб було ще страшніше, ніж пригоди Арахлони Душогубки при дворі імператора!

У Олівії з’явилося багато шанувальників. З приходом тепла та визнання вона розцвіла, втратила хворобливий вигляд, часто усміхалася і витала у хмарах. Я знала, що це ненадовго, її слабке серце і наслідки пневмонії незабаром нагадають про себе, але вдавала, що теж задоволена та щаслива.

На початку літа Трево зробив Олівії пропозицію. Вона відмовила – на жаль, у грубій і жорстокій формі, хоча управитель ставився до нас більш ніж добре, був уважний і послужливий, з розумінням сприймав поняття «творча криза» і незворушно улагоджував проблеми з надміру вразливими постояльцями.

Популярність помітно вплинула характер Олівії. З кожним днем капітанська дочка все більше бачила в людях прислугу. Якщо раніше ми на рівних ділили успіхи та поразки, то одного разу я виявила, що обслуговую «зірку», причому (спасибі закоханому дурню Трево і складеному ним контракту) безкоштовно.

Я не знала, як вчинити.

З одного боку, Олівія була під моєю опікою. Я пообіцяла ді Крайну піклуватися про неї! Кинути її означало зрадити єдину людину, яка повірила у Вайолу лін Артен.

З іншого – мені набридло, що прохання звучать як накази. Просто набридло. І я до смерті втомилася чути слова «карнаїти» та «лаорнійці» в одному реченні. Деколи здавалося, що я перестаю відрізняти фантазію від історії. Це лякало більше, ніж перспектива ніколи не побачити Аєрські острови та дозволити вбивці Астора жити собі на втіху. Знання – єдине, що відрізняло мене від натовпу, але я забивала голову нісенітницями, витісняючи з пам’яті корисні матеріали.

– Йоло! Бабусі з ринку складають краще за тебе! Знаєш легенду про те, як король Лаорнії вибирав спадкоємця? У нього було двоє синів: розумний і тупий. Король передав дар телепню! Народ обурився, зажадав, щоб тупиця віддав здібності брату… І уявляєш? Той послухався!

– А в чому тут трагедія? – Жодна з оповідей Олівії не обходилася без драми і сліз. – Розумник відрікся від трону і зачах у злиднях?

– Розумника рознесло на шматки!

– Замість дару брат підсунув йому порохову бочку і підпалив гніт? Отже, він не тупий.

– Дурниці, у ті часи порох іще не винайшли, людей убивали силою думки, а брат загинув, бо…

– Бо зазіхнув на чуже? – Я ненавиділа ефектні паузи. – Так йому й треба.

– Бо матуся його нагуляла, а дар лаорнійців передається лише за чоловічою лінією. Яка патріархальна несправедливість! Треба якось додати сюди дівчину, і сюжет готовий.

О так, Олівія відкрила в собі талант, якого мені не досягти повік! Він дістався їй нелегко, але вона губила його, не замислюючись про наслідки. Договір із «Дикою орхідеєю» закінчувався за місяць. Трево терпів нас, щоб уникнути виплати відступних під час розірвання контракту. Незабаром він перекриє грошовий потік, і що тоді?

Олівія звикла до гарних речей, повертатися до звичайного життя не захоче. Заощаджень у неї немає, та й Трево більше не допоможе. Він не говорив про це, але її: «Ви себе в дзеркалі бачили? Женишок, кхм… Ді Крайн вийде заміж за рівного!» сильно його образило. У присутності Олівії управителя аж перекручувало. Він тримався, але не міг контролювати голос і судомні рухи пальців. Деколи мені здавалося, що Трево готовий придушити капітанську дочку власноруч.

Спрогнозувати найближче майбутнє неважко. Олівію зіштовхнуть з п’єдесталу, вона трохи поборсається і зляже, а мені доведеться крутитися за двох.

Особливо настирливо ці думки мучили мене ночами, коли я лежала без сну і репетирувала прощальну промову, яку ніколи в житті не сказала б уголос.

У готелі до ранку не замовкала музика, і це зводило з розуму. Посеред однієї особливо галасливої ночі я вирішила, що з мене досить. Нам із Олівією треба серйозно поговорити, хай і в такий час. Тим паче, вона не йшла спати раніше світанку, а прокидалася після полудня.

І кого ж я зустріла в апартаментах капітанської дочки?

Трево! Роксандр Трево, сором’язливо закутавшись у ковдру, зібрав свої речі з підлоги вітальні і втік у спальню.

– Ми одружимося восени, Йоло, – оголосила Олівія, зав’язуючи пояс східного шовкового халата елегантним бантом. – Його батьки якраз повернуться з навколосвітньої подорожі. Ти щось хотіла?

– А як же… Як…

Я не знаходила слів. І Сонячний берег не знайшов би, бо всі були в курсі зворушливої пропозиції та образливої відмови.

