6
2025 рік.
— Мародери не надто перебірливі, — сказав Джон, роззираючись по кімнаті, що нагадувала спальню.
— Ти про відсутність дерев'яних коробок від ліжок?
— Так. Залишили одні матраци, але й ті розідрані на шмаття. Я, чесно кажучи, не наважився б винести з цього місця навіть шматок паперу, не те що частини меблів, ікони або посуд.
Джон потер щоку долонею, відганяючи сиріт, що виступили на шкірі.
— Люку...
— Так?
Він присів біля зламаної приліжкової тумби без шухляд. На підлозі валявся брудний, пошарпаний молитовник.
— Ті сліди, що ми бачили у вестибюлі... як ти думаєш, кому вони належать?
Люк підняв свою знахідку, тримаючи двома пальцями за краї.
— Чоловікові, напевно...
З першої сторінки на нього дивилися виведені олівцем літери. Люкові вдалося прочитати тільки «МАЛК», решту було розмазано.
— МАЛК... — повторив хлопець.
— Хіба безхатьки не ходять взутими? — продовжував розмірковувати вголос Джон.
Люк підвівся й сховав книжку в задню кишеню джинсів, підсунув окуляри вгору і глипнув на Джона.
— Не знаю, а це важливо?
— Та, мабуть, ні. Головне — аби той, хто їх залишив, не був тут разом з нами. Мамою присягаюся, у мене від однієї думки мурахи по всьому тілу.
— Краще увімкни камеру й продовж запис. Чим скоріше й більше зафільмуєш, тим швидше ми звідси заберемося.
— Твоя правда, — закивав Джон, виконуючи настанови Люка.
В дірці, де колись були двері, з'явився Піт.
— Ну що? Є тут щось цікаве? Може якийсь священничок ховав у тумбочці, або під матрацом, гарячий журнал з гарненькими дівчатками?
Піт засміявся, виліз на матрац й почав стрибати, здіймаючи вгору хмару пилу.
— Джоне, знімай! Знімай, як я стрибаю. Перевіримо, чи з'явиться люта примара, що за життя спала на цьому матрацику.
Джон повернувся до Люка, наче очікував благословення на подальші дії.
Люк байдуже відвернувся. Його цікавила зламана тумба, хто був власником цих речей і що такого він скоїв, аби стати жертвою цього місця. Він сподівався знайти там щось іще, окрім молитовника.
Піт продовжував стрибати, кидаючи гучні виклики примарам, якщо ті, звісно, тут присутні. Джон виконував своє завдання, бажаючи уникнути прискіпувань й образливих коментарів.
Коридором пронісся пронизливий звук, що нагадував собою плач чи, радше, скавчання загнаної в смертельну пастку тварини. Він стихав, з'являвся знову. Гучнішав і ставав ще жалібнішим.
— Трясця його матері! — зіскочив з матраца Піт. — Ви це чули? Чули?!
Джон відступив, тримаючись за його спиною, але, як справжній професіонал, камеру навів на охоплений мороком прохід.
Люк підвівся і, з незрозумілих для себе причин, опустив руку на задню кишеню джинсів, де лежав молитовник.
Звук наростав, наближаючись.
— Це може бути поранений собака, або лисиця, — сказав Люк, підходячи до хлопців.
— Кого гребуть припущення? — Піт обернувся до Джона й смикнув його за руку, витягаючи вперед. — Давай, рушай у розвідку.
— Піте! — зойкнув Джон. — Це божевілля! Може то п-примара!
— Нема тут привидів, — сказав Піт, штовхаючи його в спину. — Висунь камеру в коридор, якщо виходити не хочеш. І пам'ятай — оператори, бляха-муха, не помирають!
— Люку!
Джон глянув на товариша так, наче той був його останнім шансом.
— Ти і справді можеш висунути камеру в коридор, а сам залишатися у цій кімнаті.
— Ну от, ми дійшли демократичного рішення! Давай, вали вже!
Не маючи іншого вибору, окрім як прислухатися до них, шатен на непевних ногах подався вперед. Він притулився лобом до брудної стіни, збираючись духом.
Жахливі звуки стихли. Натомість прийшло тихе скавуління.
Тремтячими руками Джон скерував камеру в коридор.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!