5
Ранок прийшов надто швидко, я прокинулась у пустій палаті, знову надто тихо, лише спогади. Голова одразу метнулась вбік. Стілець поруч із ліжком був порожній. Жодного сліду. Ні його, ні тепла, ні відчуття, що тут хтось сидів усю ніч. Не розумію, можливо цього всього не було насправді? Можливо я сама собі усе видумала?
Але тоді мій погляд зачепився за стіл. Невеликий букет квітів стояв у звичайній лікарняній склянці. Він не ідеально оформлений, швидше за все його збирали з поспіхом, від чого він здавався таким живим, як підтвердження того, що ніч була справжньою. Поруч складений аркуш. Я підійшла ближче і взяла записку. Розгортаючи її, пальці тремтіли...
" Ти мала святкувати - не тут. Не сумуй сьогодні. Я усе виправлю.
Обов'язково зателефонуй мені. "
Нижче був підкріплений номер телефону. Це було коротко, але сильніше за якісь довгі речення. Дивний. Ще дивніше те, що мені ніби це щось нагадувало... Я опустила записку і ще раз всміхаючись глянула на квіти. Це збіг? Звідки він міг знати, що я обожнюю ромашки?
Реальність повернулася різко, щойно я глянула на годинник.
- Зустріч... - пошепки нагадала собі.
Я поспіхом почала збиратися, мені негайно потрібно до готелю. Накинула одяг і поквапилася знайти лікарку Мун. На щастя, для цього не знадобилося багато часу. Я надала їй всі необхідні дані та обіцянку навідатись на повторне обстеження, повернулася до палати і забрала квіти, зрозумівши одну річ - я досі міцно тримала записку в руці.
Я вийшла з лікарні, залишивши там не тільки ту порожечу, а й відчуття того, що тільки починало спалахувати.
Перебуваючи в готелі, я вклала волосся та переодягнувшись вилетіла на перший поверх, де мене мав чекати Пітер.
Переговорна кімната в яку ми завітали, надто холодна. Скляні стіни, світло - сірий круглий стіл, ідеально розкладені папери - все виглядає так, ніби тут немає місця для помилок.
Я сіла рівно, намагаючись зосередитись, Пітер сидів навпроти, щось пояснював, нервово гортаючи сторінки, та час від часу дивився на мене очікуючи швидкої реакції та допомоги з перекладом.
- І якщо ми погоджуємось на ці умови, то дедлайн переноситься на кінець кварталу, - сказав він підіймаючи на мене очі.
- Так, це логічно, - на автоматі видала я.
- Єво, ти зі мною? Ти немов в хмарах.
- Вибач, я уважно все слухаю.
Насправді я намагаюсь поглибитись у документи, але всередині мене : " Ти мала святкувати не тут... " . Пальці ледь стиснули ручку. " Я виправлю це... "
- Одже, щодо бюджету..
Його голос зараз лиш фон. В потрібні моменти я кивала, занотовувала, перекладала все, що потрібно.
" D ". Це ім'я з'явилось різко та не приємно. Він не написав. Навіть на коротке " З Днем Народження " я не заслуговувала. Він вирішив дійсно дати зрозуміти, щоб я не звикала до нього? Серйозно? Після усього що було? Після усіх листувань? Погляд ковзнув на телефон, що лежав на столі поруч з паперами. Екран темний, жодних повідомлень. Написати? А що я напишу?
" Привіт, я не прийшла на концерт"? Чудово звучить. В голові так багато запитань.
" Вибач я була в лікарні. " - пфф, ще краще.
- Єво...
- Так.
- Ти точно сьогодні тут? Виглядаєш втомленою.
Пауза.
- Вибач, Пітере, я щойно з лікарні, не встигла тобі про це ще розповісти. Давай так, повернемось до цифр, я хочу ще раз обговорити цей пункт.
- Добре. Але ти обов'язково розповіси про лікарню.
І розмова набрала оберти, чітко, логічно та правильно. Домовленість дійшла успіхів, через декілька днів організуємо ще одну зустріч.
- Це немов у кіно! - вигукнув Пітер, обідаючи зі мною в ресторані, - невідома машина збила тебе перед концертом мрії, отакої. Як ти зараз себе почуваєш?
