Одного разу на далекому Півдні

Нормально поспати вона так і не змогла — просто посеред ночі пішла тинятися Смілом. Еля й до того полюбляла нічні прогулянки, але зараз, коли нарешті повністю відновили вуличне освітлення, променади перетворилися на окремий вид задоволення.

Місто спочивало в прохолоді, навіть криміналітету не виднілося. Ніч, попри спеку, що панувала в Буджаку удень, завжди приносила приємний вітерець, а на вулицю без куртки дарма було виходити. Еля пливла повз усі знайомі місця, без страху та тривоги заходячи в найтемніші кутки такого милого серцю Сміла. Деякий час вона провела на лавці в районі старих п’ятиповерхівок. Роздивлялася очі-вікна квартир, у яких вже давно спали люди.

Кілька разів вона встигала сховатися в тіні, щоб не зустрітися зі своїми товаришами по службі, що верхи патрулювали порожні вулиці. Вона втікала від зайвих питань, знов потрапляючи в такі хащі, де й вдень не завжди ризикувала з’являтися. Цими ж стежками вона прийшла до знайомого бару — колись розкішного закладу «Золота Осінь». Як і у випадку «Паузи», цей ресторан стояв тут і до війни, але якщо кав’ярня все ще зберігала ту саму атмосферу, то «Осінь» давно перетворилася на прохідний двір.

— Де-де, а тут точно повинні щось знати про Кригу, — зітхнула Еля. — Головне, щоб не вирішили, що я з неочікуваною перевіркою завітала.

Всередині, за товстим шаром потьмянілого скла, сиділо буквально кілька гостей. Вони навіть уваги на дівчину не звернули, так само поглинали свої напої та роздивлялися ліхтарі за вікном.

— О! Пані Елю! — гукнув бармен. — Який неочікуваний візит! Та ще й у такий час!

— Привіт, Андрію, — вона вмостилася на високому стільці перед стійкою. — Як сам?

— Потихеньку. Бачите, — вказав на відвідувачів, — зовсім поганенько справи йдуть. А ви з чим до нас?

— Не переймайся, просто так.

— Коли помічник шерифа приходить о другій ночі, то це завжди не просто так, — Андрій підморгнув та посунув до Елі келих. — Як завжди? Безалкогольний?

— Угу.

На голій цегляній стінці висіла ціла купа чорно-білих фотографій у симпатичних дерев’яних рамках. Еля шукала поглядом те саме фото — там, де вона, Йосип та Василь відмічали її день народження кілька років тому. Шукала та знайшла. Фотокартка сховалася десь серед нових світлин.

Довго чекати замовлення не довелось. Дівчина скоштувала те, що в меню мало назву «Мохіто», та подивилася на бармена. Два агати в обрамленні величезних синців намагалися розгледіти в її очах причину візиту.

— Тягнути не буду. Ти чув щось про Кригу?

Чоловік піджав губи, питання явно не сподобалося. Зробив вигляд, що щось дуже активно шукає під стійкою.

— Та… — потягнув Андрій. — А що? Якісь чутки з’явилися?

— Так. Дивно, що ти нічого не чув.

— Чув, — бармен нарешті виліз зі свого укриття. — У Саф’янах, так? На зупинці. Вбив когось.

— Був там, але не вбивав. Взагалі, щось чув крім цього?

— Дещо може й чув, — Андрій потер великим пальцем об вказівний. — Але бар «Золота Осінь» від допомоги не відмовиться.

— Щоб ти був здоровий.

Еля добила свій коктейль, а прямо під келих поклала кілька купюр. Бармен моментально змінив вираз обличчя: й синці під очима ніби зникли, й щира усмішка з’явилася.

— Кажуть, — Андрій перейшов на шепіт, — що Крига ніби втікає від слідчих з Одеси. Щось він знову зробив таке, але цього разу велике. Ти ж знаєш, що…

— Так, я знаю, що у нас надприродна хтонь, через яку Бюро сюди не дуже охоче лізе. І що?

— Крига перетнув Тирас і зараз нібито збирає кошти. А потім намилився кудись далі! Щоправда, ніхто не знає куди. Поки сидить тут.

— Ти ба, які подробиці! — Еля нахилилася до Андрія. — А ти звідки знаєш?

— Балакають. За правдивість ручатися не можу.

— Добре, а він сам чи…

— Ні, не сам, але й без банди своєї. Так, кілька своїх друзяк знайшов. З ними й планує тікати.

— А де хоча б його бачили, крім Саф’ян?

— Ніде, ніби під землю провалився. У Смілі точно немає, це я знаю від деяких… особистостей.

