Відьма і Мисливець

Хільда тримала його, притиснувши до стіни.

— Не засинай.

Він широко розплющив очі. Обличчя майже не рухалось. На шкірі розгалужувались чорні блискавки. Дихання важко і нерівно виривалось із грудей.

Кай важчав у її руках. Хільда притиснула його головою, затримала подих.

Хтось крикнув. Слова розчинились у шумі в голові.

В очі вдарило яскравим світлом. Дві пари рук рвонули Хільду назад. Кай важко впав на підлогу.

Навколо зібрались охоронці й лаборанти.

— В неї щось під одягом, — вигукнув хтось у халаті.

Хільда не зводила очей від Кая. Охоронці почали грубо обшукувати, поки не витягнули папки.

Один із охоронців присів біля нього, підняв повіки.

— Цей заражений.

— Але на ньому мисливський одяг, — відізвався другий.

Він глянув на Хільду:

— А що з твоїми очима?

— Ведіть її в ізолятор. Потім розберемось.

Ще двоє підійшли до Кая. Надягли наручники. Краплі крові тяглися у його тіло. Ноги здригнулись.

Хільда спробувала вирватись:

— Відпустить… я просто візьму його за руку…

Вона простягнула руку та її різко заламали за спину.

Тіло Кая сіпнулось. Почало підводитись. Один із робітників невагаючись притис до його шиї електричний пристрій.

Розряд.

Кая вигнуло дугою. Дикий, нелюдський крик розірвав приміщення.

Хільда старалась застосувати магію, та її руки нили від болю. Її тягли геть. Попереду знову відкрився довгий коридор. Поки вони віддалялися могла тільки чути: удари, тріск струму, знову крики. Вона відчувала, як біль і жах нашаровуються. Темрява скупчувалась десь за спиною.

Ті хто вели її різко зупинились. Чоловік зліва стиснув сильніше. Інший раптом відпустив і кинувся тікати.

Хільда встигла обернутись.

У білому світлі стояв демон. Роги майже торкались стелі. Кігтями він тягнув тіло охоронця без голови.

Охоронець поруч з Хільдою ледь ворухнувся. Його руки тремтіли.

Звір швидко наблизився. Нахилився і глибоко втягнув повітря. Запахло кров’ю.

Чоловік закричав. Відштовхнувши Хільду прямо на звіра він кинувся геть.

Помаранчеві очі спалахнули впритул. Хільда затримала подих. Її сердце калатало і наказувало тікати, але вона повільно простягнула руку.

— Кай… ти чуєш мене?

З шерсті стікала тепла кров. Його очі звузились і повільно почали змінюватись.

Звір прохрипів:

— Хільдо…

Зламаний голос.

— Боляче…

Під її пальцями все тремтіло. Вона не знала, що робити.

Механічний голос розірвав простір:

— Увага! Небезпечний об’єкт на території! Покиньте приміщення!

Світло замиготіло. Звір здибився. Велика лапа схопила відьму й закинула собі на спину. Хільда вчепилась, як могла. Між пальцями просочувалася слизька кров.

Він рвонув уперед.

— Блокуйте сектор!

Увага Хільди звузилась до двох речей: ривки його дихання і удари кігтів об підлогу. Вона невпинно шепотіла закляття.

Перший охоронець вискочив з-за повороту майже одразу. Демон не зупинився. Просто вдарив.

Хруст. Тіло відлетіло в стіну.

Хільда не дозволила собі заплющити очі. Вона вчепилась у шерсть сильніше і розливала магію по його тілу — утримувала, тримала живим.

Постріл прогримів у повітрі. Скло вибухнуло уламками. Демон різко звернув. Стіна перед ним спалахнула червоною лінією прицілу. Він побіг прямо на неї.

Хільда відчула удар у його тілі. Куля пройшла наскрізь.

— Не зупиняйся.

Вона не просила — вона наказувала.

Вони влетіли у вузький технічний коридор. Тут уже не було білого світла лабораторій. Лише аварійні лампи під стелею. Пахло паленим дротом і мокрим металом.

Двоє охоронців стояли біля дверей. Демон не зменшив швидкості. Першого зніс плечем, ніби той був частиною стіни. Другому відтяло верхівку голови. Гаряча кров бризнула в обличчя. Хільда почала терти лице.

Двері відчинились зі скреготом.

Демон ввалився всередину. На мить сповільнився. Він зробив ще кілька кроків. І лише тоді вибив люк.

Сирени лишились по той бік.

Надворі день не збирався ховати їх. Сонце пекло, немов намагалось висушити кров не тільки на шкірі.

Демон побіг лісом. Сирий, майже чорний у тінях. Гілки хльостали по обличчю, гнила земля тягнула вниз. Хільда більше не відчувала часу.

Коли ліс почав рідшати, знайомі звуки міста вривались до вух. Вона різко смикнула і демон застиг на краю. Перед ними починалась широка дорога. За нею — місто, машини, люди.

