Дім, у який хочеться повернутися

Я сиділа серед ромашок, стискаючи усі три записки.

Дихання нарешті вирівнялось, але всередині все ще штормило.

Його слова. Його вибір - залишитись.

Я провела пальцями ще раз по усім рядкам, які він написав, наче боюсь, що він зникне разом з ними.

- Дурень... - прошепотіла я, але вже без злості. Лише ніжність та щось дуже глибоке.

Я підняла погляд, кімната порожня. І вперше... я не відчула болю. Бо він не втік, а лише дав мені простір і час на те, щоб знову навчитись довіряти.

Я повільно вдихнула і тремтячі руки самі потягнулись до сумки за телефоном. Я довго дивилась на екран з його іменем. Серце стиснулось і я натиснула.

Гудок. Ще один.

- Ну ж.. - ледве чутно.

Третій гудок. І раптом:

- Єва? - його голос такий хрипкий, ніби він теж, як і я, не дихав увесь цей час.

У мене перехопило подих.

- Ти... - голос зрадив мене, - ти де?

Пауза коротка, але така важка.

- Поруч, - тихо відповів Юнгі.

Серце вдарило сильніше.

- Що це означає? - я озирнулась навколо, ніби могла побачити його просто зараз. - Ти в номері? - обережно запитала.

- Тобі... сподобалось?

Я заплющила очі. Сльози знову підступили.

- Ідіот... - ледь чутно. - Дякую тобі, для мене ніхто ніколи не робив такого. Приємно, що ти пам'ятаєш які саме квіти я люблю. Я мов у ромашковому раю.

- Я... не хотів тиснути, - тихо сказав він, - тому і не зайшов.

- Ти думаєш, що це не тиск? - я озирнулась на кімнату, повну корзин. - Це... Це більше ніж я можу витримати зараз.

Він мовчав. І це мовчання було настільки уважним та обережним.

- Єво...

- Юнгі, де ти? Скажи мені.

Він мовчить, мов вагається.

- На даху.

Ще один удар в серце.

- Чому там?

- Бо звідси видно твої вікна, - прошепотів він.

Сльози скотились ще сильніше.

- Ти серйозно?

- Я ж казав, що більше не піду.

Пауза. Довга і глибока. Я стиснула телефон міцніше.

- Не рухайся.

Я зробила крок до дверей.

- Що?

- Нікуди не йди.

Ще один крок.

- Я йду до тебе, Юнгі.

Тиша. І потім.. його тихий вдих, він не повірив...

- Єво..

Я вже відчинила двері. Ромашки знову під ногами. Світло. Шлях.

- Не тікай цього разу, добре? - прошепотіла я.

І вимкнула дзвінок.

Двері на дах відчинились різко і холодне повітря одразу вдарило в обличчя. Я зробила крок і завмерла.

Він стоїть біля краю, спиною до мене. Руки в кишенях, плечі трохи напружені. Він... чекав.

- Юнгі... - голос вирвався тихішим ніж я хотіла того.

Він не обернувся, лише глибоко вдихнув.

- Ти прийшла... - не питання, факт.

Я стиснула пальці.

- Ти дійсно думав, що після такого подарунку я можу не прийти? - гірко всміхнулась.

Він повільно обернувся, і коли я побачила його очі, серце впало до самих п'ят. Він виглядає так, ніби не спав. Ніби ... збирав себе по шматках.

- Я не був впевнений, що маю право на те, щоб ти прийшла до мене.

Я зробила крок ближче.

- А зникати ти мав право?

Він опустив погляд.

- Ні. Тому я більше цього не роблю.

Я нервово засміялась.

- Нагадаю, що хтось говорив, що не любить сюрпризів.

- Я маю наверстати все, що не встиг. Все, що хотів зробити ще тоді, коли ти була Євою з екрану телефону.

- Я так чекала, що ти будеш у номері і розділиш зі мною та неймовірними ромашками цей момент.

- Я вперше залишився там, де ти могла вирішити.

- Але ж... ти залишив мене одну серед усього, серед своїх слів...

Він витримав довгу і болючу паузу.

- Бо я більше не хочу змушувати тебе відчувати, щось поруч зі мною, - різко відповів Юнгі. - Я хочу щоб ти сама обрала.

