Королева острова Мрій. Чужі береги

***

Я заснула біля колиски Ізабелли. У годувальниці заболів живіт, тож вона зникла надовго, а мені чомусь стало страшно залишати дитину на самоті. Ірраціональний страх… Я не звикла до такого і намагалася знайти логічне пояснення свого стану, але…

Його не було.

Ну справді, не вірити ж у те, що дитину вкрадуть, аби заманити ді Крайна в пастку? Нас усіх могли перебити будь-якої миті, не вдаючись до особливих хитрощів.

Ніхто й сльозинки не зронив би. Хіба що деякі старожили трохи засмутилися б – ті, хто був щиро вдячний за порятунок від Арахлони Душогубки.

Якось так вийшло, що загалом аборигени дякували за це капітану Маркосу і Джиммі. Я пропустила момент, коли треба було боротися за авторитет.

У перші дні після прибуття на острів Мрій мене займали ді Крайн, Артур, дитина і заскоки лікаря. Я не пишалася своїм учинком, але й не соромилася його. Ставилася до цього як до природного історичного процесу, а потім дізналася: слава – продукт недовговічний. Мені варто було не відповідати на нескромні запитання удавано байдужим: «Так, це я вбивця. Не зважайте, краще поторгуймося за їжу», а влаштовувати шоу.

В королівстві Коалі вбивство як таке нікого не шокувало, а для героїчних історій людям вистачало капітана Маркоса. Той ніколи не нехтував гарною нагодою заявити про свою значущість.

Я спала, притулившись щокою до твердого різьбленого поручня колиски, і бачила уві сні Олівію. Вона довго дивилася на мене несхвальним поглядом, потім сказала: «У тебе імунітет до карнаїтів, а ти хничеш як маленька. Не соромно?» і пішла в красивий рожевий обрій на Сонячному березі.

Прокинулась я від звуку пострілу та крику. Стріляла я, кричав Ламбе… Він виявив злісне чудовисько Вайолу лін Артен із револьвером напоготові біля Ізабелли. Подумав, що ми з ді Крайном збираємося відібрати дівчинку і втекти у щасливе майбутнє, і схопив мене за руку, щоб обеззброїти.

Лікар дивом уникнув кулі і на сто відсотків упевнився: в нашій невеликій компанії божевільний – не він. Я б уточнила: «Не тільки він» і навіть хотіла віддати револьвер, але… Кому?!

Ді Крайн загалом адекватний, проте уку-ука – не жарти, капітан сам це визнавав. Артур Доріус, незважаючи на свої подвиги на любовному фронті, і близько не боєць. Ламбе наче складався з двох різних особистостей, і одна з них регулярно дивувала людей.

А, може, я просто вигадувала вагому причину не розлучатися зі своїм скарбом… У ньому залишилося лише два патрони, але його присутність давала мені хибне відчуття контролю над життям.

– Так не можна, – заявив ді Крайн за сніданком.

– Так, не можна! – У Ламбе тремтіли руки, він аж барабанив ложкою по краю тарілки.

Я опустила очі, визнаючи: вони обидва мають рацію.

– Не марнуй кулі, – наказав капітан.

– Так, не марнуй, – підхопив лікар. – Що?! – Він так стукнув по столу, що підскочила сільничка. – А як щодо не стріляти в людей?!

– Дурниці, в людей стріляти можна і треба, – запевнив ді Крайн. Він встиг з’їсти все, що я наготувала під впливом совісті, і перебував у відмінному настрої. – Але щоб це дало ефект, треба мати нормальну зброю, багато боєприпасів і надійне укриття.

– І чоловік десять підтримки, – додав Ламбе. – Ні! Не можна вирішувати проблеми насильством!

– А я про що? Сила нічого не вирішить, коли ти вже в дупі морського їжака, зате зможе запобігти половині людських бід. Вдавили призвідника – немає бунту, немає бунту – твоя голова ціла. А про що ми взагалі говорили?

Я розповіла про плани капітана Маркоса, хоч і знала: це загрожує несподіванками.

– Дивний той тип, – почула від капітана замість гніву. – На його місці я не тягнув би так довго. Він щось каламутить на березі, інакше давно підняв би вітрила. А взагалі, це добре… Є час подумати.

