Відьма і Мисливець

Дерев’яна таця була важкою. Хільда тримала її двома руками. Притиснувши краєм до живота, штовхнула двері плечем.

В кімнаті було прохолодно. Темно-зелені стіни росли з підлоги, додавали сирого запаху дерева. Гілки переплітались під стелю, і з них звисали грона, що світились жовтим. Крізь єдине вікно заходило світло. У цьому світі день і ніч не відрізнялись. Хільда виросла в цьому місці.

На таці стояли глиняний горщик із супом, хліб і кухоль. Вона поставила все на стіл.

Кай усе ще лежав у кутку кімнати. Він згорнувся, ховаючи обличчя. Коріння стіни ховало його у тінь. Біле волосся, яке давно треба було підстригти, розтікалося по підлозі. Воно підкреслювало чорні роги, які вже були назавжди з ним. Хільда тихо присіла поряд. Вона вже не намагалася з ним говорити.

Після випадку у лабораторії вони втекли в розлом, у світ відьом і демонів, який називали Вігран. Місце, яке Кай колись називав пеклом, стало його домом уже більше трьох місяців.

Коли він прокинувся, нічого не пам’ятав. Але потім спогади почали вертатися. Кожен новий приносив біль, який усе глибше занурював його у відчай.

— Їсть? — спитала Вікторія.

— Ні.

Мати чекала Хільду у вітальні. Вона спокійно прибрала довге волосся за плече. Нахилилася вперед, розглядаючи на столі розгорнуту карту Верхнього світу. Хільда впізнала лінії і позначки, деякі з них були новими.

— Хільдо, я думаю, що тобі час дізнатися дещо.

Помаранчеве світло повільно рухалось по карті. Вікторія підняла очі. Відблиск в окулярах ховав її емоції. Чорні губи стислися.

— Твій батько був засновником підпілля.

Хільда стиснула пальці. В очах затанцювали іскри магії. Вікторія мовчки розглядала доньку, їй було приємно знову бачити емоції.

— Чому ти кажеш це тільки зараз?

— Ми давно готуємося до війни. І почнеться вона з Верхнього світу.

Вікторія поклала долоню на карту.

— Корпорація, — вона трохи зупинилась, наче обираючи слова, — заснована на нашій землі.

Хільда подивилась на карту. Лінії набули нового змісту.

— Але ж ти там працюєш.

— Так, усе це за планом твого батька.

Хільда відвела погляд у вікно. За склом вічне помаранчеве небо нікуди не поспішало. В її спогадах дім був набагато темніший. Вона згадала свою кімнату, де лежав Кай.

— Мамо, чому ти допомогла сховати його?

Вікторія трохи посміхнулась. Вона спокійно підійшла до Хільди і торкнулася її волосся.

— Коли Кай з’явився, ти дуже змінилася.

Вона узяла доньку за руку.

— Ви підете до підпілля. Там ти усе дізнаєшся. Те, заради чого Людігер поклав свою душу.

Хільда провела рукою по чорних пальцях матері. Каміння на родинному перстні виблискувало, ніби краплина крові. Маленька сльоза з’явилася і швидко скотилася по щоці Хільди. Мати опустила руки і забрала її в обійми.

— Ти мала сказати раніше.

Вона пошепки казала це у плече матері.

— Так. Пробач мене.

— Мамо.

— Знаю. — Вікторія нарешті відсторонилась. — Вибачення не повернуть часу. Але він був тобі потрібен.

Коли Хільда повернулась у кімнату, Кай не поворухнувся. Вона взяла кухоль, сіла на підлогу поряд зі стіною.

Вона здригнулася, коли почула голос, тихий і хрипкий від довгого мовчання.

— Зараз день?

Кай сів. Повільно перевіряючи чи тіло ще слухається. Притулився до стіни. Хільда скоса подивилась як він втупився у підлогу.

— Так. День.

Він трохи помовчав. Стиснув руки в замок. Кігті вп’ялися в шкіру. Дихання починало прискорюватись.

— Чому моє життя суцільна срака?

Хільда вперше бачила, як демонічні очі наповнюються сльозами. Він притис лоба до колін.

— Я мріяв лише жити спокійно. Або… або хоч би вмерти з честю.

Хільда мовчала. Гілки під стелею не ворушились.

— Я навіть на побачення тебе не встиг нормально запросити. — Голос перейшов у шепіт. — Щоб усе, як у нормальних людей.

— Кай.

Він не підняв голови.

— Кай, але я не людина. — Вона трохи всміхнулась. — Можливо, ми разом, бо обидва ненормальні?!

Хільда обережно торкнулась його щоки, повертаючи до себе. Кай здригнувся, але нарешті дозволив собі подивитися на неї. Її обличчя повільно наближалося. Він відчув ніжний, ледь помітний дотик губ. Дихання зупинилось, натомість серце загуло так, ніби боялося зупинитися разом з ним. Поцілунок ставав глибшим, повільно розтікаючись. На гарячій шкірі сльози висохли вмить. Він схопив її за талію і підсунув до себе. Відчув, як її близькість відштовхує ту пустку, котра була джерелом болю увесь цей час. В якусь мить вони відпустили один одного. Кай не хотів відкривати очей. Хільда притулилася лобом до його чола.

За вікном рідне небо було таким самим помаранчевим. Вперше за довгий час воно знов здавалося їй приємним.