Відьма і Мисливець

Хільда зрозуміла, що досі стискає край куртки Кая, лише коли він зробив крок назад.

— Чому ти хочеш піти без мене? Я теж піду.

Він спокійно видихнув. Її обличчя почало міняти звичний вираз. Губи перетворилися на тонку, напружену лінію.

— Ти не можеш контролювати прокляття. Допомагає тільки моя магія. А якщо…

Хільда зробила крок до нього. Кай задумливо потер шию. Накрив її пальці своїми й обережно зняв з куртки.

— В мене пропуск є. А ти як збираєшся пройти?

В її погляді щось різко ожило.

— В мене є стара форма матері. Можливо мене пропустять, якщо сплутають з нею.

Кай не встиг нічого відповісти. Хільда схопила його за руку і потягла за собою. Йому на мить здалося, що вона усміхається.

До квартири вони їхали кілька зупинок на метро. Кай сів поряд.

— Мені треба знайти здобич. Тут я точно вже піду сам.

Хільда кивнула.

— Кай, спробуй не торкатися чорної крові.

Він всміхнувся відповідаючи на її слова. Тінь впала на очі, чи просто волосся лежало так щоб сховати його вразливу сторону.

Виявилось, Хільда жила у багатому районі. Теріторія була закрита від небажаних і небезпечних гостей. Охорона впізнала Хільду і тільки після її згоди впустила Кая. Дві пари очей спостерігали за кожним рухом мисливця.

Квартира знаходилась дуже високо. Кай зрозумів, що у вікно він точно зможе побачити місто і навіть хмари, які часто закривають сонце.

Вони увійшли в великі двері.

— В тебе мати президент чи що?

Хільда кинула сумку на полицю і підняла широко розкриті очі.

— Вона не головна в корпорації.

— Та це жарт.

Кай тихо засміявся, стягуючи шкіряні чоботи. Коли вони нарешті впали, він зміг пройти далі.

— Де тут балкон?

— Далі по коридору.

Хільда відкрила двері в іншу кімнату. Кай завмер. Вид на місто більше не викликав жодної цікавості. Він зробив кілька кроків у глиб кімнати.

— Чорт забирай.

Кай простяг руки, впавши на коліна, обійняв велике ліжко. Голова впала на ковдру і вдихнула повітря.

— Мала, нашо ми спали в тій халупі? Ти подивись яка краса.

Хільда провела кімнату очима, та нічого не зачепилося за її погляд. Вона відсунула двері шафи і почала там щось шукати.

— Я рідко сюди заходжу. Мені подобається спати в кріслі біля вікна.

Її голова занурилась разом із частиною торсу. Руки вигрібали одяг. Іноді зустрічалось щось помаранчеве серед чорного і білого.

— Ти на ньому не спишь? Ти здуріла? Я ковдру адекватну вже три роки не бачив.

Відьма дістала кілька шматків тканини. Повернулася на мисливця, який вставав після повзання навколо ліжка.

Вона підвелася розглядаючи форму. Кай похитав головою. Висмикнув речі і кинув у купу поряд. Схопив її руку і повів в інший кут кімнати. Притулився до стіни спиною.

— На три стрибай

Пролунало три і обоє відштовхнулися від мʼякого килима. Кай смикнув Хільду за руку, щоб вийшло ще вище. Вони приземлилися в мʼяку постіль. Мисливець засміявся.

— Весело, правда?

Хільда здивовано кліпала.

Він схопив подушку і тицьнув їй в обличчя. Хільда обурено підвелася. Коли він замахнувся вдруге, вона вже витягла з-під себе ще більшу. Перший удар припав по плечу, другий у вухо. Кай прикривався руками і лінькувато відбивався.

Вона й сама не помітила, коли посмішка торкнулася її обличчя.

Важко дихаючи, вони повалилися на ліжко. Кай узяв її обличчя в долоні — гарячі, дивився мить, перш ніж сказати:

— Яка гарна посмішка, Хільдо.

Її помаранчеві очі спалахнули. Щось усередині лоскотало.

Кай ліг на спину і подивився на стелю. Дихання повільно вирівнювалося.

— Ех, твоя мати буде зла, якщо якийсь хлоп тут ночуватиме.

Хільда виринула з-під ковдри й окинула його поглядом.

— Думаю, їй однаково.

Відьма перевернулася на спину й теж втупилася в стелю.

— Ти знаєш, де твоя родина?

— Так.

— То ти колись повернешся до них?

Кай ніби чекав цього питання.

— Не знаю.

— Ти не хочеш?

— Поки не повернуся, не знатиму, чи живі вони.

Хільда подивилась на нього. Потім поклала руку йому на плече, ніби намагаючись відчути його сум.

Через секунду вона встала і потягнулася до купи одягу.

— Ця форма підходить. Мені тільки перука потрібна.

Кай задумливо потер підборіддя.

— Я весь час думав, що це буде помилкою. Але я написав Дейлу — він допоможе підробити пропуск.

Хільда опустила руки.

— То форма не потрібна?

— Потрібна. Але ми не будемо підставляти твою матір. — Щось промайнуло в його очах, не зовсім посмішка.

