8
Телефон затих. А в голові - ні!
Це вже точно не може бути випадковістю. Абсурд.
- Добре, Юнгі. Пограємо, - вимовила я тихо.
Я зателефонувала Алексу, і він розповів, що Юнгі запропонував влаштувати фотосесію гурту в одязі нашого бренду. А для компанії - не може існувати реклами краще. Я погодилась на зустріч, яку ще вчора попри все просила б відкласти.
Завтра я побачусь з ним. І змушу його пожалкувати як і про його мовчання, так і про те, що знову знайшов мене. В нього був час написати, подзвонити. Був час навіть приїхати, в нього ж лишилась адреса готелю. Та із усіх шляхів, він обрав найскладніший. Типовий Юнгі. Змусити мене чекати, а потім з'явитись отак з неба.
Вперше за увесь час, вечір не був розгубленим. Я стояла перед дзеркалом, роздивляючись себе, перевіряла уважно - ким я є зараз. Тою, хто не тікає від думок, а готується йти до бою.
"Він ніби шукав тебе ". Якщо це правда, тоді я хочу почути це від нього. Жодної істерики, жодних сліз, відтепер - лише правда.
Відвернувшись від дзеркала, я пішла до валізи. Перебираючи речі довше ніж зазвичай, я готуюсь відчути контроль над ситуацією, треба виглядати переконливо. Одягнусь стримано.
Після приготування всього, що потрібно на завтра, я прийняла душ та лягла в постіль.
Сон не приходив. Як він міг знайти мене? Хіба що, моя теорія - дійсна. Він міг так вчинити лише знаючи те, що знав тільки "D" - назву та директора компанії на яку я працюю.
Я взяла телефон і подивилась на старий і холодний чат. Завтра я або отримаю відповіді на свої здогадки, або більше й не захочу їх.
Мені кортить дізнатись, чи справдяться мої думки стосовно того що Юнгі та "D" не просто схожі між собою.. Або це так і є, або це моя хвора фантазія.
В голові вже вкотре крутились його фрази : " коли ти будеш дивитись на мене" , " ти б пробачила? ". Ці погляди, обійми, дотики, те як він натякнув, перебуваючи в тому тихому саду, що був в моєму житті.
- Якщо це правда... тоді чому ти так довго мовчиш? - Тихо шепотіла скрізь темряву.
Можливо це забавка для нього? Якщо Юнгі грає зі мною, то цього разу правила будуть мої.
Піднімаючись на поверх, де має проходити зустріч, моє серце ледь не вискочило. Я ще раз обдумала свої кроки і вийшла з ліфта.
- Привіт, красуне. Ти як завжди на висоті.
- Рада бачити тебе, Пітер.
- Готова?
- Звісно. - Це була брехня. Я не впевнена чи вийде в мене.. Чи зможу я показати йому свій холод, чи зможу я стримати емоції.. Чи вийде в мене отримати відповіді на мої запитання.
Переговорна кімната була занадто великою, сонячне світло падає крізь панорамні вікна, відбиваючись у скляному столі. Все виглядає ідеально. Я зайшла першою, впевненими кроками, ніби так і має бути. Але всередині вирує буря.
Юнгі вже у кімнаті, стоїть спиною до мене переглядаючи якісь документи. Як тільки він почув мої кроки, обернувся. Наші очі зустрілись.
- Доброго дня, - рівно сказала я. Жодної усмішки, жодного тепла.
Юнгі ледь помітно завмер.
- Привіт... - почав він.
- Доброго дня ! - повторила я трохи чіткіше, виставляючи межу між нами. І він зрозумів..
- Доброго дня, - вже спокійніше відповів він.
Я кивнула. Лаконічно. Та зробила крок у бік.
- Дозвольте представити, - офіційно почала я, - мій колега, Пітер.
Пітер простягнув йому руку:
- Приємно познайомитись.
- Взаємно, - Юнгі потиснув її.
Я сіла та відкрила теку, так ніби нічого не сталося.
- Пропоную одразу перейти до справи.
Пітер кивнув, підхоплюючи розмову.
- Ми розглянули вашу пропозицію щодо фотосесії...
Далі все пішло за сценарієм. Обговорення, дати, локації, концепція.
