4
Тиша тут була іншою, не такою як у готелі. Вона холодніша.
Я повільно розплющила очі. Цього разу, світло не било так різко, але голова все одно відгукнулася гострим болем. Стеля, білі кольори, запах ліків, не так я планувала провести свій день народження. Спогади повернулись не одразу, уривками. Світло фар, падіння, біль, обличчя... Я різко крутнула головою.
- Обережно, - тихий голос поруч.
Я повільно повернулася на звук та завмерла. Спочатку - один. Потім ще. Сім силуетів біля стіни, трохи далі від ліжка. Вони не підходили до мене одразу, мабуть боялися налякати. Я моргнула раз, другий. Ні, це не могло бути правдою. Я знаю ці обличчя. Навіть занадто добре.
- Це... - голос зраджує мене і починає ламатись, - це жарт?
Ніхто не відповідав. Тиша в повітрі стала досить напруженою. Хтось тихо зітхнув, хтось відвів від мене погляд. Я уважно пройшлась очима по кожному з них, намагаючись знайти доказ того, що я марю, знайти помилку. Хоч одну.
Але її не було. Це вони. BTS.
Серце калатало вже не від болю.
- Я мабуть ще не прокинулась. - Вирвався нервовий сміх.
- Ти не спиш, - спокійно пролунало з боку.
Голос знайомий, він стояв трохи ближче за інших. Зібраний, спокійний - лідер гурту. Вираз його обличчя був таким ніби нічого не сталося, але очі все видавали, йому прикро. Я сміюсь вже сильніше, руками мимоволі стискаючи ковдру.
- Вибач.. - тихіше додав Намджун, - ця фраза прозвучала вже більш реально ніж усе навколо.
Чонгук підійшов до мене наступним.
- Вибач, я намагався.. - голос тремтить. - Намагався тебе врятувати. Я ніс тебе до машини мріючи лиш про те, щоб ти відкрила очі. Я покараю водія, покараю усіх хто винний.
Я мовчала, адже знала, якщо скажу зараз хоч слово почну плакати, а вони не ті люди яким я маю показувати свою слабкість. Він звернувся до хлопців з проханням покинути палату.
- Я хочу поговорити наодинці, зрозумійте мене. Я хвилювався найбільше.
- Ми усі хвилюємось, - відповів Хобі, - але гаразд, ходімо, хлопці. Почекаємо за дверима. Дівчино, ми зробимо все, що в наших силах, аби ти одужала скоріше.
Вони пішли.
Чонгук стояв біля ліжка, ніби не був впевнений чи варто залишатися. Я завмерла, вперше за день - не через біль. Кілька секунд ми просто дивились один на одного. Ніхто не говорив. Він зробив повільно крок вперед і сів на стілець біля ліжка.
- Як ти? - стурбовано запитав він.
Звичайне питання, але не зараз, я ледь всміхнулася.
- Жива, як бачите. - Голос був трохи хрипкий. Він кивнув, ніби цього було достатньо. Я дивилась на те як він намагається знайти слова, які губились. Зараз це просто людина... Без сцени, без образу, без пафосу. Чонгук відвів погляд.
- Я пропустила концерт, так? - вирішила з'їхати з теми вибачень,але не вийшло.
- Вибач нас, ми подаруємо тобі стільки квитків,скільки хочеш. Якщо це доречно звісно.
Його в певній мірі дитяча наївність, чомусь не відштовхує, видно що він молодший у гурті.
- Ми навіть не познайомились. Як тебе звати?
- Єва.
- Цікаве ім'я, я ніколи не чув такого.
- Тому що я не місцева. Я приїхала сюди у відрядження.
- У відрядження яке ми тобі зіпсували. Єво, вибач нас будь ласка, якби я міг обернути час, я б сам сів за те кляте авто і точно не допустив би того, що сталось. Я Чон Чонгук доречі, - представився та простягнув руку. Не знаю чому, та я потиснула у відповідь.
- Я знаю. Дякую...
- За що ти дякуєш?
- Дякую, що не залишили мене там.
Того що зараз відбулося, я ніяк не очікувала. На очах у чоловіка виступили сльози. Тремтячим голосом він ще раз повторював сотні вибачень.
- Як ми можемо залагодити свою провину?
- Я просто хочу дочекатися ранку і спокійно піти звідси... - прошепотіла я, та заплющила очі, аби він не бачив моїх сліз.
- Єво, послухай.. я не знаю як сказати, - пауза, - я дуже благаю тебе, ти б могла не звертатися до поліції? Ми допоможемо тобі з лікуванням, компенсуємо пропуск концерту та все що ти забажала б, але розголос цієї ситуації завдав би гурту великої шкоди.
Перше приємне враження про нього зникло вмить.
- То ось, для чого це все... - ком у горлі давив настільки, що мене вже не турбувало чи побачить хтось мої сльози. - Ось для чого ви тут насправді... - я знову міцно стискаю ковдру, аби заспокоїтись. Не виходить.