Тиша. Вітер розвіює його волосся. Серце б'ється дуже гучно.

- А якщо я не оберу?

- Тоді я все одно залишусь... - тихо сказав він, і майже пошепки додав - але вже не як той, хто має право.

Я відчула як всередині усе тріснуло.

- Ідіот...

- Ти вже говорила це.

- Ти думаєш, що після цих квітів... після нашого дощу, після усіх слів..

Я підійшла зовсім близько.

- Я просто піду не обравши тебе?

Він дивиться прямо в очі, не рухаючись.

- Я не знаю, що б ти зробила, Єво.

Голос тихий, але в ньому зібране все... Він додав:

- Бо я вже нічого не контролюю, коли справа стосується тебе.

Це був край. Остання межа. Я різко видихнула.

- Ти іноді ненавидиш мене, - тихо почала я, - зникаєш... мовчиш... ламаєш мене.

Пауза. Голос зламався.

- І все одно... Я приходжу до тебе.

Він заплющив очі, я бачу як боляче йому чути це.

- Я знаю.

Я зробила крок, між нами вже майже не лишається відстані.

- Знаєш, що жахливо?

Він відкрив очі.

- Що?

Я прошепотіла:

- Я не хочу переставати.

Тиша.

Секунда.

І щось в ньому зірвалось. Юнгі різко скоротив відстань. Руки на моїй талії. І в наступну мить...

Його губи торкнулись моїх.

Не обережно, не сміливо, а різко і глибоко, немов він стримував це надто довго.

Я на секунду завмерла і відповіла. Так само. Сильно і жадібно.

Між нами більше немає слів, тільки це...

Його руки притягли мене ще більше до себе, а моє серце б'ється в груди, ніби вирветься зараз.

Я вхопилась за його куртку, не відпускаючи, не дозволяючи йому навіть на сантиметр віддалитись.

Він видихнув прямо в губи. І поцілунок став ще глибшим, ще ближчим та небезпечнішим.

Його губи рухаються впевнено, майже вимогливо, ніби Юнгі намагається довести щось без слів. Ніби кожен його дотик говорить:

" Я не піду " .

" Я тут " .

" Я твій ".

Він нахилив голову трохи інакше, поглиблюючи поцілунок, а пальці кружляють на моїй талії.

- Єво... - хрипко, прямо в губи.

Я ледве похитала головою, не відпускаючи його.

- Не зупиняйся.. - це було ледь чутно. Але він почув цей шепіт і цього вистачило.

Він різко притягнув мене, ще ближче, хоча здавалось, що вже й не було куди. Довга рука Юнгі, піднялась вище до спини, притискаючи так, ніби я можу розчинитись.

Поцілунок став ще палкішим.

Нетерплячим.

З відтінками всього, що накопичилось між нами. Злість, біль,страх... і кохання.

Я відчула як втрачаю рівновагу від цієї палітри відчуттів і зробила крок назад. Юнгі за мною, не відпускаючи ні на секунду, поки ми не вперлись в холодну стіну даху. Контраст змусив мене здригнутись.

Язик Юнгі грав зі мною ніби в гру, він кружляв ще глибше, розпалюючи всередині жар. Наче спеціально намагається зігріти.

Наче...

Вперше дозволяє собі не стримуватись.

Моїй пальці ковзнули вище до його шиї і сплутались у волоссі, я відчула як він тихо загарчав від цього дотику.

Його рухи на мить сповільнились. Вони стали менш різкими, але більш відчутними. Але тільки на секунду...

Бо вже наступної миті, він знову поцілував мене глибше та пристрасніше. Мій язик відповідає йому так само.

Без залишку.

Без бар'єрів.

Без " а що буде далі? " .

Тільки зараз.

Тільки він.

Тільки ми.

Він відсторонився, дихання збите, очі в очі. Його пальці все ще тримають мене.

- Я більше не відпущу тебе, - тихо, але вперто.

Я ледве всміхнулась крізь подих.

- Тільки спробуй.

І сама вже потягнулась до нього знову, не сумніваючись, а обираючи його.

Ми навіть не сказали нічого більше.

Просто...