- Ми бачимо це як поєднання мінімалізму і живих текстур, - говорив Пітер. - Одяг має виглядати не як реклама, а як частина історії.
- Це співпадає з нашим баченням, - відповів Юнгі.
Його голос був рівним та контрольованим. Але очі, видно не слухались його. Вони знову і знову повертались до мене.
- Ми підготуємо декілька варіантів стилізації, - додала я, - але остаточний вибір буде залежати від затвердженої концепції з вашого боку.
- Зрозуміло, - він ледь стиснув щелепу.
Я поки тримаюсь. Жодного зайвого погляду в його бік, ніякої слабкості. Так, наче між нами нічого і не було. І це дратує більше, ніж якби я кричала на нього.
- Тоді якщо всі умови узгоджені.. - сказав Пітер, переглядаючи папери.
- Можемо переходити до підписання, - сказав Юнгі.
Ручка ковзнула по паперу. Один підпис, другий. Занадто просто.
- Вітаю з початком співпраці, - наголосив Пітер.
- Взаємно.
Ще одна маска, ще одна формальність.
- Я залишу вас обговорити деталі зйомки, - додав Пітер, піднімаючись. - Єва введе вас у курс.
- Звісно. - Спокійно відповіла я.
Ми усі встали і провели Пітера.
Двері зачинились, ми лишились наодинці. Юнгі повільно видихнув і зробив крок на зустріч.
- " Ви "? - тихо запитав він.
Я не підіймала очей на нього одразу.
- У нас ділова зустріч, пане Юнгі, - і тільки після цих слів наважилась подивитись.
- Ти...
- Я?
- Ти сьогодні інша...
- А ви? - я нахилила голову.
- В якому сенсі?
Я ступила ще на крок ближче до нього. Ця відстань така до болі знайома..
- Ви теж, інший ніж здаєтесь.
- Що ти маєш на увазі?
Я всміхнулась. Але це була не та усмішка, яку я дарувала йому раніше.
- Не знаю, - легко відповіла я, - можливо мені просто здається.
Я зробила ще пів кроку ближче. Настільки, що між нами майже не лишилось простору.
- Але знаєте... - шепотіла я йому в шию. - Мені подобається дивитись на людей уважніше.
Між нами нависла пауза.
- Особливо... коли вони щось приховують.
Тиша здалася густою та напруженою. Юнгі не рухався, але його погляд змінився. І цього вистачило..
- Ви коли - небудь писали людині те, що боялись сказати в очі?
Сьогодні ініціатива була на моєму боці, і вже я подалась вперед і притиснула Юнгі до столу. Як одного разу він мене.
Я перевела погляд на його губи. Вони були напів відкриті, оманливі, до біса зваблюючі.
- Бувало. - Підхоплював мою гру він.
- Цікаво, - я ледь посміхнулась, і піднялась на носочки аби дотягнутися. Не очікуючи від себе, я потягнулася так, що між нашими вустами лишалися лічені сантиметри...
- А якщо, пане Юнгі, ця людина стоїть перед вами?
Його пальці ледь напружились і вхватилися за стіл.
- Тоді... - він нахилився ще ближче, скорочуючи відстань на міліметри, - залежить від обставин.
- Мені якось сказали... - я зробила вигляд ніби згадую. - " я скажу це, коли ти будеш дивитись на мене" - шепотіла я йому в губи, а потім підвела очі.
Удар. От тепер Юнгі реально завмер. Його погляд став небезпечним.
- Хороша фраза, - мовив він. Але я чула, як голос зрадив його.
- Вам подобається? - ми були настільки близько, що при вимові мої губи ледь торкались і лоскотали його.
- Можливо.
І я відсторонилась. Ця пристрасна напруга змінилась на холод. Я зрозуміла для себе все що хотіла. Але в глибині душі я сподівалась, що ми обоє зараз зірвемось і розчинимось один в одному.
Я відійшла від нього до вікна, аби він не бачив моє бажання.
- Ти щось хочеш сказати мені прямо? - вже іншим тоном запитав він.
- Хотіла б. Але мені цікавіше, чи скажете це ви. Наважитесь, чи знову втечете?
І тиша між нами стала нестерпною. Хвилина, дві, три... вічність. Він не вимовив ні звуку.
- Я так і думала, - я кинула на нього погляд. - До зустрічі, пане.
