Відьма і Мисливець

Телефон лежав на підлозі біля дверей і розривався. Хільда підбігла і схопила його, притиснула до вуха.

— Так.

— Я знала, що ти впораєшся, люба. Як та людина?

Хільда обернулась. Кай стояв біля полиць розкладаючи щось.

— Вже добре.

— Це дуже схоже на прокляття.

Мати щось перегортала на тому кінці. Хільда уявила її — чашка чаю, купа паперів, чорні пальці.

— Я зараз не можу приїхати. Тобі треба самостійно знайти роботу. Корпорація видалила тебе з бази. Ти розумієш що це означає?

Хільда притулилась до стіни і опустилася на підлогу.

— Здається, менеджерка була зла.

— Авжеж. Хто кидає робоче місце ось так? Думай головою, Хільдо. Обіймаю.

Гудки завершили дзвінок.

— Можу налити каву, — сказав Кай з кутка, який він гордо вважав кухнею.

— Тобі краще?

— Ага. Ніби заново народився.

Вона підійшла роздивляючись його.

— Ти мисливець?

— А ти відьма?

Він засміявся, налив чорну рідину в пластиковий стакан. Хільда зробила паузу, але за мить вирішила що він має знати.

— Схоже, ти проклятий.

Кай завмер. Посмішка вмить сповзла.

— Тобто те, що було вночі, повернеться?

— Так.

— Срань.

Він вручив їй стакан і впав на диван. Той скрипнув, наче застогнав.

Хільда переглянула останні повідомлення в телефоні.

— Я зможу допомогти. Але мені потрібна робота — мене вчора звільнили.

— Подвійна срань.

Хлопець потер обличчя.

— Кажи що робити, мала. Бо я хочу жити.

— Чув про демона солодощів?

Кай засміявся.

— Це що за прізвисько?

— Демон бажань.

— Я до цього тільки нижчих бачив.

Хільда понюхала стакан. Зробила ковток. Помаранчеві очі блиснули.

— Вперше каву пʼєш?

Щоки відьми загорілися.

— Мені подобається гірке.

Кай підвівся, потягнувся.

— Смішна ти. Тоді допивай і пішли.

Міський ринок жив і дихав. Жив духом людей, демонів, створінь і відьом. Дихав спеціями, паленим пластиком і горілим хлібом.

Кай невдоволено оминав смердючі калюжі.

— Ненавиджу це місце.

— Я думала, тут мисливці здобич продають.

— Свою я несу в корпорацію.

Хільда обернулась, здивовано глянула.

— Щоб вижити, треба бути корисним. Сама в системі, чого так дивишся?

Він злегка штовхнув її плечем. Відьма відвела погляд.

— Нам туди.

Вхід губився серед старих, зʼїдених часом вітрин. Різнобарвні вивіски давно перетворилися на брудні плями. Солодкий запах виходив назустріч ще за кілька кроків, навʼязливо ліз у голову.

Всередині крамниці було просторо й яскраво: банки з цукерками, пляшки сиропу, торти під склом. Усе жеврілося кольорами, яких не буває в природі. Атмосфера була неправильно тихою для цього місця. Дзвіночок над дверима не задзвенів.

— Хільдо, моє кохане дитя.

Обидва здригнулись стоячи на порозі. За прилавком стояв чоловік — високий, худорлявий, з темним коротким волоссям. Тонка усмішка не торкалася чорних очей, у яких нічого не рухалось. І все одно хотілося підійти ближче. Всупереч усьому.

Кай напружився. Хільда обережно торкнулась його руки.

— Він не мій батько, — спокійно сказала дивлячись на хазяїна магазину.

— Вітаю, пане Сесіл. Це мій друг Кай.

— Яка холодна. Хоч би раз за п’ять років навідалась. В мене стільки нових товарів.

Він явно драматизував, але посмішка не зникала. Говорив так, ніби мисливця поряд не існувало.

— Який стрьомний дядько, — прошепотів Кай.

— Пане, нам потрібна допомога, — перебила голосно Хільда.

— Молода кров. Усе кудись спішить, чогось постійно прагне.

Він повільно обходив їх, розглядаючи.

— Ти привела мені щось цікаве? — Сесіл вперше подивився на Кая.

— Прокляття не пахнуть розпеченим металом. — Сесіл потер задумливо підборіддя. — Але цей відтінок тобі добре знайомий. Справді Хільдо?

Хільда мимоволі втягнула повітря. Від раптових спогадів пальці стиснулись, нігті боляче врізались в шкіру.

