19
25 лютого, 2005 рік. Дев'ята вечора.
— І трохи натисни поміж пальців... — сказав Маркел, розсівшись на лавці.
Севастіан робив старості масаж ніг. Його невдоволене обличчя ховали клубки пари.
— Раніше такого не було, — сказав Севастіан.
— Чого? — ледь не млів від задоволення Маркел.
— Ну... таких частих смертей. У грудні один, а сьогодні інший. Точно проблем не буде?
— Чому ти переймаєшся? Якщо я сказав, що все під контролем, значить все й справді під контролем.
— Я у твоїх словах не сумніваюся... А що з Германом? Не думаю, що він лишиться тобі вірним після всього.
— Ай!
Маркел штовхнув Севастіана ногою в груди. Хлопець завалився навзнаки, змахнувши руками.
— Псуєш мені настрій своїм базіканням! Яка тобі різниця, що буде з Германом? Я сам все вирішу. Не пхай свого носа куди не просять, ясно?
— Ясно! Ясно...
Севастіан підвівся, потроху гамуючи лють. Маркел гівнюк, але з тих, яким дорогу переходити не варто.
— Дай жару. Тут стає холодно.
— Вода закінчилася...
— Піди принеси, телепню! І поквапся.
Севастіан підібрав дерев'яне відро й попрямував до крана.
Вода засюрчала, перекриваючи злісне бурмотіння хлопця.
— Козляра... Принеси, віднеси, потри спину, зроби масаж ніг, випери рясу, зроби завдання, сховай тіло! Я тобі що, прислуга? Довбаний ти... — не встиг договорити Севастіан.
За його спиною височів Малкольм, все глибше й глибше занурюючи тонке лезо в мокру потилицю.
— Я просив... благав не кривдити мене...
Краплі Севастіанової крові, змішуючись з холодною водою, утворювали на підлозі червону калюжу.
— Ти ще довго?! — заговорив Маркел.
Малкольм, зачувши голос старости, натужно висмикнув ніж з потилиці Севастіана й рушив до нього.
— Севастіане, ти недолугий якийсь. Як можна так довго набирати воду? Ти там задрімав чи що?
Перед Маркелом постав Малкольм. Намистини поту скочувалися шкірою, розмочуючи кірку крові. Широко розплющені очі прикипіли до Маркела, як цікаві очі дитини до продуманого фокуса ілюзіоніста.
— Малкольме...?
Маркел вирячився на хлопця, немов став свідком дива господнього.
— Сьогодні твоя черга...
— Га? Що ти там кажеш, друзяко?
Староста спробував підвестися, але руки ковзали вологою деревиною, не знаходячи опори.
Малкольм підходив ближче. Маркел закричав:
— Я тут не сам! Не підходь до мене!
— Не сам...?
Хлопець схилив голову набік. Кутики губ піднялися в посмішці.
— Севастіан тут. Тобі з ним не впоратися!
— Сьогодні твоя черга... — повторив Малкольм.
Він махнув рукою різко, майже блискавично. Маркел не побачив, що то було, але гострий біль одразу вп'явся йому в горло.
На шиї старости виступили червоні намистини крові, поспішно перетворюючись на патьоки, що струменіли на груди й зафарбовували обгорнутий на крижах білий рушник.
Маркел стиснув своє горло долонями, пропускаючи криваві струмені крізь пальці. Він опустився вниз, розчепірившись на мокрій підлозі. Вибалушені очі не відпускали Малкольма, а рот навік застиг в німому здивуванні.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!