- Спина болить дуже, а от голова - вже краще.
Звісно ж я не розповіла йому правди. Я обіцяла.
Ми пообідали, Пітер побіг по справам, а я лишилась ще на деякий час. В готель чомусь не хотілось, натомість я провела цей час за розмовами з сестрою, задля її спокою, я збрехала вперше в житті їй, сказавши що у мене все чудово.
Палець знову завис над екраном. Не було жодного смс. Останнє повідомлення - занадто старе, як для людини яку я вважаю другом. Ні, так не має бути. Я швидко надрукувала:
"Привіт."
Подивилась на це слово. Безглуздо. Надто звичайно. Видалила. Спробувала ще.
" Я не прийшла на концерт. "
Пауза. А що далі? Пояснювати? Виправдовуватись? Чомусь мене це дратує. Я різко стерла текст. Чому я взагалі маю йому писати? Я дуже ображена на нього.
Eva: " Ти навіть не написав. "
Eva: " Навіть, з Днем Народження."
Що я накоїла? Я розсердилась настільки, що взяла і відправила ці принизливі повідомлення.
- Яка ж ти дурепа, Єво. Можливо йому просто байдуже на тебе.
Ця думка кольнула мене дуже боляче в серце. Я заплющила очі,і тут різко... " Я виправлю це... " . На заміну думкам про " D" прийшов тихий та спокійний голос Юнгі. Квіти, записка, те як він залишився зі мною, поки я не засну. Погляд завис на телефоні. Так дивно... Дві різні людини - один мовчить, інший виявився поруч, коли це було потрібно. Але дещо немов їх об'єднує. Але що? Те що мене чомусь бентежать і не дають спокою обидва? Чи інше, щось... що я не можу поки зрозуміти.
Останній погляд на екран. Темно, відповіді немає. Ну і гаразд.
Аби відволіктись, я вирішила йти до готелю пішки, щоб розвіяти думки. Я вийшла з будівлі і на секунду зупинилась, вдихаючи повітря глибше, ніж за весь день. Місто шуміло, довкола машини, голоси, світло вітрин з магазинів. Сеул не зупинявся ні на мить.
Хтось поспішав, хтось сміявся, хтось стояв у черзі за їжею, запахи та аромати змішувались. Я пройшла крізь невеличкий кіоск з ттокпоккі і гострий аромат змусив мене посміхнутись та дати собі обіцянку завітати сюди наступного разу.
Погляд ковзнув у бік, де між будівлями відкривався вид на вежу N Seoul Tower, що підіймалась над містом, підсвічена м’яким світлом.
-Красиво.. - тихо прошепотіла сама собі.
І на секунду я справді забула про все. Але тільки на секунду.
- Чому ж ти мені не написав? - я зітхнула, опустивши погляд. Питання просто з'явилось переді мною, розчинившись у повітрі.
Я пішла далі, і новою хвилею в голові: " Я тут ". Спогад про Юнгі був інакшим, без якоїсь напруги. Він був поруч. Чи варто йому зателефонувати? Тільки зараз я усвідомила, що думки ніби затихли, вони стали спокійними.
Коли готель був вже на горизонті, я сповільнила крок, хотіла ще трохи насолодитися погодою, містом навколо.
- Дякую, - майже прокричала я з усмішкою. - Дякую Сеулу, дякую собі, що наважилась полетіти у відрядження.
Як тільки я зайшла до номеру, в око кинулась пляшка вина на столі і записка.
" Дякуємо, що обираєте наш готель. "
А чому б і ні? Настрій мій покращився, отже це треба відсвяткувати.
Я хутко прийняла душ, огорнула себе ніжно - білосніжним халатом і вмостилася у омріяне крісло, яке так мені сподобалось, ще щойно я оселилась тут.
Червоне вино повільно хиталось в моєму келиху. Перший ковток був терпким. Другий - м'якше. Третій вже не відчувається так сильно.
Телефон мовчазний, як і раніше.
- Ну звісно, - бурмотіла я собі під носа, роблячи ще ковток.
Алкоголь розливається теплом по тілу, контроль стає слабшим, а думки - сміливіші. Телефон знову потрапив в поле зору, я потягнулась до нього та розблокувала.