Після Забороненого квадрата та підстригання вогнем ді Крайн поголив голову зовсім. Волосся відростало нерівномірно, крізь короткий напівсивий «їжачок» рожевіли шрами від опіків. Раніше половину голови капітана покривала кірка, яку він здирав нігтями до крові. Дурна звичка збереглася. Ді Крайн так шкріб потилицю, що стороннім могло здатися: його щодня дряпає дика кішка.

– Та про що думати? У всі часи таких виродків відправляли на рею, – відрізав Ламбе, косячись на мої руки – без вогнепальної зброї чи гострих предметів, просто руки на білій скатертині з приголомшливою вишивкою. – Але агресія – не вихід!

– Згоден, бо ті виродки самі кого хочеш повісять, – погодився ді Крайн. – Хоча, знаєте, особисто я за кілювання. Просто, надійно, повчально для масового глядача.

– Надто довго. Краще вантаж на шию і до морських демонів, – заперечив лікар. – Але конструктивний діалог – єдиний метод вирішення конфліктів, допустимий у цивілізованому суспільстві.

Якби не з’явилася заплакана годувальниця, ці двоє змагалися б у нісенітницях до обіду. Жодна з їхніх пропозицій не мала практичного сенсу. Маркос Чорна Душа був поза нашою досяжністю.

– Що з Ізабеллою, Лулавінь?! – Ламбе миттю забув про суперечку.

З’ясувалося, що немовля тихенько спить у ліжечку, а ось наша гостинна господиня Малія потрапила в біду – її потягли на «Принцесу півдня» за наказом капітана Маркоса. Він і раніше до неї клеївся, але Арахлона тримала підданих у жорсткій покорі, а зараз нелюдам повна свобода дій.

Мене пробрав нервовий сміх.

– Джиммі… Яким зі своїх принципів він виправдає це?

Годувальниця зиркнула на мене, як на заклятого ворога.

– Капітан вибирав між нею і тобою, але Джиммі сказав, що в тебе груди – одна назва, талії немає, зуби криві, а на спині тавро, і не одне!

– Зуби у мене нормальні, – пробурмотіла я. – І це називається «тавра ніде ставити».

– Ти неповноцінна! Безплідна! Скоро зовсім посивієш, а ще жодного разу не народжувала!

«Як нудно я живу… А могла б мати вже вісім-десять дітей і придумувати імена онукам. Тут же прийнято розмножуватися десь із дванадцяти… Тим, хто доживає до цього віку», – на мить я уявила себе в оточенні вічно голодної сім’ї, яка ніколи не чула про вакцинацію та мікробів, і безтурботне тропічне життя заграло іншими фарбами.

– Гаразд, я зроблю це, – оголосила я без емоцій.

– Завагітнієш?! – Ламбе перекинув на себе тарілку, але не звернув уваги на річку юшки. – Не смій! Ти хоч уявляєш, чим загрожує антисанітарія?! Лулавінь, у тебе скільки дітей?

Годувальниця задумалась.

– П’ятеро, – нарешті сяйнула гордою усмішкою. – Боги до мене прихильні.

– А було?

Вона насупилась, почала загинати пальці, але облишила це заняття, коли вони скінчилися.

– Не знаю. Я не дуже плідна.

– Ось бачиш, чапле?! – Лікар дивився на мене поверх окулярів шаленими очима. – Бачиш?

– Бачу, лікарю, що ви ідіот. Чи це професійна деформація? Я сказала, що переманю Джиммі на наш бік. Він не безнадійний, і він має вплив на капітана Маркоса.

І чому я не прикусила язика? Лулавінь не вирізнялася розумом. До обіду про мої слова знали всі зацікавлені персони, а після полудня Маркос Чорна Душа запросив мене на прогулянку.

У піраміду.

Ну а що, адже я прагнула туди. Мені ж хотілося дізнатися, як це, коли час завмирає. Я не раз бродила навколо фортеці Арахлони, фантазуючи про те, як торкнуся чогось незвіданого. Маркос Чорна Душа збирався виконати моє бажання. І своє, гадаю, теж, бо на «Принцесі півдня» почався активний рух.