Хільда не мала вибору. Вона підтягнулась і прошепотіла:

— Кай, зараз я відпущу прокляття.

Магія відгукнулась миттєво. Світ навколо поплавився, наче скло від жару.

Демон зігнувся. На спині проступили кістяні шипи. Хільда крикнула:

— Біжи додому!

Він зірвався з місця. Тепер усе живе навколо мало відвертати погляди, не помічати, відпускати.

Кожен крок коштував магії. Світ ставав важчим, гучнішим усередині голови. Її очі благали заплющитись. Горло висихало. Під сонцем сморід крові ставав солодким — нудотним, ніби розквітлі диявольські квіти.

Вони звертали по вулицях, у старі переходи між будівлями. Демон знав дорогу. Його нутрощі пам’ятали, навіть коли свідомість вже не тримала все разом.

Будинок виглядав так само непримітно, як усе в цьому районі: стара багатоповерхівка, тріщини у фасаді, темні вікна, де ніхто не дивився надвір.

Демон вистрибнув із провулку і зачепився за перший поверх. Світ рвонув униз. Кігті врізались у бетон. Хільда відчула кожен ривок усім хребтом — вище, вище, вище. Балкони миготіли один за одним. Металеві перила скреготіли під вагою.

Хільда не озиралась. Тільки стискала пальці. Під долонями здригалися м’язи. Демон дихав надто важко. З простреленої рани на стінах лишались темні плями. Ще ривок. Він ударився об балкон усією вагою, проламавши всередину.

Хільду скинуло зі спини. Вона котилася закриваючи обличчя. Дерево, скло — гострий біль обпалив руки, щоку, коліна.

Демон важко впав посеред кімнати. Кілька секунд тиші. Хільда підняла голову. По шкірі текли тонкі цівки. Уламки скла застрягли в долонях.

— Кай…

Демон ворухнувся. Голова різко повернулась у її бік. Помаранчеві очі спалахнули.

Хільда завмерла.

Він більше не впізнавав її. Глухе гарчання прокотилось кімнатою. Кігті вп’ялись у підлогу. Тріск дерева. Демон підвівся і кинувся вперед.

Хільда різко відповзла назад. Вона ледве встигла зачинити двері ванної. Удар. Стіни здригнулись.

Хільда притиснула долоні до дверей. Світло спалахнуло між пальцями.

Удар. Посипалась плитка і шматки стелі.

Кілька повторів після яких прийшла тиша.

Вона ще довго не рухалась. Лише коли власне серце почало боляче гупати у вухах, обережно прибрала руки. Магія згасла.

Прочинила двері.

Світло розходилось по всій квартирі. Демон нерухомо лежав серед уламків. Проміння грало по поверхнях.

Хільда повільно підійшла.

— Кай?

Відповіді не було. Кров розходилась із рани, змішуючись із чорною рідиною між шерстю.

Вона опустилась поряд, торкнулась. Пальці різко притиснулись до грудей.

Тиша. Хільда завмерла. Ніякого дихання.

Світ провалився кудись углиб.

Вона почала шепотіти закляття. Фіолетове світло ковзало по пазурах, губилось у темному хутрі. Нічого. Тиша ставала щільнішою. Відьма натиснула сильніше.

Голос зрадив. У грудях боліло. Страх, що вона більше не побачить його лиця, не почує цього дурного сміху. Сльози запекли очі. Ринули, змішуючись з кров’ю і пилом.

Думка спалахнула різко. Хільда підвелась і почала гарячково ритись серед розкиданих речей. Серед уламків, шухляд і одягу. І тоді побачила. В кишені мерехтіло помаранчеве світло.

Цукерка.

Вона схопила її тремтячими руками, швидко розгорнула.

— Будь ласка…

Спробувала втиснути між його іклами. Щелепа не рухнулась.

Нервовий сміх зірвався сам. Руки перестали слухатися. Хільда, майже не думаючи, сунула цукерку до власного рота.

Смак виявився неправильним. Ніби розпечений цукор змішали з попелом і кров’ю. Вона нахилилась нижче і припала губами до його пащі. Гаряча лава розлилась по язику. Обпікаючи, текла тонкою цівкою між гострих ікл.

Тіло демона почало трястися. Шерсть сповзала шматками, відкриваючи людську шкіру. Хільда знайшла рану. Помаранчевий вогонь спалахнув у ній і згас, розсипавши кров попелом. Лишивши після себе глибокий шрам.

Нарешті вона побачила обличчя.

Пазурі повільно стали пальцями. Хільда підсунула руки і поклала його голову собі на коліна. Великі роги все ще чіплялися за підлогу.

Вона тримала долоню на його грудях і не дихала. Під долонею почався ледь чутний стукіт. Хільда видихнула. Краплі з її обличчя капали на бліді щоки Кая. Він відкрив очі. Зараз вони палали помаранчевим.

— Хільдо.

Вона стисла його руку.

— Я знову грав у відеогру…

Вона не встигла відповісти. Кай закрив очі. На його губах залишилась посмішка.