Не відпускаємо одне одного. Його рука все ще на мені. Моя - в його волоссі. І цього достатньо, аби зрозуміти - ми не закінчили. Навіть близько.

- Пішли.. - тихо видихнула я.

Юнгі на секунду зупинився, перевірив чи справді я це сказала. А потім лише кивнув. І знову притягнув мене ближче.

Ми майже не роз'єднувались поки йшли. Крок за кроком. Його пальці переплелись з моїми. Міцно - наче цього разу назавжди.

Ліфт здається надто повільним та надто тісним. Я відчуваю Юнгі поруч. Його подих, його жадібний погляд на мені, і це напруження між нами росте з кожною секундою.

Двері відчинились і він навіть не дав мені зробити повноцінний крок, як притягнув до себе серед коридору і знову поцілував. Глибше. Сильніше. Бо тепер все, що стримувало нас на даху, більше не має меж.

Ми ледве дійшли до номеру. Двері зачинились...

Світ ніби зник.

Є тільки ми і ромашки.

Вони всюди, під ногами, у ліжку, в повітрі. Запах змішався з теплом між нами. Я не встигла навіть нічого сказати, як скинула з себе піджак та застрибнула на нього і міцні руки впевнено обхопили мої стегна та притиснули мене до дверей. Рухи впевненіші, але все ще обережні. Наче він досі боїться зламати мене.

- Юнгі... - благала я. І це не було " зупинись", це скоріше про " я тут ".

Він завмер на мить, подивився прямо в очі і задав лише одне питання:

- Ти впевнена?

Я відповіла без слів... Просто потягнулась до нього сама. І цього вистачило, щоб його губи знову знайшли мої.

Руки безжалісно блукають по моїх стегнах і між нами більше не лишається жодної дистанції. Жодного страху. Лише тепло, живе і справжнє.

Я провела пальцями по його плечах... шиї... і відчула як Юнгі здригнувся від цих дотиків.

- Ти навіть не уявляєш... - хрипко проговорив він мені.

Я не дала договорити і ледь всміхнулась йому в губи:

- Уявляю.

Це стало останньою краплею. Юнгі підхопив мене сильніше і ми разом відступили до ліжка, серед квітів.

Він кинув мене на постіль і пелюстки тихо зашелестіли під нами.Контраст ніжності і цього моменту...

Зводить з розуму.

Юнгі обережно зняв з мене футболку, а його погляд блукає від моєї шиї до мереживного ліфу.

- Ти розкішна, - шепіт зірвався з його уст.

І від цього шепоту всередині щось стискається сильніше.

Я підхопила нашу палку гру і поспіхом зняла з нього футболку, не усвідомивши як закусила губу, коли побачила його ідеальний прес.

Юнгі зупинився на мить та оглянув моє тіло, ніби запам'ятовуючи все до деталей, ніби боявся що це сон.

Я не думаю, не аналізую, просто тягнусь до нього. Пальці ковзають по його грудях, по гарячій шкірі, і я відчуваю як під ними напружується кожен м'яз.

Він різко вдихає.

- Єво... - його голос хрипить.

Я не даю договорити і притягую його ближче. Цілую. Глибше і сміливіше. Тепер вже я. І це остаточно зриває всі межі. Руки Юнгі більше не стримуються, вони впевнено ковзнули мені під спідницю, притягуючи до себе так, ніби між нами не має залишитися навіть повітря. Рухи стають різкішими та жадібнішими.

Але...

Все ще з тією дивною обережністю. Наче він боїться зробити боляче, навіть у цьому безумстві. Я відчуваю це і відповідаю.

Пальці сильніше стискають його плечі. Тіло саме тягнеться ближче.

Ще і ще...

Його губи вже не просто цілують, вони шукають, знаходять і затримуються у різних ділянках тіла, довше ніж потрібно. Наче він хоче залишитись у цьому моменті назавжди.

Я видихаю тихо його ім'я. Ми торкаємось один одного, там де ще кілька годин назад, здавалось би заборонено.

Лоб Юнгі торкається мого. Дихання збите і гяряче.

- Якщо ти зараз скажеш " стоп " ...

Я дивлюсь йому прямо в очі і ледь посміхаюсь.

- Не скажу.