Демон підійшов до столу і відсунув стілець.

— Сідайте. Не люблю розмовляти стоячи.

Кай тільки відкрив рота, як його тіло миттю зірвалося до столу. Невидима сила втиснула в стілець. Він крізь зуби прошипів щось про свої сідниці. Хільда сіла поруч без жодного опору. Схоже, демон на неї не діяв.

— І так, — Сесіл всміхнувся, — Чорна кров витісняє з нього людську. Вона боїться тебе, Хільдо.

Він постукував довгими пальцями по столу. На них грали кольорами перстні, схожі на цукерки.

— Та не тягни, — роздратовано кинув Кай. — Скажи що буде?

— Ти перетворишся на нижчого демона.

Сесіл явно насолоджувався реакцією хлопця.

— Коло смерті почало замикатися, так, мисливцю?

— Це неможливо, — тихо сказала Хільда.

Демон одразу підвів очі.

— Хільдо. В цьому світі ми з тобою теж неможливі.

Голос відьми затремтів.

— Сесіл. Що я можу віддати в обмін?

— Ні-ні. Навіщо мені щось від маленької відьми? Мені потрібна велика. Але чи погодиться вона?

— Не треба нічого давати, — Кай говорив стримано, але в голосі щось тріщало. — Він же нічого путнього не сказав.

Демон ігнорував його.

— Одне пасмо матусі Вікторії і я відкрию секрет цієї темряви.

Хільда кивнула.

— Тоді слухай уважно, відьмочко. Ніхто не створює чудовиськ, якщо не може їх зупинити.

Він нахилився. На його губах з’явилася легка усмішка.

— До речі, як там твоя робота?

Відьма стиснула щелепу. Напруга в тілі зросла.

— Я його зараз вдарю. — буркнув Кай розриваючи тишу.

Його голову з грохотом притисло до столу. Усе навколо задрижало. Хільда простягла руку до Кая, але долоня прилипла до стільця. Очі Сесіла палахнули помаранчевим.

— Ти не стежиш за язиком, щеня.

Коли стіл під тиском почав тріскатися Кай ледь промовив:

— Пане Сесіл… п-прошу вибачення.

Сила відпустила. Кай відкинувся на спинку майже не впавши назад. Він трохи стиснув лоба та відпустив роблячи вигляд що все в порядку. Вони обоє видихнули. Хільда тихо промовила.

— Дякую, пане Сесіл.

Здавалося настрій демона знову змінився.

— Що ти, для тебе хоч зірочку з неба.

Хільда і Кай піднялися, їм обом хотілося швидше покинути це місце.

Демон підійшов до відьми і втягнув повітря. Повільно, ніби зчитував її емоції.

— Солодкий запах перших поцілунків, — промовив він і нахилився ближче до її лиця.

Щоки Хільди заколола гаряча хвиля. Він простягнув щось кругленьке в обгортці.

— Тримай цукерочку.

— Ні, дякую.

— Дитино, твоє життя не таке солодке, щоб відмовлятись. Як буде гірко на серці — з’їж. Не пошкодуєш.

Кай узяв Хільду за руку і повів до виходу. Без зайвих слів. Останнє що вони почули.

— Якщо що — я тут, без перерв і вихідних.

Цього разу дзвіночок задзвенів і цей звук виштовхав їх у суміш голосів. Кожна постать штовхалась і кричала, наче бульбашка в киплячому чані. Ринок рухався далі не зважаючи на те, як комфортно у ньому ховались темні створіння.

Вони йшли швидко. Коли дихання збилось, Кай помітив, що досі тримає Хільду за руку. Вона ледь встигала за його кроком.

— Навіщо йому волосся твоєї матері? Якось це, огидно.

Хільда вирівняла дихання.

— У волоссі багато магії, енергії.

— Типу батарейка?

— Мабуть. Його солодощі з магією.

Кай вихопив цукерку з її руки.

— Тоді оцю хрінь ми не їмо.

Хільда подивилась на його долоню.

— Сесіл дивний. Але він справді добре допоміг.

— «Демон» і «добре»? Ці речі взагалі не сумісні.

Кай сунув цукерку в кишеню. Помовчав. Дістав сигарети і довго м’яв пачку, перш ніж витягнути одну. Закурив.

Ринок гув навколо. Хтось вронив кошик з рибою, через це почалась сварка.

— В мене є ідея, — сказав він нарешті, — як швидко знайти тобі роботу.