Тихі молитви

Грудень. 2004 рік.

Для Малкольма рік у семінарії видався тихим. Всі поводилися так, наче його зовсім не існувало. Це було добре. Він не прагнув виділятися. Йому подобалося бути привидом, що блукав коридорами.

Людиною з крові й плоті він почувався у бібліотеці, розмовляючи з Рафаїлом та розкладаючи книги на полиці.

Життя подарувало йому крихітну надію. Він був за неї вдячний.

Ранкова метушня аж ніяк його не обходила. Він неквапливо йшов до аудиторії, притуливши до грудей підручники й молитовник. Краєм ока помітив люте червоне обличчя Антіна і чоловіка, чиє черевце напинало рясу. Чоловік, явно старший, і за ієрархією вищий, роздавав настанови, не жаліючи критики методам роботи Антіна.

В аудиторії метушилися ще більше. Хлопці перешіптувалися, а хтось прикипів до дверей, намагаючись підслухати розмову чоловіків.

Малкольм зайняв своє місце біля вікна, розклав підручники й задивився у вікно. Не сніжило, але сіре небо, немов пробите стрілчастими шпилями костелу, зароджувало в душі відчуття дискомфорту.

В аудиторію зайшов злющий як чорт проректор Антін. Хлопці, всі до одного, підвелися й схилили голови. Антін махнув рукою, дозволяючи сісти. Не чулося навіть дихання. Запанувала мертва тиша.

— До семінарії завітав пресвітер Іоасаф, — сказав Антін. Він опустився в крісло, міцно зчепивши між собою долоні.

Маркел гордовито розпрямив спину, зачувши згадку про свого батька. Жоден не звернув на нього погляду. Всі з побожною покорою дивилися на проректора.

— В перші два місяці нового року на нашу семінарію чекають великі зміни. Завітають поважні люди, аби оцінити результати вашого навчання, а це означає, що всі викладачі, включно зі мною, підпадають під суворі перевірки.

Якби не зобов'язання, Антін із превеликим задоволенням закинув би ноги на стіл і закурив цигарку. Рівень люті швидко ріс, перевершуючи його здатність до приборкання гріховної емоції.

— Кожен куточок у цій будівлі має бути доведеним до перфектного стану. Вигляд кожного з вас має бути більше, ніж просто бездоганним.

Кивком голови кожен хлопець беззаперечно погоджувався з усім, що казав чоловік.

— Якщо під час читання молитов бодай один із вас заїкнеться... втім то ви знаєте, що буде. Правда, хлопці?

— Так, проректоре Антін, — відповіли семінаристи в один голос.

— До початку перевірки кожен із вас щодня, без жодного виключення, має покращувати своє вміння читати Псалтир церковнослов'янською мовою. Якщо й тут до мого вуха долетить найменше заїкання...

Важку тишу в аудиторії порушив звук чийогось смішка. Антін зірвався на ноги, наче буря, що от-от накриє всіх і все.

— Кому смішно? — придивився проректор, ще більше червоніючи.

У відповідь мовчання. Хлопці, якби це було можливо, зі страху втягнули б голови в плечі.

— ХТО ЦЕ БУВ?!

Рудоволосий хлопчина звівся на ноги, присоромлено похиливши голову.

— Пробачте, проректоре... я завинив. Присягаюся, що більше ніколи не дозволю собі подібного!

— Так, ти більше ніколи не дозволиш собі подібного, — сказав Антін, поки посмішка спотворювала його лице, а важка рука стискалася на плечі семінариста. — Знаєш чому?

— Ні... проректоре, — відповів хлопець.

Від страху й болю йому на очі навернулись сльози.

— Бо більше ніколи нічого зробити не зможеш, диявольське ти поріддя!

Антін вдарив хлопця кулаком в живіт, схопив за комір і потягнув до центру аудиторії. Хлопець закричав, благаючи його відпустити.

Всі сиділи тихо. Дехто дивився, дехто відвів погляд. Маркела й Севастіана такий розвиток подій забавляв. Герман скинув окуляри й дивився на свої руки, а от Малкольм не відчував нічого. Його взяло заціпеніння.

Тканина під хваткою проректора з тріщанням розірвалася, лишивши чорний клапоть в кулаці. Антін проїхався підошвою свого черевика по обличчю семінариста. Почувся неприємний мокрий хрускіт. Хлопець заверещав, ховаючи долонями зламаний ніс.

— І почув я голос із неба, що до мене казав: Напиши: Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі! — сказав Антін, всівшись на хлопця й раз за разом періщачи кулаками в обличчя.

Маркел аж з місця підскочив, аби бачити дійство ближче й чіткіше.

— Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом!

Договоривши, Антін не зупинявся, новими ударами врізнобіч розляпуючи кров.

— Що це за вірш? ЩО ЦЕ ЗА ВІРШ, ДИЯВОЛЬСЬКЕ ТИ ПОРІДДЯ?!

— Проректоре! — сказав Маркел.

Чоловік ніяк не реагував. Маркел кинув на Севастіана суворий погляд. Хлопець швидко підвівся й разом зі старостою побіг до проректора. Обхопивши за плечі, хлопці відтягнули його від семінариста.

— Заберіть від мене...

— Годі! Опануйте себе, чи вам проблем закортіло? — люто прошепотів Маркел.

Антін окинув семінаристів широко розплющеними очима. Вони так і сиділи, зовсім не рухаючись, наче меблі.

— Геть звідси! Забирайтеся і щоб жодного слова про те, що тут сталося, не було, ясно? Навіть між собою про це не говоріть.

Хлопці сперечатися не стали. Один за одним попрямували на вихід, намагаючись притлумити паніку.

Останніми виходили Герман і Малкольм, кожен глибоко занурений у власні думки.

— Куди зібралися? — завернув їх Антін. — Тут треба навести лад.

Герман обернувся до проректора. Малкольм опустив очі на місиво, що ще кілька хвилин тому було обличчям.

— Так і будете там стовбичити? — насупився Маркел.

Хлопці повернулися до центру аудиторії. Антін, потягнувши з собою Севастіана, попрямував до книжкової полиці під стіною. За полицею ховалися двері. Пройти крізь них можна було лише зі згорбленою спиною.

— Ви за ноги, — сказав Маркел, вказавши на Германа й Малкольма. — Ми з Севастіаном за руки понесемо.

— Гаразд, — мовив Герман, без натяку на огиду чи страх беручись за роботу.

Вони пробиралися крізь вузький тунель, що ледь-ледь освічувався жовтим світлом вкручених під стелю лампочок. Ряса покійника торкалася землистої підлоги, а зітхання Маркела руйнували гнітючу тишу.

Севастіан штовхнув двері ногою, відчинивши вихід у підвал.

— Кидайте під стіною, але щоб килим кров'ю не забруднили!

Малкольм майже не чув слів старости. Побачивши підвал він заціпенів, відчувши старий і добре знайомий страх.

— Малкольме, — сказав Герман, акуратно торкнувшись його плеча.

— Що...?

— Ти можеш повертатися до решти хлопців.

— А що буде з...

Герман приклав до губ вказівний палець, поспішно глянувши на заклопотаних Маркела й Севастіана.

— Тут нічого не було, а ти нічого не бачив. У семінарії абсолютно звичайний день, а тобі точно нічого не відомо про купу таємних ходів, наче в бісовому мурашнику.

Заступник кивнув на двері. Малкольм не бажав затримуватися у цьому місці довше, ніж було потрібно.