І цього вистачає аби ми видихнули всю напругу і поринули в цей омут з головою.

І тепер ми не тікаємо.

Ми залишились.

Разом.

Серед ромашок.

Серед усього, що болить.

І того... що нарешті стало справжнім.

Ми лежали мовчки. Дихання поступово вирівнялось. Але сон не приходив. Я дивлюсь у стелю, він - кудись у темряву. І між нами панувала лише тиша.

- Ти спиш? - тихо запитав Юнгі.

Від думки, що він зовсім близько, обіймає мене я всміхнулась.

- Ні.

І я відчула як всередині знову починає ворушитись, щось знайоме - тривога.

- Юнгі...

- Мм?

У напівтемряві його обличчя було ледь-ледь видно, але я відчуваю - він дивиться.

- А що далі? - сказала і одразу захотілось забрати ці слова назад.

Він не одразу відповів і ця пауза є найстрашнішою за будь - які слова.

- Я не знаю.. - нарешті. Чесно, без прикрас.

Я закрила очі на секунду.

- Клас... - тихо, з гіркою усмішкою.

Він видихнув.

- Але я точно знаю, чого я більше не хочу.

- І чого ж?

- Я не хочу знову робити тобі боляче.

Серце стиснулось. Я провела пальцями по пелюстках, що ще лишалися у ліжку.

- Я боюсь, Юнгі.

Тиша. Він не перебив, не сказав " не бійся", просто слухав.

- Я боюсь, що це знову буде так само, - продовжила я. - Що ти знову закриєшся, зникнеш, скажеш щось... і я буду знову збирати себе по шматочках.

Голос трохи здригнувся.

- І я не впевнена, що витримаю ще раз.

Юнгі повільно потягнувся до моєї руки і міцно стиснув.

- Єво, я не можу пообіцяти тобі, що не зроблю помилок, - тихо сказав він, - бо я... це я.

Я видихнула.

- Дуже заспокоює.

Він хмикнув, але серйозність не зникла.

- Але я можу пообіцяти тобі, що не втечу.

Я підняла на нього погляд.

- Ти вже казав це.

- Тоді я ніби сам у це не вірив.

- А зараз?

Він сильніше стиснув мою руку.

- Зараз я більше всього боюсь втратити тебе, ніж залишитись.

Я відчула як те, що тримало мене всередині трохи відпускає. Але не повністю.

- Я не готова одразу довіряти, - прошепотіла я.

- І не треба, - одразу.

Я здивовано глянула.

- Що?

- Не треба одразу, - повторив він. - Просто дай мені шанс це довести.

- І шо це означає?

- Що ми не будемо після цієї ночі, робити вигляд, що все ідеально, - сказав він. - І якщо я знову почну бути ідіотом...

Я ледь усміхнулась.

- Почнеш?

Юнгі теж почав сміятися.

- Добре, - виправився він. - Коли я буду ідіотом - ти скажеш.

- Я завжди кажу.

- Знаю. Але цього разу я почую.

Це щось нове. І я це відчула. Я повільно підсунулась ближче та поклала голову на його плече.

- Ти не жалкуєш про... - запитала я.

- Навіть не думай продовжувати. - він підвищив тон. - Я і мріяти собі не дозволяв про це. То ж, зараз я відчуваю себе найщасливішим чоловіком у світі. І я намагатимусь зробити все, щоб і ти ніколи не жалкувала ні про цю ніч, ні про щось взагалі.

- Юнгі...

- Ще одне питання, маленька дослідниця?

Посмішка не сходить з обличчя.

- Тобто... - прошепотіла я. - Ми що тепер?

Він задумався. Секунда. Дві.

- Ми пробуємо.

- Звучить страшно.

- Так і є, - відповів він. - Послухай, я не хочу давати гучних надій чи обіцянок, але перш ніж ти назвеш мене своєю парою і половинкою, я зроблю все, щоб у тебе виникли для цього бажання та довіра.

Я видихнула, і вперше це не налякало.

- Добре, - тихо сказала я.

Він сильніше притиснув мене до себе.

- Добре, - повторив він.

І в цій темряві, без гучних обіцянок, без ідеальних слів, ми вперше не будуємо щось вигадане, ми почали по справжньому...