Дім, у який хочеться повернутися

D.

Фотосесія закінчилась, але ніхто не розходився. Світло ще горить, камери стоять на місцях, але атмосфера лишається важкою та натягнутою.

Єва так і не повернулась до нас. Цікаво де вона?

- Ходімо, - до мене підійшов Намджун. Це не було питанням, це рішення.

Ми вийшли в коридор, лишаючи за собою шум студії.

- Ти ж розумієш, що ти робиш? - спокійно запитав старший. - Ні, не розумієш. - Сам відповів він собі.

Я зітхнув.

- Хьон..

- Я бачу це, - перебив він мене. - Бачу вже давно. З тих пір як вона з'явилась тут. Двоє людей, які дивляться один на одного так, ніби весь світ може зникнути. І чомусь вони не разом.

Я стиснув кулаки.

- Все складніше, ніж ти думаєш.

- Ні, це ти все ускладнюєш. Юнгі, ти її раниш, відштовхуєш, а потім дивуєшся, чому вона йде.

Я опустив лише погляд.

- Я не хотів..

- Але зробив... Послухай, я не буду лізти у твої почуття, але якщо ти прямо зараз нічого не зробиш... ти її втратиш.

- Я вже...

- Ні. Ще ні, але ти дуже близько.

І це було останнє. Хьон розвернувся і пішов, лишаючи мене самого з цими словами. Я постояв кілька хвилин на місці і не думаючи пішов шукати її.

Я вибіг на вулицю. Дощ почався раптово, ніби Бог випустив на світ все, що описувало мій внутрішній стан зараз. Спочатку - ледь відчутний, як попередження. А потім - сильніший. Краплі били по асфальту, даху, по шкірі.

Вона навіть не намагалась сховатись. Стояла під відкритим небом, дивлячись кудись в порожнечу.

- Єва... - голос загубився серед шуму дощу. Але вона почула і здригнулась.

Наші погляди зустрілись, і в цей момент ніби все, що було між нами знову стало реальним.

Біль.

Очікування.

Невимовлене.

Мокрий наскрізь, я підійшов обережно ближче, боюсь, що вона зараз знову зникне.

- Не йди, - тихо сказав я. - Просто вислухай мене будь ласка.

Вона мовчала. Не погоджувалась. Але і не йшла. Цього мені достатньо. Я зробив ще крок.

- Ти права, - різко та швидко, адже боюсь втратити і цю мить. - Ти не повинна була чекати.

Пауза. Дощ між нами.

- Але дай мені один шанс, сказати тобі те, про що я не можу вже мовчати.

Я зробив ще крок.

- Я знаю, що ти зараз підеш... - голос тремтів, але не зупинявся. - І можливо правильно зробиш..

Вона повільно повернулась. І це було найболючіше, її очі вже не чекають мене.

- Я привітав тебе... - почав я. - Я привітав тебе тоді у лікарні, дивлячись прямо в очі. Я хотів привітати тебе на концерті, на який сам і запросив тебе. Я хотів...

Я опустив очі, збираючи себе по частинах.

- Я хотів сказати тобі усе правильно. Не словами які можна перечитати. Не через екран... - я підняв ще раз на неї погляд. - А саме в той момент, коли ти дивитимешся на мене.

Я почав зізнання.

- Це я, - хрипко вимовив, по - трохи втрачаючи голос. - Я - " D ". Але я не писав більше тобі, не зізнавався так довго..., - пауза, - бо боявся. Я не знав як дивитись тобі в очі. Боявся, що ти побачиш мене і зрозумієш..., що я не той, за кого ти мене приймала.

Гірка посмішка.

- Хоча ти і так вже зрозуміла, так?

Вона мовчала і не заперечила. Це вбило.

- Я пам'ятаю все,Єво. Кожне твоє повідомлення. Як ти писала вночі, коли не могла заснути. Як сміялась через дурниці. Як злилась коли я... зникав.

Я ковтнув повітря.

- Я був поруч. Але не там, де мав бути.

Ще один крок на зустріч. Дощ лив стіною.

- Коли я побачив тебе в лікарні... коли зрозумів, хто за дверима в палаті, - я заплющив очі. - Я одразу відчув, що це ти.

Голос остаточно сів, але я намагаюсь докричатись.

- Доля ніби познущалась над нами. Двоє людей, які жили за тисячі кілометрів... через екрани... слова.. Випадково чи ні, але ми опинились разом.

- Це гірко, що саме ти потрапила в ту кляту аварію, але який я був радий, що це саме - ти. Я мав сказати, це з самого початку.

На очі навертаються сльози.

- Але я злякався.

Голос остаточно зламався.

- Я злякався, не того що ти підеш. А того, що ти залишишся і я більше ніколи не зможу прикидатися, що мені все одно.

Дощ стікає по обличчю разом з сльозами.

- Я ідіот. Я бачив як ти чекала. Як дивилась на мене, коли вже все знала...

Щелепа напружилась.

- А я просто, як бовдур, мовчав. Я тікав. Ховався за холодом, байдужістю.

Я різко підняв очі на неї.

- За страхом.

Пауза. Вона уважно слухає мене.

- А потім з'явився... Чонгук.

Ім'я прозвучало глухо.

- Я бачив яка ти з ним. Як тобі легко. Як ти смієшся... - я стиснув кулаки. - І мене це зводить з розуму.

В голові затуманилось.

- Але замість того, щоб боротися за тебе. Я почав тебе нищити.

Голос зник і одразу прорізався.

- Я назвав тебе Чонгуку.. - очі закрились.

- Повією.

Слово прозвучало тихо, але вдарило сильніше за грім.

- Тебе, - майже пошепки, - людину, яка дивилась на мене, ніби я - весь її світ.

