Одного разу на далекому Півдні

Пролог

Містичне сяйво Розлому виднілося з-за обрію і вдень, і вночі. Ця величезна рана, яку залишив після себе Старий Світ, стелилася з далекої півночі і затягувалася лише ближче до Істра, величної ріки півдня. Але там, де земля ще кровоточила, степ ніжно обіймав темне обвуглене каміння, сором’язливо прикриваючи глибоку Прірву.

У цьому місці постійно дмухали злі вітри, які ні на мить не зупиняли свою страшну симфонію. Вони ж приносили із собою тонни пекучого піску, що живцем міг зідрати шкіру з будь-кого, хто необережно завітав у прокляті землі. А десь там, у глибинах Розлому, ніби павуки у повній темряві, все ще жили створіння, одна лиш згадка про котрих змушувала місцевих обливатися холодним потом.

Їх кликали базальтовими чи проклятими. Інколи ці істоти з’являлися на поверхні, проходили кілометри до найближчих сіл, де їх рвали на шматки собаки. На ранок їх знаходили місцеві — і бігли до хати за вогнепалом, щоб добити істот, яких не могла вбити природа. Коли черговий базальтовий заходив у село, жінки хрестилися та бігли ховати своїх дітей у підвалах, чоловіки виходили цілим кагалом із різноманітною зброєю проти одного нещасного, і тільки діди, посмоктуючи люльку, тихо спостерігали за проклятим гостем та згадували про свою молодість.

Ціле покоління згоріло у страшній війні, якої вже ніхто не пам’ятав, а ті, хто залишився, пам’ятали не тільки війну, а й базальтових до того, як прокляття торкнулося цих нещасних. Вцілілі ж, коли ще були парубками, допомагали жінкам та дітям своїх знайомих втекти від жахіть війни. Щоправда, з тими ж жінками вони одружувалися, дітей усиновлювали, а пам’ять про те покоління, чиє теперішнє вони вкрали, — нищили.

Старим чоловікам не було страшно, бо вони знали, що базальтові то лише нещасна оболонка, яка залишилася від колишнього брата, сина, дядька, батька. Очі проклятих вже нічого не виражали, їхні спогади були стерті вітрами Прірви, їхня шкіра майже повністю злізла, оголивши м’язи та кістки. Але вони все одно приходили, щоразу нагадуючи про життя до Розлому, про життя до війни.

Так і жили у тих краях вже років шістдесят. Базальтових з часом ставало все менше, але інколи вони все ще заходили до маленьких сіл. Найстарші казали, що прокляті ще більше здичавіли, стали меншими, але, як не дивно, витривалішими. Створіння пристосувалися до жахливих умов Розлому, прийняли правила жорсткої гри… Чого не можна було сказати про людей на поверхні.

Здавалося, що чим краще та ситніше себе почували місцеві, тим сильнішою ставала Прірва. Тільки звикнуть люди до плину речей і до того, як життя собі йде, — у селище завалиться сам базальтовий чи молодий хлопець зникне. Хтось грішив на хижаків, але дарма. На живих полювали лише прокляті. Зникне так хлопець з поля, а років за пʼять повернеться — без шкіри та навіть повік, і на очах у власної матері буде застрелений колишнім другом чи розірваний своїм же собакою. І всі знають, що немає вже тієї людини, що це лише оболонка прийшла. Порожня проклята оболонка, яку тягне до рідної хати, до рідної крові. До рідних кісток.

Ніхто не міг зрозуміти, звідки той Розлом взагалі узявся. Він з’явився раптово, і чомусь всі вдавали, що він завжди тут і був. Сьогодні вже майже не залишилося тих, хто міг би розповісти правду, а поодинокі мандрівники з різних кутків світу лише жахалися від того, що бачили в Буджаці.

Біля Розлому, який простягнувся, наче гнійна виразка на безкрайньому степу, життя все ще боролося зі смертю, але змінило свою суть. За фасадами великих міст ховався страх хижих рівнин, за охайними мазанками у селищах — втома. Буджак стояв, інколи навіть квітнув, але Розлом важкою тінню все ще стелився над усім західним узбережжям Мертвого моря. Хто б знав, що цьому гнійнику ще недовго залишалося бентежити людей. Хто б знав…