Андрій кивнув у бік одного з клієнтів, який вже спав на різьбленому дерев’яному столі посеред бару.

— Кажеш, що гроші збирає?

— Так, — кивнув чоловік.

— Добре, дякую за допомогу.

Еля висковзнула з закладу та попрямувала до собору. Прохолода стимулювала розум — ідеї приходили одна за одною. Якщо Крига шукає грошей, то буде робити це в конкретних місцях, і ці місця Еля прекрасно знала. Дивно, що досі сам не прийшов до Сміла, хоча це могло пояснити прохання про зустріч.

— Себто думає, що за старою пам’яттю я йому можу чимось допомогти, — Еля всілася на лаву посеред парку. — І він думає, що… Що я йому допоможу? Може, просто дочекатися, поки сам прийде?

Над головою шуміли каштани, а за спиною співали свою колискову цвіркуни. Навіть звідси, з центру міста, можна було почути ще й какофонію болота біля старого порту — жаби та казна-хто ще змагалися з усією іншою фауною Сміла, намагаючись її перекричати. Рішення знайшлося десь серед цих милозвучних співів природи.

— Ні, якщо сама не прийду, то втече, та ще й кілька трупів по собі залишить, це в його дусі. Але точно не через Істр, — прикусила губу. — Давно так би втік. Щось заважає. А як…

Тоді, у пітьмі парку вона побачила греблю, про яку тієї ночі казав Крига. Єдиний шлях відступу, єдиний шанс втекти звідти, найшвидший в сьогоднішніх реаліях. Через Розлом занадто небезпечно, обходити Прірву — довго. Істр — чомусь закритий.

— Через Мертве море? То… Ні. Або так? Як тоді зловити його? — пальці тряслися, схопилася за дерев’яні дошки в лаві. — Лише якщо Андрій правий і йому потрібні гроші. То так, на каравани нападатиме чи зі своїх когось підсилатиме… Тоді тільки на живця ловити… — Еля закрила обличчя руками. — Господи, Елю, якого живця? Це ж живі люди!

Хвиля прохолодної впевненості пройшлася від потилиці до ребер. Збудження, жага! Така сама, ніби він стоїть в метрі від неї без зброї та в кайданках. За усе, що зробив та не встиг ще зробити. Металевий присмак власної крові на вустах.

— Йосипу краще не знати усіх деталей. Тож… Повторюємо помилки Василя та рушаймо самі? Крига та кілька його друзів. Як швидко мене приб’ють? Ні-ні-ні, — вона зітхнула, розпласталася на лаві. — Все просто. Шукає грошей? Значить точно слідкує за караванами. Нанесемо удар першими — підемо з одним таким до степу…

Еля ніколи не переоцінювала власні шанси, але при правильному підході ті самі шанси на успіх різко зростають. План, ненадійний та настільки залежний від випадковостей, наскільки це можливо, народився випадково та не давав жодному м’язу в тілі розслабитися.

Вона просиділа на тій лаві майже до ранку, і лише потім попрямувала до відділку. Наявність на дільниці Йосипа її здивувала, але задуму не зіпсувала. Навіть краще, най буде хоча б частково в курсі справи.

Перед тим, як зайти до його кабінету, Еля крадькома глянула через внутрішнє вікно на свого наставника. Вже сивий чолов’яга все ще уважно доглядав свої вуса та борідку, тримав себе в тонусі наскільки міг. Проблеми із серцем наздогнали і його, колишнього атлета та красеня, але старий все ще був взірцем стійкості. На ньому тримався Сміл — і Еля відчувала важку ношу відповідальності, якщо саме через її жагу до помсти серце цього чоловіка не витримає. Вона трохи пом’ялася під дверима, але все ж зайшла:

— Йосипе Іллічу, привіт, я тут…

— Доброго ранку! — усміхнувся Йосип. — Каву будеш? Я тут отримав від знайомого контрабандиста турецьку, такої ми ще не коштували.

На столі дійсно стояла турка, а над маленькою філіжанкою здіймалася ароматна хмарка. Чекав на неї?

— Ні, я… Дякую, не треба. Я з іншим питанням, точніше…

— Зрозуміло, — Йосип прикусив нижню губу. — То що, де та паскуда?

— Га?

— Де Крига? Ти ж дізналася, то кажи.

— Я… Ні-ні, я не зовсім про це…

Свій голос Еля не впізнавала. Востаннє ці винуваті нотки вона чула від себе років десять тому, коли перед Йосипом же виправдовувалася за якусь маячню.

— Про це, і ми обидва це знаємо. Добре, слухай, — він підвівся та підійшов до сейфа. — Не будемо повторювати помилок минулого. Я тебе не тримаю на прив’язі, а ти намагаєшся не вмерти, добре? Тримай.

