Одного разу на далекому Півдні

Вже під ранок, коли навіть вартові поступово втрачали пильність, Еля прокинулася від дзвону у вухах. Настільки гучної тиші вона не чула давно — власне, з часів вільного життя у степу. Спочатку дівчина подумала, що померла просто уві сні, настільки гучно кров переливалася у вухах, і настільки незвичним було прокидатися посеред просторої рівнини. Блискавка ніяк не зреагувала на швидке пробудження власниці, лише продовжувала дивитися різнокольорові сни про овес.

— О, ти також встала, — похмурий Озтюрк простягнув Елі склянку з чаєм. — Як воно? Ніч, здається, пройшла спокійно.

— Дякую. Так, нічого такого не сталося.

Дівчина, до того звична до теплої кави, необачно обпекла собі губи гарячим напоєм, але виду не подала. Разом із власником каравану вони відійшли убік, аби не заважати подорожнім збирати речі.

— Я двох хлопців відправив у розвідку, — Озтюрк теребив свій червоно-золотий каптан. — Досі не повернулися.

— А я вам про що. Варто пришвидшитись, йти до Финтіни. Там є де сховатися.

— Приймати бій у степу я також не хочу. Ще двоє наших кінних патрулюють неподалік, — чоловік вказав на захід. — Чорт би мене взяв ще раз до Буджака повернутися.

— А у Валахії краще?

— Ні, але хоча б бандитів менше. Там інша біда — аномалії, але й вони на всіх мапах вже є. Лише за необачністю загинути можна.

Караван швидко знявся. Запряжені коні та один віл з усіх сил тягнули вози, аби встигнути, хоча ніхто до кінця не розумів, до чого саме. Степ також поступово хмурнішав — на небо набігали поодинокі хмари, які досить швидко застелилися важкою ковдрою від обрію до обрію.

Ще через деякий час з’явилися зниклі вершники. Всі як один божилися, що навколо все спокійно та жодних натяків на переслідування немає, а затрималися, мовляв, через те, що заблукали. Еля уважно роздивлялася цих хлопців — заблукати дійсно могли, не скидалися на місцевих. І тим менше вірилося їхнім словам, адже що вони могли знайти та що побачити. Непризвичаєні до тутешніх бандитів, хлопці могли просто не помітити їх у переливах канаркових полів.

Подорожні, серед яких було чимало простих торговців, все частіше озиралися, вочевидь також відчували наближення ефемерного «чогось». Кілька разів Елі здавалося, що вдалині лунали постріли, але ці думки від себе дівчина гнала. Замість цього вона розглядала хмари над головою.

Сіре, майже свинцеве небо різко контрастувало з полями бурштинового степу. Такі хмари були незвичні для цих країв, вони несли із собою довгоочікувану вологу під час спекотного літа, але Буджак лише зрідка балував місцевих дощами. Поява цієї заволоки сприймалася добре лише фермерами, інші ж вбачали у ній дурне знамення.

Тим цікавіше було спостерігати за супутниками, які мандрували цими степами лише проїздом. Вони не звертали особливої уваги на поодинокі краплі дощу, що вже почали вдаряти по тентах на возах, а їхні тварини продовжували свою виснажливу ходу. Блискавка ж явно нервувала — її лякала буря, що наближалася, а аромати прянощів, що доносилися і з вантажу, і з подорожніх, лише підбурювали цю тривогу.

— Для чого тобі гроші, Крига? — Еля косилася на Озтюрка, який пригортав до себе невеличку шухлядку. — Тишком-нишком та через Істр. Для чого тобі гроші, невже рідні місцини забув? Невже не перепливеш сам річку…

Просто перед тяговим гігантом володаря каравану вдарила блискавка. Усі торговці сколихнулися, коні поставали дибки. Еля ледь впоралася із кобилою, намагалася заспокоїти і без того перелякану тварину. Ще за кілька митей вуха заклав оглушливий гуркіт — пролунав грім, а небо осяялося ще одним спалахом.

Саме тоді, між поодинокими тінями у порожньому степу, Еля нарешті побачила обрис. Той самий вершник, який ще вчора здалеку спостерігав за караваном. Його неможливо було не впізнати: той самий вовняний шарф, капелюх із заламаними догори полями та гвинтівка за спиною. Дівчина ще до того її запримітила, але з відстані вона радше скидалася на ціпок.

— Озтюрк! Тут…

Елю знову перебив грім. Вона на мить зажмурилася, а коли відкрила очі, то побачила, як один з вершників, що їхав поряд, безпорадно впав на асфальтовану дорогу. Під головою бідолахи вже розтікалася калюжа крові. Рука сама потягнулася до рації, але свист куль над вухом перетворився на клацання годинника — швидше розібратися самій, а не чекати допомоги друзів.

— До біса! Вершники, за мною! Піші вояки — охороняйте караван! — Еля вихопила револьвер та рвонула до стрілка.

