Тихі молитви

25 лютого, 2005 рік. За годину до вбивства семінаристів.

Герман знайшов тихе місце в бібліотеці поміж стелажів. Вони височіли по обидва боки, але жодного відчуття захисту не дарували.

Він пожбурив окуляри на підлогу збоку від себе. Уперся ліктями в коліна, а тремтячими долонями затулив обличчя й ті сльози, що нестримним потоком рушили назовні. Не було кого соромитися. О сьомій вечора майже нікого в бібліотеці не зустрінеш.

Болем відгукувалася голова, але найгіршим був біль, що брав під контроль його душу. Гнітило відчуття бруду, який він ніколи не змиє з себе водою і милом.

У проході з'явився Рафаїл. Він примружився, намагаючись розпізнати хлопця під стіною.

— Заступник...? — прошепотів бібліотекар.

Герман непевними руками повернув окуляри на ніс.

— Рафаїле... здрастуйте.

— Не надто пізно для читання? — бібліотекар вдав, що не помітив його сліз.

— Це місце першим спало мені на думку.

— Якось раз я вже чув щось подібне.

Він зібрався йти далі, але насправді з місця не зрушив. Те, як Герман скорчився під цією стіною, ніби всяко намагався злитися з будівлею, аби не потрапляти на очі іншим, розбурхали в Рафаїлові співчуття і бажання зостатися поруч з ним.

— У мене є добрий зелений чай. Заспокійливий. Зазвичай саме о сьомій я даю книгам спокій і дозволяю собі випити чашечку, — сказав чоловік, впевнившись, що погляд Германа досі на ньому. — Складеш мені компанію?

— Так... Дякую вам.

— Не варто!

Він перевальцем пішов до своєї маленької кімнатки. Заступник рушив слідом.

Пахощі чаю здіймалися тонкими пасмами пари, заповнюючи крихітне приміщення.

— Він його вбив... — пошепки сказав Герман, коли Рафаїл сів навпроти.

— Кого? — спитав бібліотекар таким же тихим тоном.

— Малкольма...

Заступник змахнув рукою свіжі сльози.

— У трапезній. Антін втопив його в мийці... Там був Маркел і Севастіан. Мене змусили брати в цьому участь. Я не хотів... Я дуже про це шкодую.

Рафаїл відвернувся, та Герман все одно побачив блискучі лінії на його щоках.

— Це місце спочатку позбавило його внутрішнього світла, а тепер і життя...

Після слів Рафаїла плечі Германа опустилися ще більше. Він знову вдарився у тихі ридання.

Малкольм закашлявся, повернувся набік і сплюнув рідину, що забивала дихальні шляхи. Він відчайдушно вхопився руками за землю, лишаючи глибокі сліди від пальців.

У голові гуло, перші гострі болі в забитій нозі дали про себе знати, а обмежений простір довкола додавав тривоги, змушуючи відчувати себе похованим живцем.

Мокрі пасма волосся спали на очі, коли Малкольм підвівся. Він тримався за холодні стіни, аби встояти на ногах. Він не збирався падати, а тим паче не збирався тут помирати.

«Тобі точно нічого не відомо про купу таємних ходів, наче в бісовому мурашнику» — згадалися йому слова заступника.

Малкольм пробирався крізь вузький тунель, босі ноги плавно торкалися земляної підлоги, а примружені очі звикали до яскравішого світла трапезної, до котрої залишалося кілька кроків.

У голові зринуло обличчя Германа, голос Антіна, насмішки Маркела й Севастіана, перешіптування інших семінаристів, спровокувавши в Малкольмові спалах гніву. Він більше не дозволить знущатися з себе. За будь-яку ціну покладе цьому край.

Довгий кухонний ніж з тонким лезом добре ліг в руку. Він приніс відчуття безпеки, якого тут завжди бракувало.

Малкольм штовхнув двері й вирушив до спальної кімнати.