Тихі молитви

25 лютого, 2005 рік. Дев'ята сорок вечора.

Бібліотека зустріла Малкольма тишею. Столи в читацькому залі стояли самотою. Всі, крім одного.

Герман схилився над Біблією. Його пальці тиснули на скроні, а губи ворушилися в тихій молитві.

Він підвів погляд, коли вчув кроки, але побачивши скривавленого Малкольма поквапився скинути окуляри.

— НЕ СМІЙ!

Малкольм рушив до Германа, кривлячись від болю.

Герман слухняно прибрав руки від оправи, відсунув крісло й підвівся.

— Малкольм... Ти не...

— Я не мертвий, — закінчив замість нього хлопець.

— Я щиро радий, що ти живий, — сказав Герман, опустивши голову.

— Не відвертайся... Не смій відвертатися від мене знову! — голос зривався на крик, а очі стрімко затоплювали сльози. — Дивися і запам'ятовуй. Я ХОЧУ, АБИ ТИ ДИВИВСЯ І ДОБРЕ ЗАПАМ'ЯТАВ МОЄ ОБЛИЧЧЯ, ГЕРМАНЕ!

Він нервово підіймав і опускав руку, стискаючи держак ножа. Герман підняв голову, слухняно виконуючи волю Малкольма.

— Мені дуже шкода... Я не хотів, аби все закінчилося саме так.

— Чому, Германе? Чому ти нічого не сказав?

— Я не міг.

Його тихий голос сягав далеких закутків душі Малкольма, посилюючи внутрішню безпорадність.

Він розридався. Схопив Германа за комір, притис його спиною до книжкової полиці, не послаблюючи хватки. У відповідь на нього дивилися смиренні, переповнені пекучими слізьми провини, очі.

— Ти маєш право злитися, Малкольме. Маєш право ненавидіти. Я б теж ненавидів... Я все одно ненавиджу.

Малкольм безпорадно розтулив вуста, але питання так і залишилось не озвученим. Заступник повів далі:

— Я помилився у тому, що вважав тебе не останнім. Як виявилося, саме ти поклав усьому край.

Попри тремтіння, що контролювало тіло й голос, Герман усміхнувся.

— Чому я..? Що я зробив не так?

— Нічого. Не шукай причин і відповідей. Це просто сталося, — він торкнувся плечей Малкольма й притулив до себе. — Зроби те, що збирався... Звільни мене від цього тягаря, Малкольме, благаю тебе...

Він вдарив Германа ножем в живіт, не відпускаючи з обіймів. Заступник зболено видихнув. Його руки спорснули спиною вниз, ноги перестали тримати. Малкольм опустився на підлогу разом із ним.

Бібліотекою пронісся пронизливий звук, що поєднував у собі плач і скавчання загнаної в смертельну пастку тварини. Він стихав, а тоді з'являвся знову, гучнішаючи й стаючи ще жалібнішим.

Рафаїл повільно підходив до Малкольма, проводячи пучками пальців по краю столу. Він зупинив рух рукою за кілька міліметрів від Біблії. Червоні очі на мить звернулись до книги, ніби там чекало пояснення всього, що старенькому довелося побачити.

Відповіді не було, натомість ридання Малкольма безжально рвали душу на шматки, нагадуючи Рафаїлові про його власну безпорадність.

Він зупинився за хлопцем. На підлозі під складками ряси покинутим лежав ніж. Блискучі від свіжої крові руки Малкольма не відпускали Германа з останніх обіймів. Обличчя заступника навік застигло в блаженному вдоволенні.

Рафаїл похилив плечі, збираючись на крихтах сили. Він не хотів ховатися. Для цього було занадто пізно.

— Малкольме... відпусти його.

Він підійшов ближче й опустив руку на плече семінариста. Малкольм відреагував не одразу. Поволі його зболені стогони переростали в плач, а той стих до схлипувань.

Хлопець підняв ніж і звівся на ноги. Повільно обернувся до Рафаїла, але пройшло трохи часу, перш ніж він впізнав чоловіка перед собою. Сірі очі прояснішали. Вони не виражали нічого, окрім справдешнього жаху.

«Божевілля, що оселилося в ньому, тепер запанувало над усім, що робило його заляканою, зламаною дитиною», — яскравим спалахом вдарило Рафаїла усвідомлення.

— Вам краще піти геть...

Рафаїл заперечно похитав головою. Малкольм закричав:

— ЙДІТЬ! Зараз же тікайте звідси.

— Ні, хлопчику мій. Моє місце тут, і я готовий до того, аби зустріти свій кінець від твоєї руки.

Покручені артритом долоні обхопили руку Малкольма, піднявши закривавлене лезо на рівень грудей.

Хлопець похитав головою, невідривно стежачи за діями бібліотекаря.

— Я не хотів...

— Я знаю. Це не твоя вина, хлопчику мій. Ти не повинен картати себе за все це.

— Я брудний... такий брудний.

— Брудний не ти, а це місце...

Його пальці акуратно підняли підборіддя Малкольма вгору. Він зазирнув у заплакані очі, силкуючись втримати на обличчі усмішку.

— І я брудний, так само як проректор Антін, як Маркел, Севастіан і система, що утримувала ці жахливі діяння за зачиненими дверима. Я мав щось зробити, але надто сильно боявся їхнього гніву. Я знав про все, що коїлося в семінарії впродовж багатьох років, але жодного разу не спробував врятувати невинну дитину. Жодного.

Впевнившись, що Малкольм слухає, Рафаїл продовжив:

— Я заслужив на покарання за своє боягузтво. Я дуже завинив перед тобою і знаю, що жодних слів вибачення, жодних молитов не буде достатньо, аби спокутувати свою провину. Але я все одно хочу перепросити...

Рафаїл, всупереч болю у ногах, опустився на коліна, тримаючись за руки хлопця.

— Малкольме, пробач мені за те, що не зміг захистити тебе, і за те, що не попередив про небезпеку ще до того, як проректор перетнув межу. Я готовий на вічність у пеклі, якщо це підхоже місце для спокути цієї страшної провини.

— Рафаїле...

Чоловік лиш похитав головою. Останні сльози зірвалися вниз. Він міцно заплющив очі, розпрямив плечі й склав долоні разом, як в молитві.

Холодне лезо торкнулося шиї. Чоловік завалився на підлогу. Тепла кров розповзалася деревиною, омиваючи босі ноги Малкольма.

Він притиснувся до стіни підвалу, але голоси, що бігли слідом, не відступали.

— Ти ж не думав, що так просто зможеш звільнитися від нас? — лунав голос Маркела.

— Любчику, тобі ніколи не вибратися звідси, — сказав Севастіан, заходячись своїм бридким сміхом. — Ти лишишся тут назавжди. А як спробуєш покинути семінарію — я знайду тебе. Тоді тобі доведеться віддячити за послугу. Камера сховку. Ти пам'ятаєш, як я відніс твої речі?

З усіх боків чулися насмішки семінаристів, хтось кричав про помсту.

— Ти добре пам'ятаєш вірші, Малкольме? — поцікавився проректор Антін.

Малкольм закричав, міцно затуляючи вуха брудними долонями.