- Все добре, справді, - я коротко засміялася крізь сльози. - Ну серйозно. Я ж розумію вас. Люди. Репутація, так?
Слова почали виходити швидше, ніж я встигала їх зупинити.
- Це ж було б... - на секунду я замовкла, - незручно, правда? Якщо раптом дізнаються, що ви...
Ковтнула повітря і продовжила.
- Якщо усі дізнаються, що ви збили дівчину перед власним концертом, зіпсували її найщасливіший момент, день, враження від країни. Зіпсували її день народження... День, який закінчиться отак в лікарні, наодинці.
На заміну суму прийшло дратування.
- Таким як ви, не зрозуміти цього. То ж йдіть звідси та не турбуйтесь, ніхто ні про що не дізнається. Для вас я - ніхто. Дівчина, яка невдало опинилась не в тому місці і стала проблемою. То ж, не треба робити вигляд, що вам не байдуже.
- Мені ... .
- Йдіть.
Він пішов. Мовчки.
Сльози йдуть безупинно, вони обпікають мою шкіру. Боляче. Це не просто головний чи спинний біль, це гострий ніж, який розсікає моє серце навпіл. Повільно, нахабно, болісно.
D.
Коридор лікарні занадто напружує. Спершись на стіну, я нервово постукував себе по плечу, згадуючи як колись сам проводив багато часу тут після аварії.
Двері палати тихо зачинились за Чонгуком. Він зупинився на кілька секунд, вдаряючи себе по лбу, ніби намагався зібратись.
- Ну що? - першим озвався Джей - Хоуп.
Він підняв на нас погляд. В його очах я чітко помітив розгублення.
- Вона... - почав і замовк.
- Що з нею? - тихо запитав Джун.
- Вона розчарована в нас. Дуже.
- Це очевидно. Ми дуже винні, - я підняв погляд на нього.
Чонгук гірко всміхнувся, але було видно, йому зовсім не до сміху.
- У неї сьогодні день народження.
Ці слова зависли в повітрі. Я завмер, наче щось дуже різко і дуже боляче стало на свої місця. В голові лише те порожнє місце, на яке я дивився весь концерт, не розуміючи чому воно не давало мені спокою. Можливо збіг?
- Як її звати? - щелепа ледь напружилась.
- Єва.
І цього вистачило.
Всередині усе перевернулось. Тепер усе мало сенс. Її погляд. Її голос. Дивне відчуття у палаті, немов я її знаю. І те порожнє місце, яке раптом перестало бути просто місцем.
- Юнгі, ти зблід. Все добре? - Техьон підійшов та обійняв мене за плечі.
Кілька секунд я просто стояв нерухомо.
- Я залишусь.
- Ти ж... у тебе графік. - здивовано кинув Джин.
- Який графік, якщо у палаті через нас страждає невинна дівчина? Я як ніхто розумію, що таке бути у цій лікарні самому. Ви йдіть додому, а я спробую владнати це.
Я зробив крок до дверей. Хлопці подумають, що я просто зайду залагодити ситуацію.
Але це була не правда. Рука завмерла на ручці дверей. Секунда вагань. Я знаю, що як тільки я зайду, усе стане ще більш реальним.
Тихий клац і я всередині.
Єва
Двері знову відчинились.
- Я ж сказала, йдіть геть! - злість не стихає.
Ехом по палаті відлунювались важкі кроки. Ближче. Хтось стояв у мене за спиною.
- Чонгук, я ж сказала щоб ви.. - слова застрягли у повітрі. Обертаючись я зрозуміла, що це не він.
Юнгі стояв мовчки, ніби давав звикнути чи то мені, чи то собі до його присутності тут.
- Також прийшли мене благати не звертатись в поліцію? Я ж сказала, мені то не треба.
- Чонгук на це зважився? Ох і Макне... - він ненав'язливо посміхнувся. Тиша знову повисла між нами.
- Вибач, я тут щоб запитати як ти.
- Багато питань на сьогодні, - звучало занадто рівно. Я повільно випрямилась, опустивши ноги на підлогу. - Я нормально. Можете йти.
Коротко і майже автоматично. Я відвела погляд першою.
- Тобі щось потрібно? Пити? Їжа?
- Від вас ні. - Я намагаюсь встати, але не виходить. Юнгі уважно спостерігав за мною. Він тихо вдихнув.
- З Днем Народження.
Отак просто. Без пафосу. Я аж на секунду завмерла.
- Чонгук сказав?
- Мг.
Я кивнула. Це усе пояснювало. Юнгі показав на крісло, ніби чекав дозволу присісти.
- Сідайте.
- Ти чекала.
- Що? - я кинула на нього різкий погляд, не розуміючи нічого.
- Чекала поки дехто тебе привітає.
- Ви нічого про мене не знаєте.
Тиша. Секунда. Дві.
- Знаю, - це звучало майже пошепки.
- Дивний.. - лише відповіла я.
Він взяв плед і накинув на себе, так ніби нікуди не збирався.
- Ви не зобов'язані лишатися тут зі мною.