Той зреагував моментально, направивши свого скакуна в інший бік. Уся новостворена команда відкрила вогонь по ньому, але нападнику було байдуже. Кожен спалах небес ніби переносив його трохи далі, ховаючи від пострілів. Еля не встигла помітити, як з-під землі виросло ще щонайменше четверо вершників. Їхня одежа була однаковою, а обличчя прикривали чорні шарфи, обв’язані по самі очі.

— Відганяймо їх від каравану! — Еля намагалася влучити по нападниках з револьвера.

Тряска в сідлі не давала нормально прицілитися, тому довелося кобилу ненадовго зупинити. Вистачило одного подиху — перший нападник злетів зі своєї тварини. Дощ тим часом вже стіною лив.

— Гарний постріл! — гукнув хтось з охоронців.

— Стріляйте, а не базікайте!

Еля вже збиралася продовжити переслідування, коли почула нелюдське волання позаду. Чи то бандити обійшли їх з тилу, чи то блискавка влучила — один з возів каравану палав яскравим смолоскипом.

— Дідько, — дівчина намагалася через дощ розгледіти торговців чи нападників. — Що там вже сталося?

Охоронці на конях продовжували гнати бандитів геть, а Еля вирішила доєднатися до піших вартових, які боронили караван на землі. Вона направила Блискавку до возів, коли побачила короткі спалахи — там також почалася стрілянина.

Дівчина зробила невеликий гак, обійшла стрільців ззаду та відкрила вогонь. Затиснуті між вершницею та караваном, бандити намагалися одночасно цілити у всіх, однак виходило кепсько. Блискавка неслася навколо них, звужуючи простір для маневру, а охоронці з дробовиками отримували прекрасний шанс відстрілятися.

За палаючим обозом Еля не одразу помітила запеклий двобій на ножах, який точився між Озтюрком та одним із бандитів. Іскри летіли тільки так, але зброя нападника виглядала до біса знайомою — цей кривий ніж-кукрі вона вже колись бачила. Такою дивною зброєю у цих місцинах володіла лише одна людина, і Еля конче не хотіла з нею зустрічатися прямо зараз.

Коли вартові закінчили із стрільцями, дівчина рвонула до Озтюрка, який от-от мав впасти без сил. Молодик із кукрі сипав ударами, постійно шукав діру в обороні власника каравану, не даючи тому бодай мить перепочинку. За секунду до того, як злощасний мачете полоснув ліву руку чоловіка, Еля на ходу поцілила. Стріляла навмання, тим паче вже мокрий від дощу револьвер ніяк не міг знайти місце в долоні.

— Сука, як боляче! — гукнув бандит, відкидаючи зброю геть. — А!

Блискавка стрибнула між ним та Озтюрком, прикриваючи торговця, а Еля вже зібралася пристрелити парубка, коли той з круглими очима по п’ять копійок витріщився на неї.

— Еля? Якого біса ти тут робиш?

Дівчина лише звела курок.

— Стій-стій! — хлопець стягнув з обличчя шарф. — Це я, Юра!

Вкрите вологими виразками та глибокими рваними шрамами обличчя Юру нагадувало лише приблизно, але ці очі… Ці перелякані, як і тоді, десять років тому, карі очі видавали у грабіжнику того самого друга дитинства.

— Ти?! Можу поставити те саме питання! — вона тримала його на прицілі. — Руки!

Хлопець заціпенів, але руки догори підняв.

— Ми закінчили з пішими, — гукнув охоронець з-за возу, що вже дотлівав. — Наші вершники також повертаються вже.

Еля злізла з Блискавки, не відводячи револьвера від чоловіка. Вона підійшла до Юри, уважно оглянула. Так, помилки бути не могло, це точно він.

— Добий його! — гаркнув Озтюрк. — Ти бачила, що вони…

— Він під моєю юрисдикцією, пане. Поки подумайте про свій караван, а з ним я розберуся.

Дівчина не слухала закиди власника каравану. Вона штовхнула Юру в груди та відвела убік, щоб зайві вуха не почули чого не треба.

— З усіма обставинами… Я радий, що це ти, а не хтось інший, — хлопець так само тримав руки над головою. — Неочікувана зустріч, правда?

— Стули пельку. У тебе є рівно хвилина, щоб пояснити мені, що з тобою трапилося та чому я не маю виконати прохання Озтюрка.

Хлопець із сумом в очах спостерігав за тим, як охоронці каравану недбало скинули тіла його товаришів у купу. Еля також подивилася туди — дощ вже майже закінчився, а на цю купку трупів проливалося світло з-проміж вузького розлому хмар.

— Давно не бачилися, — Юра поправив капелюх. — Як ти…

— Вже менше хвилини.

— Добре-добре. Та нам сказали, що тут караван буде, але ніхто не попередив про добрячу охорону. Мовляв, у цього Ататюрка…

— Озтюрка, — поправила хлопця Еля.

— Озтюрка, вибачаюся. Ось у нього трохи золота та срібла було.

— Хто тобі сказав?

Еля знала, хто сказав, але хотіла почути відповідь. За поглядом колишнього друга вона зрозуміла, що й йому ця відповідь не подобається.

