Королева острова Мрій. Чужі береги

***

У статті з «Кримінальної хроніки», надрукованій через три роки після смерті Астора та моєї втечі, було багато слів і мало конкретних даних. Вона називалася: «Прокляття карнаїтів, або Бережіть своїх близьких». Автор не скупився на емоції, але, незважаючи на його старання, загалом суть справи вловлювалася без зусиль.

Отже, жили собі юні закохані: дочка начальника поліції та син губернатора. Жили не дуже пристойно, про що свідчило їхнє відверте любовне листування. Дівчина захоплювалася культурою карнаїтів, юнак просто «подавав великі надії».

Якось ці двоє зустрілися, щоб вкотре насолодитися нестримною пристрастю, але їх чекала біда. Якісь лиходії проникли в дім начальника поліції і причаїлися, щоб упіймати зручний момент для нападу. Вони катували й убили Астора ді Емшиса, потім змусили Вайолу лін Артен написати брехливе зізнання і забрали її в невідомість разом із таємничою картою скарбів, розшифрованою нині покійним професором Окрастом Жуко, та записками того самого професора. Під час злочину було знищено дві безцінні вази епохи Мейнської війни та вкрадено револьвер, що належав Каялу лін Артену, батькові зниклої дівчини.

Вбивць спіймали восени позаминулого року. Один із них раптово помер під час допиту від серцевої недостатності, а другий виголосив щиросердне зізнання і повісився, не дочекавшись суду. Щоправда, ці люди стверджували, що не мали стосунку до зникнення Вайоли лін Артен і крадіжки документів.

Їм заплатили лише за вбивство дочки начальника поліції. Вони вибрали тиху безмісячну ніч і проникли в її будинок. Натрапили на запеклий опір, упізнали в жертві сина губернатора, зрозуміли, що за це з них здеруть шкуру в буквальному значенні слова, запанікували і в метушні розбили дві вази. Сліди ті люди замели погано, та й їхні відбитки вже були в картотеці поліції. Злочинців упізнали одразу, але вони залягли на дно, тож знайти їх було непросто.

Особу замовника не встановлено – він передавав указівки через абонентську скриньку, зареєстровану на вигадане ім’я. Незвично для островів, але…

Ех, отож-бо, що «але»! У нас такі складнощі не практикувалися.

Ну чи практикувались у виняткових випадках, про які я не знала.

Доля Вайоли лін Артен досі не відома, але місцевий медіум стверджує, що дівчина регулярно передає йому повідомлення. За його словами, Вайолу вбили, бо вона дізналася про заборонену таємницю карнаїтів. Відповідальність за злочин лежить на радикально-просвітницькому русі «Наша історія».

Найближчим часом медіум розраховує випитати у духа місцезнаходження останків дівчини. У свою чергу Каял лін Артен обіцяє закопати медіума власноруч, якщо той і далі спекулюватиме ім’ям Вайоли. Отіс ді Емшис, навпаки, готовий прийняти будь-яку допомогу і щиро вірить, що вищі сили вберегли його онука, хоча експертиза визнала прощальну записку Вайоли написаною під тиском і не вважає той текст, особливо ніби висмикнутий з любовного роману абзац про вагітність, правдивим.

***

Ну я й наробила! Замість того, щоб довіритися правосуддю, направила слідство у хибний бік. Мені хотілося повернутись додому негайно, розставити все по місцях, зганьбити медіума і втішити тата, але…

Як же без «але»?

Раптом стаття – брехня, проплачена губернатором? Спроба виманити мене з укриття? Переможний хід Отіса ді Емшиса?

Та й якщо написане – правда, труднощі теж нікуди не подінуться. Хтось націлився на Вайолу лін Артен. Не на карту, не на спадщину карнаїтів, не на заощадження Каяла лін Артена. Ціль – дочка начальника поліції.

З позиції соціального значення цінність Вайоли близька до нуля. Я не являла собою нічого важливого. Моя смерть – удар по батьку. Все. Жодної містики та теорій змови. Мені вже не сімнадцять, і я більше не фантазувала про себе казна-що. У центрі подій – тато. На ньому ґрунтується правопорядок Аєрських островів.

