Одного разу на далекому Півдні

Пролог

Черговий день під керівництвом навіженої Марусі минув не дуже радісно. Вкотре стара потвора звинуватила у всіх гріхах, знову дівки сміялися, знову друзі підставили. Куди не йди та що не роби — навіть степ у тиші втомленої трави тихо усміхався у спину.

— Якби тільки… — рука стискала револьвер так сильно, що долоню зводило судомою. — Якби тільки покарати їх… Покарати їх усіх!

Хлопець сам не помітив, як потрапив на греблю. Стару-стару греблю, давно покинуту, занедбану. Таку саму самотню, як і він сам.

— Чому немає наді мною Бога, чому не чують мене янголи? Чи справді я такий поганий? Скажи! — руки здійнялися до неба. — Чому я, Господи?! Та щоб його! Який до біса Бог? Був би він, то я б не народився у клятому Буджаку.

З одного боку греблі спокійно плескалися хвилі Мертвого моря, а з-за обрію вже проглядалися поодинокі зорі. Звідти, зі сходу, завжди віяло якимось могильним холодом, завжди темрява була густішою. Хлопець розглядав море, мріяв, як звідти прийде хтось, допоможе. А час минав, та ніхто так і не приходив.

Незабаром, після ще одного невдалого дня, хлопець повернувся на те саме місце. Вже святою стала та невелика вибоїна просто посеред греблі, де так зручно сиділося. Парубок обмірковував, чому з табору ніхто не оцінив його здобичі. Пив. Заливав у себе другу пляшку вина, але замість спокою жевріли ненависть та біль. Жодна жива душа не підійшла, руку не потисла, всі чомусь лише дивилися спідлоба, навіть дві сестри. Ті самі милі серцю дівчата, які до того завжди першими віталися.

— Суки, паскуди, — щелепи судомно стискалися, — сволоти, щоб вас… та щоб вас, — слина бризнула з рота, — ай, щоб ви усі прокляті були. І Марічка, і Юрко, і ви… і ви, ви обидві! От якби тільки послали мені Небеса чи Пекло когось… Та до біса, будь ти проклятий, Буджак! Будьте прокляті усі боги! Старий бог та нові… Усі ви будьте прокляті до сотого коліна…

Тоді щось зламалося всередині. З рота вирвалися слова, які не мали і в думках з’являтися, але степ все чув. Єдиний з усього світу, мовчазний степ цього разу слухав дуже-дуже уважно. Він відчував, як з хлопця рікою ллється злість. Цей потік був спрямований не тільки на друзів чи коханих, а й передусім на самого себе.

Місяць потихеньку здіймався над степом, а вуста не стулялися. Вино все сильніше затягувало вузол на залишках особистості, душило своїм ароматом. З очей лилися сльози, а над степом нісся лункий сміх, вітри не встигали забирати із собою страшні заборонені слова, та вони все ж досягали Розлому.

Там, на заході, Прірва також все чула й бачила, до неї завжди долинали стогнання тих, хто впав занадто низько. І ця ніч винятком не стала, саме тоді з інфернальної безодні вирвалася та, кого так хотів побачити та відчути парубок. Вона летіла аж до самого моря, до того, хто кликав її, збираючись із силами для того, щоб допомогти людині, що так волала про допомогу.

— Ай, прокляті! Проклинаю вас тричі! — парубок заливав у себе кисле вино. — Щоб ви усі горіли в пеклі! Всі-всі! А я буду танцювати! — він стрибав без зупину. — Танцювати на ваших чорних кістках! Чорних, як і ваші серця, сволоти!

— Закінчив?

Хлопець остовпів та повільно обернувся. Під повним місяцем стояла жінка — із чорним довгим волоссям, з налитими вустами та палаючими червоними очима.

— Га? Давно тут стоїш?

— Ти кликав мене.

— Я? — зніяковіло спитав хлопець. — Я тут так, п’ю… Хмелію! Нумо, за компанію…

Жінка лише запалила люльку та стала пускати кільця диму з вуст. Вона зміряла його поглядом, кілька разів обійшла, поправила своє довге волосся.

— Жалюгідна ти людинка, хлопче. Зазвичай, коли мене кличуть, є якась реальна проблема. А тут… Що там, у штанях не відросло, то ти на весь світ ображений? Чи якась дівка з тебе посміялася?

Хлопець ніби язик проковтнув. Він відчував, як її очі роздирають грудну клітину аж до самого серця, копирсаються у нутрощах. Вона розбирала його на шматки, необережно, неохайно та без анестезії, про яку писалося в старих книжках.

