Дім, у який хочеться повернутися

Пізно? Не звикати?

Що він хотів цим сказати? Чому мені хочеться плакати? Навіть не буду відповідати на це, поки не обдумаю.

Розкладу речі та підготую вбрання на концерт.

Їжа так і залишилася недоторканою.

Новий день. Світло пробивалося крізь штори так м'яко, ніби боялося розбудити. Голова знову болить. Я ніколи не звикну до нового часу.

Кілька секунд просто лежу не рухаючись, намагаючись зрозуміти, де я.

Тиша.

Сеул.

Я повільно піднялась, проводячи рукою по волоссю. Телефон лежить поруч. Порожній екран.

Сьогодні.

- З днем народження. - тихо прошепотіла сама собі. Зазвичай у цей день все було інакше. Сміх, повідомлення зранку, квіти, подарунки, родина поруч. А зараз - тільки я і це місто. Місто,яке ще зовсім незнайоме мені.

Я підійшла до вікна і відсунула штори. Десь там за вікном почався день. Десь там почнеться і мій вечір.

Концерт.

Я посміхнулась вже трошки впевненіше.

- Ну, хоч не нудно.

Повернувшись до ліжка, я взяла телефон. Палець на мить завис над чатом.

Нічого.

Я відклада його вже трохи грубіше назад.

“ Не звикай до мене “.

Слова застрягли в повітрі. Смішно. Я розумію що він лише друг по листуванню. Але... Справді пізно. Він той хто змушував мене посміхатись,той хто доводив, що я маю вірити в себе, бо він вірить у мене. Допомагав йти до своїх мрій. Ділився зі мною частиною свого внутрішнього світу. А тепер сміє говорити мені не звикати? Так, я ніколи можливо його не побачу, ніколи не дізнаюсь його ім'я. Але, бляха.. на заміну суму, прийшло дратування.

Я підійшла до дзеркала. У відображенні я - та сама. Не усвідомлюючи я дістала косметичку. Червона помада. Знову. Звичка. В голові ті самі слова по колу. Не звикай, Єво. Пізно, Єво. Я вдарила себе по нозі. Насилу всміхнувшись, я доведу самій собі що я впораюсь з усім. Навіть сьогодні. Навіть тут.

D.

- Юнгі, ти з нами?

- Що? - я навіть не чув про що говорили хлопці.

- Облиш його, наш хлопчик постійно такий замріяний, - озвався Джун. Всі засміялися.

Замріяний? Ні. Я просто сиджу осторонь, тримаючи телефон в руках.

Сьогодні.

Я знаю який сьогодні день. Тихо вдихнув. Дурість. Чому я сказав їй не звикати? Мін Юнгі, тому що ти сам звик, а тепер просто боїшся втратити її.

" З Днем Народження! "

Просто. Легко. Я дивився на ці слова довше ніж треба. Потрібна лише одна секунда, щоб відправити. Стиснув телефон ще міцніше. Занадто сильно.

- Хьон, ти готовий? - голос із-за спини.

- Так.

Брехня. Я не був готовий. Ні до сцени, ні до того що побачу її. Погляд знову впав на телефон. Я стер повідомлення і екран став порожнім.

- Ти що там робиш? - запитав Хосок.

- Грав в ігри, - знову брехня. Серце забилося швидше, ззовні як завжди спокійний. Якщо я напишу - це вже не " просто друг ". Якщо не напишу... Вона ж і так одна. Глибокий вдих. Зберися. Час їхати на стадіон.

Єва

Настрій покращився, я декілька годин приймала вітання від рідних. Навір Пітер приніс мені величезний букет квітів від імені компанії. Це так приємно.

Таксі вже приїхало. Час настав. Мені досі не віриться, що я побачу усіх своїх улюблених виконавців так близько. І його... Мого улюбленця Чонгука. Що може бути краще?

Я готова підкорювати Корею. Посміхнулася і подалася до машини.

Приїхали ми досить швидко. Навіть не спізнилася на саундчек.

Я швидко знайшла місце пропуску і підійшла туди. Мене дуже привітливо зустрів чоловік. Я показала йому фото яке надіслали і мені сказали слідувати обережно за ним.

- Куди ми йдемо?

- У вас vip-квиток. Я вас проведу.

- Ви нічого не плутаєте?

- Ні. Такі фото лише для запрошених гостей.

Дивно. Знову думки про "D". Це ж мабуть так дорого, як для незнайомої дівчини. Краще б сам скористався такою можливістю. Відчуття і надія, що він буде там поруч не покидають мене.

Різке світло.

Фари.

Повз вилітає автомобіль. Світ починає обертатись разом з головою. Звук гальм ріже тишу. Різкий біль. Тіло втрачає контроль. Я падаю.

Сили покидають мене.

Наді мною хтось нахиляється. Силует та риси обличчя розмиті. Але воно здається таким знайомим. Аж занадто. Я мружусь і намагаюсь сфокусуватись. Темне волосся. Злякані очі. Цього не може бути. Чон Чонгук із BTS. Навіть не так, це біас який збив фанатку перед своїм же концертом.