Помста? Я майже не сумнівалась у цьому. Коли хочуть натиснути, схилити до чогось, не вбивають єдину дочку. Смерть близької людини означає жорсткість і непримиренність, а не послух.

Мені потрібно було потрапити додому. Я відчувала: на мене з нетерпінням чекають і друзі, і вороги. Замовник не відступиться, десь проколеться, ми вирахуємо його і відправимо годувати риб. Тобто спочатку, звісно, під суд… Якщо губернатор дозволить дожити до суду і нам, і йому.

Я купила квиток на пасажирський пароплав кудись на північ, звідки регулярно ходили судна на Аєрські острови, але за тиждень до відплиття зі столиці надійшов лист із емблемою державної нотаріальної контори, через день – другий, із суду. Перший повідомляв про те, що заповіт Люка ді Крайна визнано законним, він набув чинності після пред’явлення «Свідоцтва про смерть». Друге інформувало про результати судового засідання, проведеного на початку року. Згідно зі свідченнями очевидців, а саме офіцерів імператорського флоту та лікаря Ламбе, капітана ді Крайна визнано загиблим під час аварії корабля, «Свідоцтво» додавалося.

Я не вірила в це. Капітан не міг просто взяти й померти! Хто завгодно, тільки не він! Такі, як ді Крайн, не бояться моря. Для них хвилі надійніші, ніж тверда земля!

– Жінка з карнаїтів каже, що капітан живий, – підтримав мої сумніви Одновухий Чим.

– Та, що вам сниться?

Краще б старий не намагався мене втішити…

– Та, що приходить у мої сни. Вона реальна. Її навіть Артур бачив.

– Уві сні.

– Не в моєму сні!

Бідолаха Чим… Він часом забував, що Артур теж у списку загиблих.

Незабаром оголосили заповіт, і почався сущий бедлам, бо єдину спадкоємицю капітана звали Йола ді Крайн. Його сестрі такий стан речей не сподобався. Вона вирішила позиватися, посилаючись на те, що покійний брат не мав законних дітей, а права усиновлених/удочерених сильно обмежені і не дозволяють їм бути спадкоємцями першого ступеня.

Якби одного разу вночі я не побачила горезвісну жінку з народу карнаїтів (а як її не побачити, коли Одновухий Чим балакав про неї, не затикаючись, чи не щодня?) і на соту частку відсотка не повірила її словам, то відмовилася б від усього. Сестра капітана має рацію, я – стороння людина. З іншого боку, і її ді Крайн сім’єю не вважав… Він старався заради Олівії, а не родичів, що виперли його з материка.

– Чапле, навіть не думай здаватись. Я скоріше спалю «Принцесу півдня», ніж віддам цій в’яленій мінозі, – повторював Чим раз у раз. – Її сини спустять усе за гральним столом. Як ми врятуємо капітана без корабля?

Перший суд я програла. Племінники ді Крайна в кількості п’яти штук відсвяткували цю подію п’яним бешкетом, що закінчився в поліцейському відділку, і мені стало ясно: старий не помилявся. Про капітана вже забули. Для цих людей він мертвий остаточно й безповоротно. Вони його і за людину не мають, тому розтринькають спадок за лічені дні і викинуть із голови як безглуздий епізод свого веселого життя.

Я подала апеляційну скаргу, і сталося диво! Суд вищої інстанції зволив узяти до уваги заповіт і визнати, що оскільки законних спадкоємців першого ступеня у ді Крайна справді немає, він мав повне право відписати своє майно хоч дельфінам – або «дівчині, яка називає себе Йола ді Крайн, Свідоцтво про удочеріння номер сімнадцять-п’ять, видане нотаріатом Сонячного берега, що у провінції Паота».

І я стала кораблевласницею. Це забрало у мене рік і два місяці, переважну частину яких я провела у столиці, не роблячи нічого, лиш розписуючись на чеках для адвокатів. Про повернення на Аєрські острови довелося поки що забути. Ми збиралися йти на пошуки капітана, а це потребувало ресурсів. Йола ді Крайн не могла перетворитися на Вайолу лін Артен. Не зараз. Я вже й не думала про острів Мрій, але ризикувати рятувальною кампанією не мала права.