— То… Викликав мене, сам не знаючи, що говориш? — дияволиця торкнулася його обличчя. — А може, я лише твоя вигадка? Що скажеш? Чи степова примара? Ніби так мене та моїх родичів кличуть у цих місцинах.

Сказати було нічого. Десь глибоко всередині наростала напруга, природу якої він пояснити не міг. Перед очима маревом постала одна з двох сестер, що чекали його у таборі. Серце забилося швидше.

— О, так така істота, як ти, здатна щось відчувати? — жінка продовжувала мацати своїми нігтями-пазурами щоки хлопця.

— То ти диявол?

— Здогадався, рідний. То що, — вона перебрала пальцями так, ніби рахувала купюри, — що сьогодні продаємо?

— Душу?

— А плата? Просто так душу… Душу просто так не продають.

— Удача! У всіх справах! — хлопець усміхнувся, очі запалали. — Але… Є питання.

— Яке?

— Обов’язково, щоб я продав тобі свою душу?

— Гм…

Жінка подивилася на місяць, пройшлася по греблі. Довго думала, але хлопець чекав. План давно вже був у голові, залишалося реалізувати.

— Приймається. Та чи зможеш ти приректи людину на пекло, аби лише отримати бажане…

— Ані слова більше! Я знаю з легенд, як душею заволодіти. Чекай на мене!

Він навіть вино полишив, побіг кудись у степ. Всі думи тепер були спрямовані до покинутої хати, де інколи хлопець відпочивав на самоті. Він не міг повірити у свою удачу, у те, що сам диявол чи дияволиця з’явилася перед ним. Тепер залишалося найпростіше — забрати душу.

— І чия це душа? — жінка видихнула дим просто в обличчя хлопцю. — Що це за людина? Чи хороша? Чи погана?

— Світла, — усміхнувся хлопець.

І дня не минуло, а світ уже встиг постраждати від злості однієї невдоволеної людини. На те, щоб знайти та забрати… душу, знадобилося менше доби. Але він не збрехав. Такої світлої душі давно не бачив Буджак, а тим паче уся випалена Східна Європа. І тим ціннішою вона була тут і зараз.

— Дай-но її мені, — дияволиця простягнула руку.

Хлопець без вагань віддав яскраву кульку. Вона з радістю та чистим сяйвом полишила скривавлені руки, щоб торкнутися темної плоті потойбічної істоти. Хлопець нічого вже не відчував — лише свербіж у всьому тілі та присмак крові на губах. До того він ще не знав цього смаку, але сьогоднішня невимовно довга ніч була щедра на відкриття.

— Що ж ти наробив… — істота поправила свої чорні кучері.

— Все згідно з нашими домовленостями, душа за…

— Ніхто не ставив умов, як саме цю душу дістати, — перервав його демон. — Запам’ятай одне — кара твоя прийде раніше за Страшний суд.

— Байдуже!

Тоді ж просто посеред чистого неба засяяла блискавка, а море здійнялося аж до хмар.

— Виконуй! Договір був про душу! Вона в тебе є!

Істота свердлила його поглядом довго, намагалася розгледіти у цій темній сутності щось, бодай частково схоже на людину. Але море не заспокоювалося — навіть сильніше почало викидати солоні хвилі на греблю.

— Розплата буде, хлопче. І не я прийду за нею. Стережися, бо колись гребля впаде — і дійдуть води до душі твоєї.

— Не дияволу цитувати Біблію! Я волію…

— Забирай, що просив, — жінка махнула рукою. — Нехай це втамує твою спрагу бодай трохи.

Розмову цю підніс вітер та розвіяв степом. Перед очима все попливло, і він опинився біля того місця, де й забрав душу. Хлопець ледь встиг спертися на перекошену стіну хатинки, коли з рота вирвалася вечеря та казна-що ще. Кров та їжа перемішалися на пожовклій траві.

Те, що сталося у цій хатині, він не забув, пам’ятав у найменших деталях. А зустріч із потойбічною істотою все ж із пам’яті зникла — тільки-но вино вийшло з крові. З того часу його дійсно супроводжувала… ні, переслідувала удача. Удача у всіх його справах, навіть найменших та несуттєвих.

Він утік із Буджака та почав нове життя, впевнений, що ту ніч йому пробачать вищі сили, що швидкоплинну слабкість забудуть і ті, хто постраждав. Але ніхто нічого не забув. І гребля також не забула.