– Гра на публіку. Після весілля я втрачу привабливість в очах тих довбнів з масними пиками, а поки ми хочемо вичавити їх максимально. Тобі це не подобається?

– Ти могла б і сказати.

– Це ти могла б уважніше ставитися до мого життя!

– Справді. Я. Ще уважніше.

Я пішла, гірко шкодуючи про таке невчасне безсоння. Останній рік я витратила виключно на Олівію, наплювавши на свої бажання та інтереси. Він приніс мені перше сиве волосся і звичку в усьому шукати прихований сенс. Невже я винна і в тому, що не лізла до її спальні і не рахувала її чоловіків?

Це був фінал нашого компаньонства. Капітанська дочка справді змінилася. І в неї з’явився той, хто піклуватиметься про неї… Я могла залишити її зі спокійною душею.

Могла, угу…

Олівію ця новина розлютила. Ми посварилися, наговорили одне одному образливих слів…

Поки я, киплячи в душі, збирала речі, Олівія знепритомніла. Лікар сказав, що справа серйозна, її серце на межі, будь-яке хвилювання може стати останнім. Трево запропонував зіграти весілля влітку, я залишилася і довго вибачалася.

Поступово життя повернулось у звичне русло. Довгі галасливі вечори, псевдоісторичні вигадки, плани… Така крихка реальність… Я боялася зробити зайвий вдих, щоб її не зруйнувати. Управитель ходив навшпиньки і відмовлявся від близькості, щоб не нашкодити коханій. Олівія висміювала нас обох.

У день літнього сонцестояння ми втрьох ішли набережною, прямуючи до прогулянкової яхти готелю. Трево тримав Олівію за руку, а я відстала на крок, даючи їм особистий простір.

Стояв густий ранковий туман, усе попереду було блякле і розмите. Тупотіння поодиноких перехожих випереджало саму появу людей, помаранчеве сонце, що піднімалося над морем, здавалося величезним, на залізних огорожах збирався холодний конденсат.

Я рухалася повільно, занурена у свої думки, і не відразу зрозуміла, що чую характерний стукіт дерев’яної ноги та милиці. Дуже ритмічний звук. Знайомий!

– «Морська зірка»! Це «Морська зірка»! – скрикнула Олівія, вказуючи на прикрите туманом скупчення кораблів. – Вони повернулися! Тато!

– Одновухий Чим! – Я побігла вперед, до поки що невидимих милиць. – Це ви?

Ді Крайн, і Артур Доріус, і лікар Ламбе, і старий Чим, і незнайомий мені м’язистий хлопець років вісімнадцяти з’явилися одночасно. Вони поспішали до Олівії, але їхні усмішки згасли, коли вона обм’яла на руках Трево.

Цього разу дива не сталося. Через тиждень Олівія померла в оточенні сім’ї та друзів. За день до цього вона попросила залишити нас наодинці і тихо сказала:

– Пам’ятаєш Філіппо? Ти казала, що він ніби світився зсередини… Я бачила це світло, Йоло, бачила по-справжньому. Таке саме сяйво йшло від моєї матері… Я теж свічуся… Набагато слабше, ніж вони… В очах тих, хто бачить, розумієш? Ми – нащадки карнаїтів, у нас їхній дар і прокляття одночасно. І… Поклянись, що це залишиться між нами! Тато не повинен дізнатися, що любить мене через магію!

– Він любить тебе не через магію, Ліві, – гарячково запевнила я. – Не смій навіть думати про таке!

– Ми не контролюємо це, Йоло, – вона ніби не чула. – Ми просто подобаємося людям і завойовуємо довіру без зусиль. Ми як паразити на тілі людства. Добре, що незабаром воно стане на крок ближче до одужання.

– Ліви, припини! – Олівія мене лякала хоча б тим, що не була схожа на себе. – Ти несеш дурниці! Ми через багато всякого пройшли і все перебороли, цей випадок – не виняток. Ді Крайн поряд з тобою! І Чим, і Артур, і той мовчазний хлопець із дивним ім’ям! Не смій здаватися!

Вона не слухала.

– У тебе імунітет, Йоло. Після Філіппо. Я надто слабка як вакцина, справжній карнаїт смертоносний, а Філіппо був якраз те, що треба. Ти перехворіла на нього і тепер зможеш протистояти магії. Захисти мого тата, Йоло. Він знайде острів Мрій, я знаю… Але йому не вижити без твоєї допомоги. Пообіцяй, що не кинеш його… Обіцяєш?

Я пообіцяла, хоч і вважала це фантазією, схожою на ті, що радували публіку «Дикої орхідеї».

Незабаром Олівія залишила нас назавжди… Я збиралася стримати дане їй слово за всяку ціну. Рік мандрівок перетворив «Морську зірку» на руїну, якій був потрібен капітальний ремонт, але ні я, ні ді Крайн не збиралися відступати.