8.3
– Що тобі знову не так? – Ламбе не сподобалося, що я надто пильно витріщалася на корабель. – Команда ухвалила рішення, капітан виторгував незгодним право здохнути на суші, тебе не повідомили, щоб обійтися без шмарклів і не баламутити народ. Бунт – справа нервова, сама розумієш. Спричинити вибух дуже легко, тому розвертайся і ходімо. Не мозоль очі, багато кому неприємно відбирати майно у живого власника. Не по-людськи.
– І залишити позаду ображену прокляту згодиться не кожен, – додав Джиммі.
– На мені вже немає прокляття!
– Та ну? – неприємно оскалився він. – Перевіряла?
– Іди ти!..
– Ось чому тобі не сиділося тихо? – не на жарт завівся боцман. – Віллі Карп як казав? Баба на кораблі не до біди, тільки якщо це нічийна баба! Але ж ні, у неї почуття! Свербить в одному місці! Їй треба бути єдиною й унікальною!
– Тобто це я винна?!
– Я винен, бо зразу розумів: нічим добрим це не закінчиться, але пішов за старим дурнем!
– Чим не міг передбачити, що команда його зрадить! Він знав цих людей ще коли нас із тобою і на світі не було!
– Саме так! Він знав їх! Знав, на що вони здатні! Знав, що в них на думці, але ризикнув кораблем, собою, тобою, безмозка ти чапле!
Віддалений звук самотнього пострілу завадив мені послати Джиммі без метафор. Я обернулася надто різко і впала, заплутавшись у власних ногах.
«Принцеса півдня» розправляла вітрила без поспіху та суєти. Команда діяла злагоджено і швидко – як раніше, коли я була власницею корабля. Це зачіпало сильніше, ніж якби вони викотили на палубу бочки з випивкою і влаштували бенкет.
– Раніше, – хихикнув Ламбе. – Капітан Чим нас випередив.
– Замовкніть! Це просто стукіт! Ще ніхто не помер! Ніхто! – крикнула я якомога голосніше, щоб до них дійшло, наскільки приємний самообман. – У Одновухого Чима завжди є план!
«Принцеса півдня» спалахнула. Вся. Відразу. Зверху донизу, зайнялося навіть днище під водою. Вогонь піднявся до небес і з’їв корабель секунд за п’ять. На тому місці, де він стояв, змахнули крилами вогняні «птахи» і рушили до островів Забороненого квадрата – прямо до нас із лікарем та боцманом.
– Шкода, що магія карнаїтів – останнє, що я побачу в житті, – холоднокровно промовив Ламбе і розправив плечі. – Тобто не магія, а ефекти від магії… У будь-якому разі, гидота.
Джиммі шморгнув носом, сів на пісок поруч зі мною і втупився в небо.
– А мені шкода, що я ніколи не побачу дружину та дітей, – сказав тихо. – Дуже шкода…
– І нікому з вас не цікаво, хто це зробив? – Я, навпаки, підхопилася, не зважаючи на різкий біль у кісточці. – Магія не береться на порожньому місці! У книгах Моріса такого не було! Це ж… Це… Неймовірно! Це не якесь там нещасне прокляття, що зачіпає тільки одну людину, та ще й вимагає параду зірок, який буває раз на сто з чимось років! Створити таке міг лише справжній карнаїт! Або примари карнаїтських чаклунів! Лікарю, ну хоч ви розумієте? Кривий Черв’як Слім не вигадував. Тут, на островах, є щось, непідвладне розуму!
– Безперечно, поруч із таємницею вмирати набагато легше, – саркастично зауважив Ламбе. – До того ж ці дивовижні полум’яні ефекти створюють атмосферу урочистості. Карнаїти подбали про красу моменту.
– Їх двадцять вісім. – Джиммі теж дивився на вогняні крила, що наближалися тихо й невідворотно. – Одного не вистачає.
– Кого? – заплуталась я. – Птаха? Ти їх рахуєш? Навіщо?
– Життя. – Голос боцмана вражав буденністю. – На «Принцесі півдня» залишалося двадцять вісім людей і капітан Чим. Когось не вистачає.
Мене накрило тремтіння. Уява, взявши за основу відомості з книг Моріса та розповіді Кривого Черв’яка, миттю намалювала найближче майбутнє для команди.
Вічне майбутнє.
Я ненавиділа Віллі Карпа і людей, що його підтримували, всією душею, але…
Просто «але». Я бажала їм смерті, не буду обманювати. Впевнена, я змогла б власноруч підірвати бунтівний корабель і не відчувати докорів сумління. Та я б відправила ту наволоч на шибеницю за першої ж нагоди!
Але таке… Це було ненормально. Наш світ давно забув про магію. Він і не знав її до пуття… Чаклунство викорінювали століттями, карнаїтів почали вивчати після їхнього знищення.
– Старого застрелили, – рівним тоном сказав лікар. – Він не рахується.
– То був стук! Стук, ясно вам? – Я заплющила очі, бо вогняні «птахи» падали на нас і на присипану попелом землю за лінією пляжу. – Не постріл…
Нічого не сталося. Зовсім нічого. Полум’яні крила зникли – так само, як і корабель, а ми з Ламбе та Джиммі залишилися посеред безкрайнього океану, ніби закинуті сюди невідомою силою.
– Казав же, магія невидима, це просто побічні ефекти. Хм… Сорок п’ять хвилин, – промовив лікар, помахуючи своїм годинником. – За цей час твій світ змінився двічі, Вайоло. А мій – за чотири години… Як швидко крутяться стрілки…
– Вайола? – перепитав боцман. – Що за новини?
Я промовчала і попрямувала вглиб острова. Йола ді Крайн, Вайола лін Артен – це вже не мало значення. Ми застрягли тут, на краю світу, щонайменше на пів року – до теоретично можливого цвітіння уку-ука, по який можуть прийти не надто законослухняні піддані імперії.
Сумнівна перспектива… Вони або побачать згарище і пройдуть повз, або пристрелять нас зі спортивного інтересу, або відправлять на нелегальний ринок рабів. Хай там як, а за уку-ука нормальні люди не ганяються.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!