Тихі молитви

25 лютого, 2005 рік. За п'ять годин до вбивства семінаристів.

Перевірка виявилася не такою суворою, як думав проректор Антін. Вона не вартувала вбивства хлопця, про якого тепер ніхто не згадував.

Малкольм погано спав. Його тривожили образи спотвореного обличчя мертвого семінариста. Хлопець почувався втомленим, а зосередженість повсякчас вислизала, штовхаючи його на шлях потенційних неприємностей з викладачами.

Він повертався до спальної кімнати, аби залишити свої підручники у відведеному місці. За розкладом саме сьогодні Малкольм мав чергувати в бані. Те місце викликало відчуття дискомфорту, а ще страх — важкий і липкий, мов серія нічних жахіть.

До спальні забіг хлопчина.

— Он де ти!

— А...?

Малкольм підскочив, впустивши молитовник на підлогу біля приліжкової тумби.

— Ти чого такий полохливий? — поцікавився хлопець, вигнувши брову.

— Задумався... Ти мене шукав?

— Так! Можеш не йти в баню. Тебе поміняли місцями з тим іншим... як його звати? — хлопчина потер потилицю, намагаючись вихопити з потоку думок потрібне ім'я. — Та це не дуже важливо. Підеш у трапезну й виконаєш свої обов'язки там.

— Добре...

Він очікував на полегшення, але його не було. Кожне місце у цій будівлі було схожим на маленьку яму, що ховала у своєму лоні змій. Ти ніколи не міг вгадати, вкусять тебе чи ні.

В трапезній нікого не було. Об шибу стукав гнаний сильним вітром сніг. Кожна крихітна сніжинка ніби намагалася потрапити всередину, аби перепочити від бурхливого потоку. Малкольму хотілося того ж.

Столи стояли прибраними: скатертини рівно розправлені, а книга житія Святих займала своє постійне місце по центру.

Малкольм нічого не розумів аж до моменту, поки в трапезній не з'явився Маркел, Севастіан і Герман. Слідом за ними увійшов проректор Антін, замкнувши двері на ключ.

— «Як Бог помазав Ісуса з Назарета Духом Святим і силою, і Він ходив, роблячи добро й оздоровлюючи всіх поневолених дияволом, тому що Бог був з Ним!» — сказав проректор, вийшовши перед хлопцями.

Малкольм, не замислюючись над власними діями, відступав доти, доки не наштовхнувся на кут найближчого столу.

— Що це за вірш, Малкольме?

Обличчя проректора мало не світилося від посмішки. Натомість для Малкольма кожен вдих став подібним до ковтання битого скла.

— Дії 10:38... — відповів він.

Збоку посміювалися Маркел і Севастіан. Проректор задоволено кивав, розчісуючи бороду розчепіреними пальцями. Герман скинув окуляри, а його опущена голова й плечі дали Малкольму підтвердження всіх найгірших здогадів.

— Ти дуже дивно себе поводиш, сину мій, — повів далі Антін, підступаючи до хлопця. — Чи твоя душа, бува, не поневолена дияволом?

— Ні!

На різке заперечення Малкольма староста й Севастіан пирснули сміхом, не турбуючись про правила поведінки.

— А ти впевнений, що це так, Малкольме? Жоден одержимий цього б не визнав.

— Я не одержимий...

— Схоже тобі страшно, але не варто! Ми всі одна велика родина під захистом нашого Творця. Ми зобов'язані робити все, аби допомогти ближньому своєму.

— Не треба, проректоре, благаю...

— Це для твого ж блага, сину мій. Душа ніколи не очиститься від гріха, якщо тіло не зазнає фізичних страждань.

Він обернувся до хлопців і махнув підборіддям. Севастіан і Маркел з диким ентузіазмом кинулися до Малкольма, хапаючи його за руки.

Хлопець впирався, дряпався і намагався вкусити, але жодні дії не зупинили старосту і його посіпаку.

Севастіан ударив Малкольма ногою в гомілку, послаблюючи його супротив й опускаючи на коліна.

— Тобі особливе запрошення треба? — заговорив Маркел, з сумішшю підозри та роздратування дивлячись на Германа.

Заступник зачепив окуляри за комір ряси й попрямував до них. Він не хотів бути причетним до того, що тут відбувалося, але мусив робити те, що йому наказували.

Малкольм плакав, звертаючись з благаннями то до Маркела, то до Севастіана. Германа благав він особливо відчайдушно.