- Я знаю як це. Знаю, як бути в лікарні. Знаю, як відчувати себе самотнім. Дозволь побути з тобою. Ти не маєш бути одна. І давай перейдемо на " ти ".
На якусь мить я завагалася.
- У тебе... мабуть є справи.
- Є, - пауза. - Але зараз вони не такі важливі.
Я тільки зараз помітила, що напруження кудись зникло.
- Наодинці тут було так тихо. Моторошно. Я чула краплі крапельниць, кроки в коридорі. І свої думки... - я не знаю чому почала цим ділитись, але мені захотілось. Я не можу це пояснити, але цей хлопець віє відчуттям ніби я його знаю та можу довіряти. Можливо потім я про це пожалкую. Можливо ні. Він уважно слухав.
- Думки не найприємніші, так?
- Звідки ти знаєш? - я насміхнулась.
- Я просто бачу.
- Що саме?
Юнгі трохи нахилив голову, уважно дивлячись мені в очі.
- Ти намагаєшся виглядати сильнішою, ніж є насправді.
Я тільки фиркнула.
- А ти психолог?
- Ні, - між нами знову пауза. - Просто іноді я сам так роблю.
Це змушує мене дивитись на нього інакше. Ще лагідніше.
- Коли навколо багато людей, легше прикидатись, що все добре, - додав він.
- Чекай. - Юнгі підскочив. - У тебе є щось..
- Що?
- Щось святкове? Ми маємо відсвяткувати твій день.
Я засміялася.
- Озирнись, ми в лікарні. Пігулки і вода - це достатньо святково?
- Необхідно щось придумати. Знаю ! - Я з зацікавленістю слухаю його. - Я заспіваю тобі.
- Ти жартуєш? На вулиці ніч, хворі люди в сусідніх палатах відпочивають.
- Я абсолютно серйозно.
І не даючи мені передумати, він тихо, майже пошепки почав...
- Happy birthday to you...
Я закрила очі руками. Мені ніяково.
- Це жахливо, припини.
- Happy birthday to you...
Я вже почала сміятися. І це змінювало усе. Увесь мій настрій.
- Happy birthday, Eva...
Він сповільнився на моєму імені.
- Happy birthday to you.
Тиша після цього стала інакшою. Теплою.
- Це найдивніше святкування в моєму житті.
- Але ти посміхаєшся.
- Дякую.
Юнгі трошки сперся ліктями на коліна, нахилившись ближче.
- Якщо чесно, я ненавиджу лікарні.
- Чому?
Він знизав плечима, та розповів як у лікарнях він постійно відчуває себе дивно. Так і я, я його розумію.
- Але, коли хтось є поруч, завжди спокійніше. - тому я і вирішив побути з тобою.
Я довго дивилась на нього. Слова вилетіли самі собою.
- Ти залишишся ще трохи?
Юнгі не вагався.
- Так.
І цього "так" , мені було більш ніж достатньо, аби палата наповнилась теплом.
D.
Єва вже не сиділа прямо, вона знову підтягнула ноги під себе і сперлась об стіну. Її очі кліпали більше ніж раніше.
- Ти втомилась.
- Ні, - автоматично відповіла вона, - трохи.
Я підвівся та обережно поправив ковдру, накриваючи її краще.
- Спи.
- А ти?
- Я тут.
Вона ніби хотіла ще щось сказати, але затихла. Мабуть заснула.
Я кілька хвилин стояв і дивився на неї, яка вона гарна. Ніжна. Беззахисна. Саме така, яку я її уявляв. Ідеальна.
- Ти мала бути там.. - ледь чутно, сам собі сказав я та зручно сів у крісло.
Це мало б бути випадковістю, дівчина яка мені писала, дівчина яка зникла, дівчина яка чекала... Ні, це точно не випадково.
Я згадував усі повідомлення,рядки затримувались у пам'яті, довше ніж потрібно. І тепер, вона була тут. Не по той бік екрану, не в віртуальному світі, а жива - поруч.
І чомусь саме сьогодні. Саме тоді, коли я не міг перестати думати про порожнє місце на стадіоні, тоді коли я зрозумів, що не просто так мені не дає це спокою. Вперше, за довгий час ці думки не лякають мене, ніби доля дійсно розставила усе на свої місця. Я продовжував роздивлятись її обличчя.
-Дивний спосіб ти віднайшла з'явитися переді мною,Єво. Але я не проти.
Раптом її пальці здригнулись. Легкий рух вій, тихий вдих, а згодом різко..
- Ні...! - її крик зірвався з губ.
Серце стиснулось.
- Єво.. - тихо. Вона не прокидалась, але тривога на її обличчі лише зростала. Я зробив єдине, що здавалось мені правильним. Взяв її за руку.
- Тихо, - шепотів я. - Я поруч.
Її пальці одразу відгукнулись, та стиснули у відповідь мої. Ніби вона відчувала, ніби шукала опору. Її дихання вирівнялось і вона продовжила спати, вже спокійно. Це стало ще одним підтвердженням того, що я не випадково тут. І вона теж.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!