18
25 лютого, 2005 рік. Час вбивства семінаристів.
Звичну для семінарії тишу розірвали крики жаху. Хлопець щодуху біг коридором, вимазуючи білі стіни своїми закривавленими долонями.
— Допоможіть! Хто-небудь!
Ноги плуталися об поділ нічної сорочки, яка з білої прибрала кольору макового поля.
Семінарист боявся озиратися назад. Те, що він побачить, змусить сповільнитися, дозволить страху забратися під шкіру ще глибше.
— Тобі ніхто не допоможе... — прошепотів Малкольм, переслідуючи його.
Він зупинився, схилив голову й зосередився на спині, що майоріла попереду, наче центр мішені для дартсу.
Глибокий вдих, повільний видих. Малкольм заніс руку вгору, а тоді пожбурив ніж. Тонке лезо занурилося в плече. Хлопець закричав, наштовхнувся на стіну й присів, тремтячою рукою тягнучись до осередку болю.
Малкольм, накульгуючи, пішов по нього.
— Не треба... — плакав семінарист. — Не вбивай мене, благаю!
Малкольм зупинився позаду. Обхопив держално, іншою рукою стиснув здорове плече й висмикнув ніж. Семінарист заголосив, але жодні сльози й благання не сягали уваги Малкольма. Він вхопив зарюмсаного хлопця за волосся, смикнув голову назад й одним різким рухом розсік напнуту на шиї шкіру.
Цікавість до семінаристів зникала одразу ж, як ті припиняли дихати.
Він хотів до кабінету проректора.
Антін сидів за своїм столом, перекладаючи папери з однієї теки до іншої. На коротеньку мить його увага перейшла до фотографії, що стояла з лівого боку столу. Внизу підпис: «Грудень. 2004 рік. Семінаристи, третій курс».
З чорно-білого фото усміхалися дев'ятнадцять семінаристів, і лише обличчя Малкольма викликало в Антіна роздратування, бо він не мав радісного вигляду. Його очі волали про безнадію і приреченість, а це не те, що хотів бачити проректор на спільному фото. Це давало ґрунт для роздумів. Підривало ідеальність системи, яку він вибудовував роками.
По центру своє почесне місце займав він сам. Його посмішка й очі виражали мудрість, котра здобувалася важкою працею і незнищенною вірою впродовж багатьох років. Антін був страшенно задоволений своїм виглядом.
Посмішка на його обличчі поблякла, коли двері розчахнулися, а з темної пащі коридору на нього сунув силует.
— Хто там? — підвівся проректор.
У відповідь тиша.
— Я поставив запитання!
Відповідь лишалася тією ж.
— Ким би ти не був, — почав Антін самовпевнено, — тебе буде покарано за порушення дисципліни. Ніхто не має права вриватися до кабінету проректора без стуку.
Хлопець зупинився й злегка постукав ножем по мозаїці, що прикрашала маленький квадратик скла у дверях.
— Хто ти такий?
Проректор зайняв місце по центру перед столом. Малкольм вийшов на світло.
Антіна збентежили дві речі: Малкольм живий, на його заляпаному кров'ю обличчі розтягнувся божевільний вищир.
— Це неможливо... Святий Боже! — проректор склав долоні докупи.
— Неможливо...?
— Ти маєш бути мертвим.
— Чому, проректоре?
Малкольм зачинив двері, спершись на них спиною. Його замазані кров'ю руки залишали по собі червоні відбитки.
— Ти маєш бути мертвим!
Малкольм засміявся, відкинувши мокре волосся назад.
— Думаю, мертвим маєш бути ти!
Він із криком кинувся на проректора, розмахуючи ножем. Антін ухилився, лезо ножа ковзнуло передпліччям і розірвало тканину ряси.
— За що ти так зі мною, проректоре? ЗА ЩО?!
Пронизливий крик і божевілля, що танцювало в сірих очах хлопця, змусили проректора відчути холодні мацаки страху, що лізли до горла з глибини його нутра.
— Це для твого блага. Ти ж хочеш бути достойним місця поруч з Творцем?
— Це маячня!
Антін відхилився, уникаючи удару. Він бацнув Малкольма кулаком по передпліччі, сподіваючись вибити з долоні ніж, але той лишився на місці, ніби став продовженням тіла.
Малкольм схопив фоторамку й щосили вдарив проректора в скроню. З дзеленчанням на підлогу посипалися уламки скла. Густі краплі темної, майже чорної крові повалили зі скроні, наповнюючи собою акуратно підстрижену бороду. Антін захитався, притискаючи долоню до голови.
— «Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні!» — сказав Малкольм.
Він підійшов до проректора, міцно притискаючи його до себе.
З Антінових губ зірвалося тихе ухкання. Його тепла кров ринула на плече Малкольма.
— Римлянам 14:8... — прошепотів хлопець йому на вухо.
За один різкий рух лезо ножа вийшло з грудей проректора.
Малкольм відійшов, спостерігаючи, допоки той не завалився на підлогу долілиць.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!