— Потрібне фото і старий пропуск.

— В мене є фото.

Вона різко рушила до дверей.

— Просто сфоткай на телефон.

Відьма дістала телефон і завмерла. Кай дивився деякий час, зрозумів що вона не знає як це робиться. Спокійно підійшов і забрав його з рук.

— Забуваю, що ти з того світу.

Він відкрив камеру і направив на Хільду.

— Не рухайся.

Вона напнула все тіло і застигла. Куточком рота, ледь ворушачи губами:

— Ти так кажеш, ніби я з пекла.

— З твого світу лізуть демони. Хіба ж це не воно?

Кай повернув телефон, показуючи результат.

— Непогано. Хоча в житті ти краще.

Він підійшов впритул, нахилився до її рівня. Кілька клацань. Сунув їй телефон і відійшов.

— Це на пам’ять.

Хільда почала складати речі до шафи. У дзеркалі вона помітила, як він знову дивиться на свої руки.

— Хільдо. — Видих. — Я ж не помру?

Вона мовчала.

Хільда стояла біля мосту. Він перекинувся через темну річку і вів до головних воріт корпорації. Форма була їй у розмір, та підбори, хоч і не високі, але були їй неприємні.

Кая не було вже три години. Старий іржавий автобус проїхав поруч і висадив робітників. З натовпу вийшла чорна фігура. Кай підійшов і стягнув капелюх. Витяг картку на якій було її обличчя.

Тільки тепер Хільда помітила великий чорний мішок у нього на плечі. Від тканини тягнуло демонічною кров’ю.

Вони повільно пішли до входу.

Біля турнікетів стояли двоє охоронців. Один ліниво переглядав документи, другий ковзав поглядом по людях. Хільда опустила очі рівно так, як робили інші працівники.

Кай ішов поруч мовчки. Вона помітила, як напружилася його щелепа. Охоронець узяв картку. Погляд піднявся на Хільду.

— Новенька?

Серце різко вдарило. Кай фиркнув раніше, ніж вона встигла відповісти.

— Та то після нічної виглядає як мрець. Не лякайте малу.

Охоронець коротко хмикнув. Картка клацнула об стійку. Загорілася зеленим.

— Проходьте.

Усередині пахло холодною вентиляцією, кавою і чимось стерильно-чистим. Коридори були надто білими.

Кай ішов упевнено, але повільніше, ніж зазвичай. Одного разу його пальці ковзнули по стіні. Наче він втрачав рівновагу.

— Кай.

— Не зараз.

Вони звернули до службового крила. Тут людей стало менше. Кай дістав телефон.

Зупинився біля автомата з кавою, ніби перевіряючи повідомлення. Насправді ж дивився карту поверху.

Біля сміттєвих контейнерів Кай опустив мішок. Той важко перекотився, та він його притримав, розвʼязуючи. Запах крові став густішим.

Кай витяг маленький металевий контейнер. Поставив під вентиляцією. Хільда почула дивне шипіння. Він схопив її за руку і притулив до стіни.

Сирена вдарила по коридорах. Усе світло затремтіло. Двері почали відкриватися одна за одною. Працівники посипалися з усіх кутків.

Вони вийшли у потік. Спочатку так само бігли, але згодом Кай перейшов на крок. Хільда помітила, як повільно він моргнув.

— Ми близько, — сказав він.

Вони змішалися з натовпом. Повз лабораторію. Повз охорону. Коли коридор майже спорожнів, Кай різко звернув убік.

Кодовий замок. Його пальці завмерли над панеллю. Хільда вперше побачила страх у його очах. Крапля поту повільно скотилася з пальців. Кай швидко витер її рукавом і ввів код.

Двері клацнули.

Лабораторія зустріла їх тишею і холодом. Вздовж стін резервуари, один за одним, заповнені чорним. Рідина не рухалася, але здавалася живою. Посередині — столи, комп’ютери, папери в акуратних стопках.

Хільда висмикнула верхню папку. Усередині фото людей. Одні й ті самі обличчя, але з різницею. На першому фото — втомлені очі. На другому — чорні вени під шкірою. На третьому людина була схожа на нижчого демона.

Унизу червона печатка: «ДЕАКТИВОВАНИЙ»

Пальці Хільди здригнулися. Наступна папка. Карта міста. Червоні квартали. Вона впізнала район.

— Кай.

Він не відповів. Вона запхала все під форму, не роздумуючи і озирнулася. Він стояв біля резервуару, притиснувшись спиною до стіни. Через тріснуте скло на підлогу розтікалася чорна кров. Тонкі цівки вже тяглися до нього. Темрява повільно просочувалася під шкіру. Він не міг відступити.

— Хільдо. — Вдих. — Я не відчуваю, як б’ється серце.

Тривога навколо змовкла. Хільда почула кроки і голоси. Вона схопила Кая за рукав і майже втовкла його в кут за шафою. Вона притиснула долоню до його грудей.

Під рукою — тиша. Хільда закрила очі і почала шепотіти. За шафою хтось заговорив. Гримнув стілець. Під долонею все та ж тиша.