Сльози вже не просто обпікали, вони руйнували мене.

- Я бачив і не усвідомлював, як сильно я тебе руйную... і все одно продовжував.

Ще крок.

- Мабуть це було легше, ніж визнати правду.

Тиша.

- А правда в тому, - голос став чистим і гучним, - що я закохався в тебе, ще тоді коли ти була просто " десь там".

Я усміхнувся крізь біль.

- Просто ти. За екраном.

Знову пауза.

- А потім ти стала... занадто реальною.

Голос затремтів вже котрий раз.

- І я не помітив, коли почав чекати твої повідомлення, більше ніж власні думки. Коли почав шукати тебе у кожному дні. Коли ти стала ... всім.

Я похитнувся, і раптом опустився на коліна. Прямо в калюжу.

- Я не планував цього. Ні тоді коли писав тобі, ні коли складав усі ті пісні для тебе, які так і не показав.

Я ковтнув повітря, якого дуже бракує.

- Та ти така справжня...І я не зміг.

- Я не зміг більше жити так, ніби тебе немає.

Єва зробила крок.

Ще один.

І опустилась навпроти мене. Її обличчя все в сльозах.

- Я знаю, що не маю права цього казати, - прошепотів я. - Після всього. Після того, як мовчав. Після того, як зробив тобі боляче.

Я повільно і невпевнено простягнув їй руку, наче прошу більше, ніж маю на то право. На секунду здалося, що вона не відповість. Але...

Вона взяла її.

- Я кохаю тебе, Єво.

Ось так тихо, без пафосу, без захисту.

- Не так, як зручно. Не так, як правильно. Не так, як вчасно.

Голос тремтить.

- А так, як вийшло.

Я дивлюсь на неї, ніби востаннє.

- І, мабуть вже надто пізно. Я не заслуговую на тебе. На таку справжню, світлу, прекрасну...

Гірка усмішка.

- Я ідіот. Боягуз. Повний бовдур.

Пауза.

- Але цей бовдур, кохає тебе всім, що в нього є.

Дощ шумить навколо. Світ ніби зник.

- Я просто... не хочу більше мовчати.

Тиша - довга і нестерпна. Я більше нічого не сказав. Не виправдовувався, не просив. Просто дивлюсь на неї і чекаю...

Залишиться її рука, чи це кінець?

Єва

Дощ не вщухав. Він падав густо і холодно, немов намагався змити весь біль між нами.

Юнгі мовчить і не рухається. Не намагається забрати руку. Просто дивиться на мене і чекає...

Я стиснула його пальці міцніше, ніби перевіряючи чи це насправді. Юнгі справжній. Він зараз тут, переді мною, стоїть на колінах і беззахисно плаче.

Я глибоко вдихнула, але повітря все одно бракує.

- Ти ідіот, - тихо прошепотіла я без злості, швидше з болем.

- Такий дурний, що аж страшно.

Я опустила погляд і одразу підняла.

- Я чекала тебе. Чекала поки ти сам зізнаєшся, поки перестанеш тікати. Поки ... - сльози знову навертаються, - обереш мене.

Мій голос зламався.

- І знаєш, що найгірше?

Я зробила короткий вдих.

- Я б пробачила тобі все, якби... якби, ти сказав це раніше.

Дощ посилюється.

- Я кохаю тебе, Юнгі. Кохаю.. чуєш?!

Ці слова прозвучали інакше, не як сповідь, а як правда, яка давно вже живе всередині.

Юнгі здригнувся, я похитала головою йому у відповідь.

- Але мені страшно.

Вперше я говорила настільки відверто і беззахисно про свої страхи.

- Страшно, що ти знову зникнеш. Що завтра прокинешся і вирішиш, що це була помилка.

Сльози змішуються з дощем.

- Що знову раниш мене словами... скажеш щось таке, і я знову зламаюсь.

Я допомогла йому піднятися. І зробила крок ближче.

- Я не витримаю цього вдруге.

Нависла довга і напружена пауза.

- Я не довіряю тобі, Юнгі, - сказала я тихо. Але ці слова впали між нами важче за все інше.

Його пальці ледь стиснулись, і я додала:

- Поки що.

Він підняв очі і я побачила як окрім болю, в них з'явилось щось нове - надія. Ледь помітна, крихка, але я даю йому її.

- Це не кінець, - прошепотіла я до нього, - але і не початок.

Я ковтнула.

- Якщо ти справді... якщо ти не збрехав мені зараз..

Пауза.

- Тоді доведи це. Не словами. Я не буду більше чекати.

Я повільно відпустила його руку, за яку досі тримала його і це було важким рішенням.

- Я хочу побути одна. Бо мені боляче.

Ці слова не кричали, але різали. Я зробила крок назад. Потім ще один. І раптом я зупинилась, подивилась на беззахисного Юнгі. Довго, наче запам'ятовувала все до деталей.

А тепер різко зробила крок вперед, підійшла впритул до нього і поцілувала.

Це ніяк не ніжний поцілунок. Він не впевнений. Він... відчайдушний. Зі сльозами, з усім тим, що ми ще не встигли сказати. З усім що запізнилось.

Юнгі завмер лише на секунду, а потім відповів. Обережно, наче боявся зламати цей момент. Наче знав, що це не назавжди.

Я відсторонилась і мій лоб на мить торкнувся його. Дихання збилось.

- Не змушуй мене пошкодувати про це, Мін Юнгі.

І відступила. Цього разу остаточно.

Розвернулась і пішла. Лишивши ту стіну дощу між нами.

Юнгі не рушив з місця. Не побіг за мною. Я просто в глибині душі відчула, він усвідомив, що це його шанс. І якщо він знову це зруйнує, я більше не повернусь.