Королева острова Мрій. Чужі береги

– Лікар Ламбе – проблема, – почала викручуватись я. – Цей чоловік ненавидить жінок. Я можу його терпіти, тому що знаю: він просто хворий алкоголічний виродок. Але я вважаю своїм обов’язком попередити про його існування. Повірте на слово, Ламбе – не той сюрприз, із яким хочеться зіткнутися посеред моря.

– Вірю, – сухо відповіла Ілінор. – І розумію, що ваш капітан, як і будь-який інший, не найме жінку незалежно від наявності на борту Ламбе. Але якщо раптом станеться диво і він вирішить серйозно розглянути мою кандидатуру, знайте: я згодна на будь-які умови.

– Ви справді цього хочете? – вразилась я.

– Я хочу, щоб у мого сина було майбутнє, а ді Крайн дуже щедрий зі своїми людьми, це відомо всім.

– Але… Дитина… Це довга небезпечна подорож незрозуміло куди!

– Якщо я загину, ді Крайн подбає про мого хлопчика, – з нереальною переконаністю сказала Ілінор.

– Не треба так, мамо! – скрикнув малий і повис на її шиї. – Не смій таке говорити! Я не відпущу тебе!

– Тихіше, Торене, не в присутності сторонніх. – Ілінор взяла з його рученят записку з моєю адресою. – Йола ді Крайн, Альбатросове поселення? Я запам’ятаю.

Чи означало це, що я знову вляпалася? Стовідсотково і невідворотно, тому що непроханих гостей ми з Одновухим Чимом пригощали всього за тиждень, а ще через місяць старий заповів Торену Роу все своє майно та частку від експедиції до острова Мрій.

Під осінь із подорожі материком повернулася кузина Чима. Вона посварилася з подругою і вирішила вертатися додому. «Жайворонки» для життя не годились, орендарі зруйнували готель мало не вщент, там був потрібний капітальний ремонт, тому в нашій хатині додалося мешканців.

Втім, ненадовго. Кузина не оцінила душевного пориву старого і з першого погляду незлюбила Торена, хоча хлопчик був непоганий, хай і трохи неслухняний. Під час регулярних сварок з’ясувалося, що Чиму належить значна частина «Жайворонків», на яку нібито зазіхає Ілінор. Кузина не заспокоїлася, поки разом із Чимом не перебралася в акуратний будиночок на Імператорському бульварі. Пояснювалося це тим, що жадібна мати з позашлюбним сином має постаратися заради спадщини.

Я думала, Ілінор викине старих після першої ж скандальної сцени, але жінка, навпаки, розквітла, погарнішала, почала будувати грандіозні плани, і жоден із них не звучав як «знайти роботодавця, що подбає про мого сина, якщо я раптом помру».

– Це так чудово – мати справжню родину, – якось сказала вона, стоячи на ґанку і спостерігаючи, як люди з ремонтної бригади закладають щілини у фундаменті. – Вперше в житті мені є на кого покластися. Ці двоє дуже схожі на моїх бабусю та дідуся. Вони постійно гризуться, але… Стара карга раз і назавжди розібралася з опікою, а Чим доглядає Торена краще, ніж будь-яка нянька. Мені більше не потрібно відправляти сина до школи-інтернату, шукати роботу чи забезпечених чоловіків. Ми відбудуємо «Жайворонки» і почнемо все з чистого аркуша.

– А як же ваша спеціальність? – здивувалась я, разом із тим радіючи, що не доведеться сперечатися з ді Крайном. – Ви багато чим пожертвували, щоб здобути освіту.

Ілінор пирхнула, ляснула себе по щільному жакету з блискучої чорної тканини, що добре пасував до її вузької білої спідниці і лакованих туфель на невисоких підборах.

– Це мною пожертвували. Інженерія – мрія мого батька. Він усе життя гарував, щоб дати синові краще майбутнє… Але замість сина отримав сімох дочок. Старших виховували як звичайних дівчаток, а я, наймолодша й остання, стала експериментом. Батько змушував мене вчитися, бив за погані оцінки, замикав у підвалі за помилки… Я ненавиділа і його, і навчання, тому втекла після отримання диплома.

– Відколи це механіки вчать пансіонерок? – необережно запитала я.

– Ніколи таким не займалася.

«Справді? А раніше ти казала інше! Папери показувала!» – хоч би як я хотіла зловити Ілінор на брехні, та це було небезпечно насамперед для мене самої.

– А взагалі-то… Якось я написала собі підроблені рекомендації. Стільки років минуло… Я вже й забула…

«Забула? Ну-ну. Аєрські острови стали для тебе жахом через Ламбе! Як ти могла забути?» – я прикусила язика, щоб не нариватися.

– Дивно як… Той рік змінив моє життя, але залишив лише погані спогади. – Ілінор задумливо посмикала довгу сережку з напівдорогоцінним синім камінчиком. – Але ж на Аєрських островах вистачало кохання та щастя… Усім вистачало, крім мене.

– Торен?.. – Я вдала, що нічого не знаю.

– Єдиний чоловік, якому я повірила беззастережно, зрадив мене без роздумів. То був корисний досвід. Тепер я ні до кого не повертаюся спиною, особливо якщо це мій роботодавець.

«Але ж ти не працювала на Ламбе!» – мало не вигукнула я.

Ламбе завідував міською лікарнею, а Ілінор Роу виховувала дочку Каяла лін Артена, начальника поліції! Тато не міг крутити роман із гувернанткою! У той час він поглядав на молоду привабливу вдову із будинку навпроти і десь за рік (дива трапляються) запросив її на чай. На жаль, у них нічого не вийшло і він перестав навіть намагатися когось знайти. З іншого боку, ту задаваку я не витримувала, бо поза очі вона називала мене «поганою кров’ю» – натякала на мою матір, звичайнісіньку жінку без дворянського коріння.

– У Торена був брат, – раптом сказала Ілінор, хоч я не виявляла зацікавленості. – Дуже гарний юнак, загинув у розквіті років. Я необережно повернулася, думала, Отіс ді Емшис визнає мого хлопчика… Він викинув мене на вулицю разом із дитиною. Торен народився недоношеним, і цей покидьок звинуватив мене в тому, що я повія… Мав рацію Ламбе, я втратила голову і наробила непробачних дурниць. Адже могла жити в пошані як дружина лікаря, але повірила тій маленькій погані і втратила все… Найприкріше те, що почуття зникли зовсім швидко. Ніби й не було нічого. Порожнеча. Я втомлюю вас, Йоло?

Я щиро запевнила, що ні, хоча насправді мені був потрібний невеликий перепочинок.

Отіс ді Емшис?! Серйозно? У наш прогресивний вік медицини та контрацепції хтось примудрився залетіти від губернатора? Та він же кидався на все, що рухається, і водночас старанно стежив за здоров’ям. Незахищені статеві стосунки – це не до нього.

А ще Ілінор ніколи не працювала на ді Емшиса, проте спала з Ламбе. Це факт. Доведено особисто мною, дитиною з невиправною потребою перевіряти свої підозри.

І… Що за маленьку погань Ілінор звинувачує у своїх бідах?! Чи не Вайолу, яка заважала гувернантці влаштовувати особисте життя?

«Та яка мені різниця? Це минуле. А Торен, до речі, не схожий ні на лікаря, ні на губернатора. Якщо вже на те пішло, ймовірніше, на інспектора Ойлафа», – але все ж я довго не могла викинути з голови думки про ті далекі дні.

Для маленької Вайоли все тоді було напрочуд однозначно.

А насправді?