— Крига.

— А він тут до чого?

— Та… — хлопець втупився в землю. — Ти коли від нас пішла, я ж також через деякий час з хлопаками почав нове життя. Але десь півроку тому зустрівся знову з Кригою.

— І?

— Нас косила чума, — сказав Юра. — І казна-які ще хвороби. Половина моїх померла. А Крига всіх нас підняв на ноги. Відтоді…

— Не казав, навіщо йому золото та коштовності?

— Казав, але я так і не зрозумів до кінця.

Поки Еля допитувала товариша, торговці хутко переклали вцілілий вантаж на вози, які не зачепило полум’ям. Гучніше за інших щось пояснював своїм Озтюрк, постійно вказуючи на дівчину з бандитом.

— А сам він де?

— Ми з ним домовилися, що зустрінемось біля старої греблі, коли ми кілька кілограмів золота зберемо. А до того розминулися кілька днів тому. Так і було… — хлопець пом’явся. — А ти де пропадала?

Еля лише відкинула лацкан шкірянки та вказала на жетон законника.

— А-а-а… Зрозуміло.

— Що далі? — Еля сховала револьвер. — Прибити тебе чи відпустити?

— Я б ще пожив, ти мене знаєш, — зніяковіло усміхнувся хлопець, оголюючи свою майже порожню щелепу без зубів. — Та й що там… Одного вашого вклали. А знав би я, що ти тут, то взагалі відмовився.

— Ага, і пішов би інших грабувати? — дівчина дістала наручники.

— Я можу допомогти! Ти ж шукаєш Кригу? А я тобі прикриттям можу послугувати! Ти ж знаєш, ми з тобою жодних проблем не мали, друзі як-ніяк!

Помічниця шерифа уважно подивилася у ці спантеличені очі, на яких усі попередні трагедії залишили свій слід. Довіри до бандита не було, але й вбивати він її навряд чи стане.

— Я збережу тобі життя і, можливо, ти навіть не потрапиш за ґрати, хоча мав би. Але до відділку доведеться… — Еля подивилася на тендітну Блискавку. — Доведеться тобі йти пішки.

Озтюрк без ентузіазму сприйняв новину про те, що Елі доведеться покинути караван достроково. Він намагався переконати її залишитися, адже подорожувати із законником спокійніше, на що дівчина відповіла:

— Спокійніше чи ні, але все одно на вас напали. До того ж, ваші хлопці добряче навалили бандитам.

Ще менше власнику каравану сподобалося, що ватажка нападників Еля забирає із собою. Він жадав стратити його просто серед поля, але дівчина цього зробити не дала. Ба більше, наказала тіла вбитих не просто кинути в кювет, а спалити. Озтюрк, якому легенди про базальтових ніколи не здавалися жартами, прохання Елі виконав.

— То що? — Юра плентався за Блискавкою, прикутий до кобили ціпком. — Може, розкажеш, що там сталося? Чому пішла від нас?

— А ти чому?

Вони йшли вечірнім степом. Рівнини поступово оговтувалися після бурі, а сонце грайливо миготіло над обрієм, створюючи ледь помітну райдугу позаду Блискавки.

— Та Петро став якимось зовсім диким після того, як ти пішла. Я намагався його зрозуміти, але в нього дах конкретно почав протікати.

— Щось «цікаве» робив? — Еля з кобили не злізала, лише іноді перевіряла надійність мотузки. — Щось погане, та?

— Не треба іронізувати. Він і до того трохи пришибленим був, але потім почалася взагалі якась… Хтонь!

— Ти ба! — усміхнулася Еля. — Ти що, все-таки прочитав той тлумачний словник, який вкрав у Скороходченко? Які слова знаєш, га! Хтонь…

Юра трохи помовчав, а потім видав:

— Так, прочитав. Коли подихаєш у кам’яній камері від туберкульозу, то хоча б якось намагаєшся відволіктися.

— Це все лірика. Ближче до справи.

— Ну… Коротше, все частіше Крига почав робити щось нехороше… з жінками. І не тільки з ними. Ми також не ангели, але бачити таке, якось…

— Робити ось це «нехороше» він почав задовго… задовго до всього цього.

Бранець знову затих, і за цим мовчанням, як Елі здалося, ховалася активна розумова діяльність. Вона все думала, чи достатньо прозоро натякнула на причину свого самовільного вигнання, аж поки Юра шоковано не видав:

— То це ти? То він з тобою… То як? А як же… А я ще… З ним я після цього…

На обрії вже сяяв вечірній Сміл. Ближче до міста наслідків бурі ніби й не виднілося, степ плавно перейшов у порожні вулички на околицях. Увесь цей час Юра намагався обробити отриману інформацію, вголос докладно видаючи усі свої висновки. Не всі ці умовиводи відповідали дійсності, але Еля вирішила не руйнувати досить струнку картину минулого, яку вибудував собі хлопець. Нехай ці думки стануть ще однією причиною допомогти їй. А далі — нехай Бог з ним розбирається.