Контакти. Стоп.. Чому я взагалі думаю про нього? Після короткої паузи, алкоголь зробив свою справу і я натиснула.
Гудки.
Один.
Другий.
Третій.
- О ні... - прошепотіла я, - що я роблю? - Скинь.. скинь... скинь..
- Алло? - роздалось по ту сторону телефону.
Чорт! Пізно.
Його голос пролунав дуже рівно.
- ... привіт. - обережно привіталась я.
-Мг, - коротко відповів Юнгі. - Вже краще звучиш.
- Що?
- В лікарні твій голос виглядав гірше.
- Дякую, це дуже підбадьорює. - саркастично відрізала я.
- Я стараюсь.
- Як ти себе почуваєш?
- Прекрасно.
І тут він додав повільніше.
- Ти п'яна?
- Трохи. Хочеш випити разом?
Юнгі тихо хмикнув. Що я несу? Який сором..
- Звучить небезпечно, Єво.
- Я взагалі небезпечна людина, - серйозно заявила я.
- Я бачу.
- Слухай, ти завжди такий?
- Який?
- Спокійний.
Пауза.
- Ні.
- Дякую тобі, Юнгі.
- За що?
- За те що залишився зі мною. Ти ж не мав.
Знову тиша...
- Ти ж сама попросила.
- Я могла і не просити. - Чомусь вмить мені стало не приємно. Він нічого не відповів на це.
- Знаєш... Ти здався мені кращим ніж деякі люди.
- Це дуже низька планка, - сухо відповів він.
Я тихо засміялась.
- Можливо.
- Ти завтра зайнята?
- Залежить від того, що ти зараз скажеш.
- Ти ж хотіла випити зі мною.
Я закусила губу, обдумуючи це.
- Тоді, я скажу тобі завтра.
- Мг.
Оце і вся його відповідь? Затяжна тиша знову стала між нами спокійною.
- Ти мовчиш, але й не кладеш слухавку, Юнгі.
- Ти теж.
- Я ж перша зателефонувала.
- І що?
- Знаєш, це була не найгірша моя ідея в житті.
- Подзвонити мені?
- Так, були й гірші.
Я тихо засміялась і почула дещо, що чула тільки на відео чи концертах з інтернету, він сміявся зі мною. Він робив це так близько, так - реально.
- Здається я зараз засну…
D.
Її дихання стало рівним, а на моїй душі чомусь спокійніше. Я довго слухав, переконувався і тільки коли впевнився, що вона справді заснула - тихо сказав:
- Добраніч, Єва.
І тільки тоді поклав слухавку.
Але телефон відклав не одразу, ніби розмова ще тривала, то ж я сидів і дивився на чорний екран.
Небезпечно.
Думка прокралась в голові сама собою, я провів рукою по волоссю і відкинувся на спинку крісла.
Я дуже не люблю це відчуття, коли щось виходить з - під контролю, як ззовні, так і всередині.
- Ти ж так і не написав їй... - мій голос заповнив кімнатну тишу.
А чи є сенс? Адже я вже декілька разів ловив себе на думці, що треба зізнатися їй. Можливо це станеться завтра. Смішно, куди дівається вся моя сміливість з цією дівчиною?
Я ж бачив її лише раз у житті. Ох, ці протиріччя.
Тоді чому я пам'ятаю майже кожне її повідомлення? Чому досі думаю про те як вона заснула? Про те як вона міцно стискала мою руку... Як довірилась мені настільки, що зателефонувала першою, хоч і п'яна. Це не просто так. І це мені не подобається, адже я знаю чим зазвичай закінчуються ось такі " не просто так" .
- Ти серйозно? - хмикнув я сам собі, - Юнгі, не кожен буде ламати тебе, є і прекрасні люди.
Але я так боюсь повернутися у той стан, коли лікував депресію. Хоча, можливо кохання і стане моїм одужанням?
-Пффф... кохання?
Слова зірвались тихо, а в кімнаті ніби посвітлішало.
- Хоча я не проти.
І це було найчеснішим. Я вірю, що раз ми так зустрілись, то відверта Єва та таємничий і замкнений "D" - це доля, від якої не втечеш.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!