Герман відвернувся. Одна долоня вхопила Малкольма за волосся, а друга підійняла підборіддя, спрямовуючи погляд прямо на проректора, який жадав уваги.

Антін спостерігав за дійством з певною відстороненістю. Він не збирався втручатися до моменту, поки все складеться за його сценарієм. Проректор сподівався, що за всім стежить Бог, який, на його думку, хотів саме такого випробування для них усіх. Він вважав честю те, що надважливу роль просвітника поклали саме на його плечі.

— Ти зможеш жити так, як раніше, сину мій, — сказав проректор, присівши перед Малкольмом. — «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви».

Та перш ніж він встиг спитати, що це за вірш, Малкольм підвів на нього лютий погляд, з усією відразою плюнувши прямо в обличчя. Хлопець знав, що не врятується, тож і голови схиляти більше не бажав. Він завжди благав Бога врятувати його від знущань проректора й семінаристів, але його тихі молитви так ніколи й не були почутими.

Антін відсахнувся, ледь не завалившись спиною на підлогу. Тильним боком долоні витер слину зі щоки, а відтак одразу, тією ж рукою, заїхав Малкольму по обличчю.

Хлопець повис на руках Маркела й Севастіана.

— Тримай його як слід, нечемо! — закричав Антін, не дивлячись на Германа.

Його руки знову навернули обличчя Малкольма до проректора.

— Злий дух, що заволодів твоїм тілом, дуже сильний, але я не збираюся здаватися так просто!

Черга ударів проректора вибила з Малкольма розуміння того, хто він, де і що тут робить. Він повалився на підлогу, коли руки семінаристів перестали тримати.

— Він відбив у проректора бажання розважитися... — прошепотів на вухо Маркелу Севастіан.

— Цить ти! — сказав староста.

Антін вхопив Малкольма за волосся й потягнув до мийки.

— Буде простіше вбити тебе. Нехай грішною душею опікується Господь!

— Хіба вбивство не гріх...? — прошепотів Малкольм, перш ніж розлючений проректор занурив його голову під воду.

Повітря швидко зникло з легень. Вода набула червонястого відтінку, а свідомість Малкольма вислизнула, втопивши його в суцільній темряві.

— Ви знаєте, що треба робити, — сказав Антін, коли обтер руки від вологи.

Його цікавість до Малкольма зникла, коли той перетворився на ще одного мертвого хлопчину в рясі.

Маркел кивнув, провівши проректора поглядом до виходу з трапезної.

— Чого стоїте? Севастіан за руки, а Герман за ноги. Вдвох якось впораєтеся.

— Залишити в підвалі? — спитав Севастіан.

— Так, але щоб килим не забруднили. З нього вода мов з дощової хмари ллється. Про решту проректор подбає сам.

Маркел ліниво поплентався до дверей, розчарований таким швидким завершенням «ритуалу очищення».

Севастіан вперся руками в стелаж, прибрав від стіни й штовхнув дверцята, що ховали за собою черговий прохід до підвалу.

— Давай. Швидше почнемо, швидше закінчимо.

Герман не відреагував на його слова. Він втупився очима в нерухомого Малкольма, відчуваючи цілковите заціпеніння тілом і розумом.

— Агов!

Севастіан клацнув пальцями перед його носом, а коли це не допомогло — штовхнув Германа в плече.

— Прийди до себе! Я не збираюся робити всю брудну роботу сам.

Він взяв Малкольма за руки, чекаючи, коли Герман візьме свою частину.

— Неприємно впасти у немилість Маркела, правда?

— Чому ти мене про це питаєш?

Герман обхопив руками ноги Малкольма. Севастіан огидно засміявся.

— А кого ще мені питати? Твої тихі дні вже пораховані, заступнику. Любчик мертвий, а хтось же ж має зайняти його місце. Хтось так само ніжний, з такою ж м'якою шкірою.

На половині шляху вниз до підвалу Севастіан втомився, тож заявив, що вони лишають тіло Малкольма тут.

Герман не сперечався. Він протиснувся між стіною і Севастіаном, тоді поспішно повернувся до трапезної. Стіни тиснули, а глузливий сміх хлопця погіршував і без того паскудне відчуття провини, яке, врешті-решт, таки лягло важким каменем на сумління.

До вбивства семінаристів залишалося менш ніж три години.