21
2025 рік.
— Ти чуєш їхні голоси, Германе?
Сірі очі переходили від молитовника до обличчя Люка.
— Чиї голоси?
Люка проймав страх, але навіть він не був таким сильним, як цікавість, чому цей чоловік вважає його хлопцем зі свого минулого.
— Семінаристів... особливо Маркела, Севастіана, — він замотав головою, скинувши руки до скронь. — Але найгучнішим завжди був Антін! Ти пам'ятаєш проректора Антіна?
— Антіна...? — Люк затамував подих, не відвертаючись від обличчя перед собою. — Так, я пам'ятаю проректора, певна річ.
— Він був поганою людиною... Дуже брудною людиною. Це він зробив мене брудним, Германе, — його обличчя скривилося немов від нападу гострого болю. — Але ти теж брудний, Германе.
Хлопець облизнув сухі губи. На шиї виступив піт. Ніж у руці божевільного збільшував рівень страху, але його змучений, загублений вигляд викликав співчуття. Він витягне й семінариста теж, якщо зможе діяти обережно. Спробує врятувати їх обох.
— Я тут не для цього...
— Що...?
— Я прийшов забрати тебе звідси...
Люк затнувся. Перед очима затанцювали виведені олівцем літери. «МАЛК....».
— Я прийшов по тебе, Малкольме!
Він викрикнув перше ім'я, що спало на думку. Цікавість у сірих очах виросла, подарувавши Люкові крихту надії.
— Я не можу піти з тобою, Германе. Вони мене не відпустять!
— Чому ти так думаєш?
— Вони змушували мене ховатися тут, блукати таємними ходами...
Малкольм замовк, але його ясний, як ніколи до цього, погляд свідчив, що він над чимось міркує.
— Іоасаф... Тут був Іоасаф, і твій батько. Дуже багато людей. Вони плакали, кричали. Вони переконували всіх, що знайдуть вбивцю і змусять його відповісти за все, що він зробив... Я боюся, Германе.
— Це було двадцять років тому... — сказав Люк радше собі, ніж Малкольмові.
— Я досі чую ті голоси...
— Тобі нічого не загрожує. Ніхто не захоче карати тебе за те, що ти скоїв.
— Ні! Чому я маю тобі вірити?
— Бо я твій друг, Малкольме. Я хочу допомогти тобі.
— Друг...?
Малкольм відвернувся, потираючи очі долонями.
Люк вхопив залишений ніж із краю столу, сховавши руку за спину.
— Але ти не зможеш піти звідси, Германе. Якщо ти будеш тут — їхні голоси дадуть мені спокій.
Малкольм знову зосередився на Люкові, раз за разом глипаючи на молитовник.
— Я розумію, — сказав Люк.
Він ступив крок до семінариста, простягаючи брудну книжечку.
— Він твій, тож має бути в тебе.
— Ти зберіг його для мене...?
— Так.
Малкольм торкнувся обкладинки. Його голос звучав тихо, винувато:
— Я не хотів, аби так сталося...
Люк кивнув, підсунувши окуляри вгору.
— Певно, ти мав право злитися, Малкольме. Мав право ненавидіти. Зараз нема сенсу жалкувати.
Після недовгої тиші Малкольм заговорив:
— Ти допоможеш мені звільнитися від цього тягаря, Германе?
Люк випростав руку, показавши ніж.
— Ти все одно не відпустиш мене, так?
Малкольм кивнув.
Люк гірко всміхнувся. Малкольм, наче причарований, не міг відвернутися.
— Я звільню тебе від цього тягаря. Тобі більше не доведеться ховатися від їхніх голосів.
— Ти підеш слідом за мною...
Люк знову кивнув, тоді розкинув руки, запрошуючи Малкольма підійти.
Для обох обійми були сповнені болю. Для Малкольма біль приніс полегшення, а для Люка став ціною за цікавість.
Попри безсилля, що охопило тіло, Люк не відпускав чоловіка зі своїх обіймів. Його руки зіслизнули з держална ножа, що стримів зі спини семінариста.
Обличчя Малкольма торкнулася усмішка. З довгих вій, зблиснувши в холодному світлі ліхтарика, зірвалась сльоза полегшення. Його рука більше не тримала руків'я ножа, що увійшов Люкові в груди, а молитовник з тихим ляскотом упав на підлогу між ними.
Він заплющив очі, притулившись щокою до теплого плеча Люка.
— Дякую...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!