4.
— Хільдо.
Вона блимнула скидаючи марення з очей. Обличчя Кая було занадто близько.
— Я вже вічність тебе кличу.
Він дивився на неї, стискаючи в руках ложку і шматок хліба.
Шум забігайлівки одразу повернувся. Хільда подивилась у тарілку. Щось ледь диміло, червоне й густе.
— Ти впевнений, що це їдять?
— Не подобається, то давай мені.
Він відкусив шмат від хліба.
— Ти обіцяла сказати, що там.
— Мама заборонила лізти. Треба зачекати, коли вона приїде.
У тарілці щось булькнуло. Хільда піднесла ложку до рота. Солоне й гірке на смак. Цікавий жар заповнив усе в середині. Ніс і очі запекло.
— Смачно, — прошепотіла вона.
Кай роздивлявся її. Слова і обличчя відьми мали різні характери. Він усе шукав, що не так у цьому звʼязку.
За хвилину тарілка була порожня. Хільда сиділа червона, з відчуттям вогню десь під ребрами.
— Пузо набили, тепер до роботи.
Він нахилився, сперся ліктями на стіл.
— Дзвонив Дейлу. Цей мужик тримає пів ринку. Через пару годин тебе внесуть у базу.
— Так швидко?
— Він мені винен. Але працювати доведеться. Звіти і вся ця маячня.
Кай подивився в телефон і підвівся.
— Електричок не боїшся?
Хільда мотнула головою.
Пейзаж за вікном темнів поступово — сіре в зелене, зелене в чорне.
Кай дивився в телефон. Двічі щось буркнув. Потім сунув його в кишеню і відвернувся до вікна, в яке дивилась Хільда.
— Сильно відрізняється?
— Дерева схожі. Але все інше ні.
— Сумуєш?
— Мабуть, ні.
Хільда потерла долоні.
— Тут усе якось живіше. Люди вміють робити з хаосу щось цікаве.
Кай подивився на неї трохи уважніше.
— Це ти ще не бачила, який він був до розлому. — Трохи помовчав. — Ти ж навіть не знаєш, що таке інтернет.
Він тихо засміявся.
— Це була крута штука.
Решту дороги він говорив. Про зв’язок з усім світом одночасно. Про ігри, в які він грав з братом. Там можна бути ким завгодно. Хільда слухала і не перебивала. Він говорив так, як люди говорять про речі, які втратили назавжди.
Сивий чоловік сидів на траві й в’язав мотузки. Він ліниво підняв голову і одразу опустив.
— Я Ленц. Передам вам зміну. Бос поїхав по справах.
Кай обійшов його, тримаючи руки в кишенях.
— Дейл щось передавав?
Ленц підняв погляд.
— Сказав: люблю, цілую.
— Ясно. Так би і сказав «нічого».
Вони пішли лісом. Густим і вологим після дощу. Коли дерева відступили вони побачили озеро. Вода в ньому була тихою, заходила в чорний отвір печери.
Ленц стягнув тканину з ящиків біля берегу. Запах сирого мʼяса ударив в ніздрі. Мухи розлетілись штовхаючи одне одну. Хільда прикрила ніс.
— Все просто. М’ясо кидаєте в човен. Пливете до прапорців у глиб. Далі до решітки на яку вивішувати гаки.
Кай закотив очі.
— Чого не кинути біля входу?
— Бо тоді вони з ікрою все зжеруть.
Ленц витяг ліхтар з тріснутим склом і протягнув Хільді.
— Він світить погано. Так і треба. Риба не любить світла.
Це було останнє, що він сказав. Лише коли вони сіли в човен, він повільно обернувся й пішов назад у ліс.
Всередині печери темрява була щільною. Човен ковзав беззвучно. Від бортів тхнуло гниллю і слизом. Гаки з демонічним м’ясом лежали скрізь. Темне, з запахом, що осідав на язиці.
Хільда тримала ліхтар. Кай гріб.
Решітка з’явилась раптово. Їх хитнуло. Він притримав човен, почав чіпляти гаки. М’ясо повільно йшло у воду. Десь збоку зашурхотіло і одразу стихло.
— Вже жруть, — сказав Кай. На мить ніби вирішував, чи варто турбуватись.
Поштовх і по воді пішли хвилі.
Другий. Човен почало хитати.
— Та що з ними…
Хільда підняла ліхтар. Паща розкрилась біля руки Кая. Кістяна, з гострими зубами. Він висмикнув руку. Впустив гак і той пішов на дно.
— Гидота.
Удар у дно. Човен захитало.
— Вона неспокійна.
— Може, голодна?
Хільда виставила руки.
— Я можу вгомонити її.
Кай почав кидати м’ясо просто у воду, щоб скоротити час. Хільда повільно видихнула.
Очі спалахнули. Фіолетове світло розповзлось по долонях. Кай різко взявся за голову і схопився за борт — ніби його щось штовхнуло. Хільда на мить зустрілась з його поглядом і продовжила закляття. Кільце символів зависло в повітрі й почало обертатись.
Вода ненадовго стихла.
Почався гул. Шурхіт, який важко з чимось порівняти.
— Хільдо. Зупинись.
Відьма опустила руки і Кай зміг підняти голову. Поверхня затремтіла. Дрібно вібрувала й виблискувала іскрами. Тисячі хвостів насувалися на них.
— Гребемо звідси!
Щось вистрибнуло. Невелике, з кістяним черепом і пазурями. Воно вчепилось в деревину. Кай відбивав веслом усе що летіло з води. Дно човна затріщало. Щось вгризлось знизу. Не одне, сотні. Човен почав стогнати, набираючи воду.
Вони обидва підскочили.
Кай різав гаки ножем і кидав м’ясо. Хільда сплела в долонях кулю світла і кинула вперед. Риби відскочили з вереском. Вона кинула другу — глибше, у темряву. Кай схопив весла і почав гребти з усіх сил. Хільда вхопилась за борт і заплющила очі.
Шум печери відступав.
Світло врятувало роблячи межу, яку демонічна риба не могли перетнути.
Удар човна в берег. Кай вистрибнув і впав на коліна. На землю з його одягу стікала чорна кров.
Хільда ступила на берег.
Позаду човен повільно відійшов від краю і почав тонути. Кілька риб, які не змогли витягнути пазурі вищали уходячи разом з ним. Хільда встала поряд і простягнула руку. Чорна краплина на його шиї ввібралась у шкіру, як вода у розтріскану землю.
Вона зупинилась.
Кай зміг підвестися шукаючи щось по карманам. Намацав сигарети, відкрив пачку. Вилаявся. Скомкав і кинув у траву.
— Чортів Дейл.
Хільда нахилилась над водою і вмила обличчя. Холодною, з запахом тину.
— Як ти? — спитав він з-за спини.
— Добре.
— Злякалась?
— Я вдома бачила таких.
Кай постояв. Наступив на мокру пачку.
— Вибач. Я знайду іншу роботу.
Хільда подивилась на нього — на чорні цівки у волоссі.
— А ти в порядку? Давай сьогодні я буду поряд.
Кай простягнув руку і допоміг їй підвестися. Він відвів погляд.
— Я не проти. Але ти точно хочеш спати на тому старому дивані?
— Я можу не спати.
Кай витер обличчя рукавом і тихо засміявся.
— Ти іноді як скажеш. Пішли, мала. Я курити хочу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!