- Ти? - єдине що я встигла вимовити.

Свідомість покинула мене.

Темрява.

Першим з'явився звук. Глухий, мов крізь воду.

Голоси. Чиїсь кроки. Я повільно вдихнула. Різкий біль одразу відгукнувся в голові.

- Обережно.. - почувся чийсь голос зовсім поруч.

Я ледь помітно скривилась, намагаючись розплющити очі. Світло вдарило надто різко. Знову все розпливлося.

Я кліпнула ще раз. Картинка почала складатися. Силует молодої жінки розвиднівся.

- Де я?

- Тихіше, вам краще не розмовляти зараз, а набратися сил. Я лікарка Мун. Трапилась аварія, але на щастя ви відбулися легким струсом мозку та кількома забоями спини. При такому зіткненні могло бути набагато гірше.

Я кивнула.

- Проте, дівчино, у вас сильні ознаки недоїдання та перевтоми. До ранку ви побудете під моїм наглядом, а потім я відпущу вас додому. Приходьте до тями, а пізніше я підійду до вас записати ваші персональні дані.

-Добре.

- Забула сказати, хлопці які були там, просили передати що після завершення справ заїдуть особисто передати вам свої вибачення.

Навіть на роздуми про цю ситуацію не було сил. Я знов провалилась у темряву.

D.

Я, Чімін та Джин приїхали перші, то ж сидимо у гримерці і чекаємо на решту.

- Чому вони запізнюються?

- Хлопці, мабуть Техьон знов довго позує для армі. Він їх так любить, - відгукнувся Джин.

- Як і усі ми. - додав я.

Армі я обожнюю. Завдяки їм у мене є робота, дохід, сенс жити. А от писати повідомлення я ненавиджу. Проте Єві писати легко. Мені подобається, що вона не знає хто я. Так я впевнений, що людина обирає мене, а не мій статус. Я намагаюсь бути холодним. Намагаюсь не пірнути в цей омут з головою..

- Хлопці, з нами таке щойно трапилось. - мої роздуми перебив Техьон, який не те що зайшов, він залетів у гримерку.

Слідом Намджун і Хосок. Вигляд наполоханий. Де Чонгук? Молодшенький з опущеною головою йшов позаду.

- Макне, вище носа. - кричить Чімін. - Що з вами?

Чонгук підвів на нас погляд і намагався щось сказати, але.. стоп.. сльози?

Джун, як справжній лідер, взяв все в свої руки.

- Ми майже під'їжджали. І тут, дівчина. Прямо перед машиною, - його міміка виражала увесь його шок. - Наш водій у паніці. В його практиці ніколи такого не було, він доводить, що взагалі не бачив її.

- Я б теж не побачив, вона ж геть худесенька, - додав Техьон.

- Чонгук, сприйняв це найгірше. Він був першим хто побіг її рятувати і на своїх же руках ніс до машини, - продовжував Джун. - Наш брат, на мить злякався, що вона померла і влаштував справжню істерику. Але на щастя з дівчиною не все так погано. Дзвонила лікарка Мун, сказала що це забої та струс мозку, незнайомці пощастило. Як і нам. Після концерту ми поїдемо у лікарню і вибачимось перед нею.

Шкода дівчину. Скоріше за все вона йшла до нас на концерт. Але мої думки все одно забиті іншою дівчиною на цьому виступі, яку я побачу за лічені хвилини.

За кулісами було голосно. Техніки бігали, перевіряли світло. Хтось щось кричав. Звичний для нас усіх хаос перед виходом.

Я стояв тримаючи телефон у руках. Палець ковзнув по екрану, миттєво відкриваючи чат. Порожньо. Сподіваюсь вона захоплена сценою та стадіоном і не помітить що дехто не може наважитись її привітати. Привітаю після концерту.

Чи є долею те, що я учасник її улюбленого гурту? Як моє "привіт" прилетіло саме до неї та перетворило пусті листування для вивчення англійської у щось живе і хвилююче? У прив'язаність.

-Через хвилину вихід! - Почулося десь поруч.

Мін Юнгі зберися. Це всього лише концерт.

Це лише один день.

Це лише... , - я заплющив очі на секунду, - ...вона.

Яскраве світло. Натовп шумів так, що віддавало у грудях.

Я рухався автоматично. Слова, ритми, рухи - усе це відпрацьовано до дрібниць. Погляд ковзнув в сторону. Те місце... Порожнє. Я відвів на секунду очі та повернувся. Нічого. Мабуть спізнюється. Я стиснув мікрофон сильніше, згадуючи холодний через мене чат.

Наступний трек почався без паузи. Я ввійшов у нього так само чітко, як завжди. Та всередині вирувало справжнє хвилювання. Погляд повернувся, знову пусто.

Щось всередині стиснулося сильніше. Вона ж у місті. Вона не могла не прийти.

Час минав. Пісні змінювались. Але там, не змінювалося нічого. Я злюсь. Не на неї, на себе. Я сам сказав не звикати. То чому саме зараз?

Світло ставало ще яскравішим, атмосфера палкішою. Я дивився у натовп і все одно бачив лише одне місце. Порожнє.