І я пішла, гучно грюкнувши дверима.
Я щосили біжу надвір, аби приховати від перехожих свої сльози. Як же жалюгідно це виглядає. Він майже сказав. Чому??? Чому ти мовчиш, Юнгі? Я повернула за рогом і сіла спершись об стіну будівлі.
Дихання збилось. Руки тремтять. Мабуть не варто було з ним бачитись. Не варто було звикати...
- Єво? Принцесо, чому ти тут? - почувся знайомий голос, - ти плачеш?
Я підняла голову. Чонгук.
Він швидко підійшов та сів поруч. Не питаючи дозволу Гукі обійняв мене. Так тепло. І ось тут я зламалась.
- Я така дурна.. - голос зірвався.
- Ей, - шепотів він, притискаючи мене ближче, - не смій так про себе.
Я сховала своє обличчя йому в плечі.
- Він... , - я ковтнула повітря, - він був там... і просто... нічого.
Слова плутались, думки розсипались.
- Хто?
Я на секунду завмерла.
- Ніхто, - швидко відповіла я.
Чонгук не повірив, я відчула це. Він трохи відсторонився, але не відпустив мене. Дивлячись в очі він запитав.
- Це Хьон? - тихо, але так прямо.
Я заплющила очі і сльози почали обпікати ще дужче. Він не здивувався, адже і так знав.
- Він ідіот, - коротко сказав Гукі.
Я нервово засміялась крізь сльози.
- Я ж майже досягла правди...
Чонгук обережно провів рукою по моєму волоссю.
- Я думаю він зараз стоїть десь там і прокручує кожне твоє слово.
- І мовчить, - додала я.
- Це він вміє.
Сльози ніяк не вщухали. Якби не Гукі, я б вже побила себе в істериці.
- Принцесо, ти плачеш бо хотіла щоб він побіг за тобою? - Тихо запитав він. Серце різко стиснулось.
- Бо якщо хочеш... - він ледь усміхнувся кутиками губ, - я можу піти і сказати йому пару дуже ніжних слів.
Я тихо засміялась, вперше щиро за сьогодні.
- Ні, не треба.
- Точно?
Я кивнула.
- Просто, я так втомилась чекати.
Чонгук подивився на мене.
- Тоді не чекай.
- Що?
- Не давай йому такої розкоші, - додав він. - Якщо він не може щось сказати, це лише його проблема. Не твоя, принцесо.
Його слова ніби вдарили мене.
- Але ж... - ледь чутно, - він майже сказав...
- " Майже" не рахується. - Перебив Чонгук.
Він легесенько торкнувся мого підборіддя і змусив підняти очі.
- Ти заслуговуєш на " так ", а не на " майже".
І щось всередині тихо здригнулось.
Я дивилась йому в очі і відчула спокій. Не такий як з Юнгі. Інший - надійний, дружній спокій.
- Дякую.
- Завжди до твоїх послуг, - щиро посміхнувся Чонгук.
Ми ще трохи пройшлись вулицями і я повернулася до готелю.
Чонгук правий, я не заслуговую на " майже".
Я повільно вдихнула, дивлячись на місто крізь вікно. В голові знову і знову прокручувався той наш момент, його фрази, його погляд, його голос. Його пауза перед відповіддю. Занадто знайомо це все.
" Я скажу це коли ти ти будеш дивитись на мене " - цю фразу неможливо було вигадати, не можна було повторити випадково. Вона належить лише одній людині. І він не просто почув її. Я бачила в його погляді, як Юнгі прожив її. Його реакція, те як він завмер, як він на якусь мить перестав грати роль. Так не реагують на чужі слова. Так реагують, коли тебе спіймали. Я нервово усміхнулась сама собі.
- От ти і спалився, Юнгі.
І це було навіть не через слова, а через дрібниці. Те, як він дивився на мене, як довго мовчить - так само довго, як " D " коли не знає, що відповісти. Те як він уникає, не мене, а правди. Я відкрила очі на це все. Серце більше не б'ється хаотично, тепер я спокійна і впевнена.
- Ти і є - він, - прошепотіла я кудись в повітря.
Жодних сумнівів, жодних " а раптом " . Лише одне питання в голові, чому він досі мовчить? Добре. Я дам тобі шанс, але цього разу - ти будеш наздоганяти.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!