Старий вручив дівчині рацію — одну з тих, які відновив місцевий електрик-чаклун. Той же чаклун налаштував спеціальну станцію прийому сигналу, виключно для міліціянтів. Під час патрулювання містом рації шериф не видавав, замало їх залишилося, а кількість законників була достатньою для швидкого реагування. А ось для тих, хто відправляється в степ, рації швидко стали обов’язковими.

— Тобто… Відпускаєте?

— Йди, але пам’ятай про холодну голову, — Йосип повернувся за стіл та відпив кави. — Знайди його, але сама не лізь. Викличи наших. Я так розумію, що Крига десь недалеко, тож ми встигнемо прибігти.

— Дякую. Дякую… тобі.

Наставник лише коротко кивнув та усміхнувся. Цього благословення Елі виявилося достатньо, і вона попрямувала назустріч долі. Першою зупинкою на цьому доленосному шляху став базар, на якому досить швидко дівчина знайшла потрібну людину — продавчиню килимів Катерину.

Жінка середніх років радісно зустріла свою молоду подругу, з якою свого часу вона кочувала степами Буджака. Ця ефектна фурія, так само, як і Йосип, швидко зрозуміла причину цього неочікуваного візиту:

— Елю, нащо ти його шукаєш? Най згине десь у степу!

— Він мене шукає. Вже й листи шле.

— То не читай! Скільки він горя нам усім приніс… Ай! Не знаю, чи допоможе це тобі якось, але сьогодні ввечері вирушає караван до Татарбунарів, — жінка одночасно намагалася втюхати один килим трьом покупцям. — Невеликий, але там буде трохи золота та облігацій. Попередній такий же з Валахії зник близько тижня тому.

— Дякую, Катрусю, дякую, — Еля цмокнула подругу в щоку. — Це мені й потрібно було дізнатися.

Знайти очільників каравану також не завдало клопоту — вони розташувалися на колишній автостанції. Серед галасу людей, іржання коней, ароматів пахлави та поту, Еля швидко знайшла чоловіка середніх років у розкішних шатах. Чорнявий виявився власником каравану, який без зайвих вагань погодився на додатковий супровід. Тим паче, що супровід був кінний, а під жакетом ховалася маленька зірка помічника шерифа.

Щоб якось вбити час, Еля взялася повільно нарізати кола навколо автовокзалу. Блискавку вона полишила біля каравану, а сама уважно вдивлялася в перехожих, торговців та будь-яких підозрілих осіб. По той бік автостанції вона вихопила поглядом двох чоловіків середнього зросту — у крисатих капелюхах та товстих вовняних шарфах. На Елю вони не дивилися, лише зиркали здалеку на віз та коней каравану. Звести все докупи було нескладно, спостерігали вони саме за тими торговцями, до яких приєдналася дівчина.

— Отже, ставка правильна, — Еля зайшла в тінь біля магазину з квасом та іншими напоями. — На місцевих бандитів не схожі, обличчя ховають… Навряд чи Крига сам прийде, але бодай якась зачіпка.

Після спекотних годин очікування караван таки рушив — повільно, але впевнено. Елю поставили назад, щоб прикривала тил торговців. Крім неї за безпеку відповідали кремезні чолов’яги з мачете та дробовиками, а також ще кілька вершників.

Вперше за довгий час дівчина відчула ту свободу, із якою подорожувала тоді ще неосяжним та нескінченним Буджаком разом зі своєю названою сім’єю у складі інтернаціонального контингенту. Ця невелика родина з людей різних національностей та віросповідань тинялася Півднем та торгувала, просто жила під небом та не знала нічого, крім волі. Так само, як і зараз, вони ходили караванами з місця на місце, оминаючи аномальні місцини, тікаючи від бандитів та борючись з хижими тваринами. Так само.

Дорога тягнулася спокійно. Під вечір почав здійматися легкий вітерець, розгойдуючи степові трави, але чисте, без зайвої хмарки небо спокійною впевненістю вказувало правильний шлях. Тривога почала поступово охоплювати розум, лише коли неподалік Ердек-Бурну дівчина запримітила вдалині одинокого вершника.

Згадалося, як Василь розповідав про біженців, яких бачив вдалині, і дуже хотілося, щоб цим вершником виявився чи сам Василь, чи Дмитро, чи Трифон, але Еля розуміла, що це геть не вони. Вона нарешті почала відчувати те, що мала відчути на полі з одиноким кущем троянд. Прохолодний, ледь помітний, але такий, що все одно просочується крізь усі щілини в асфальті дороги, подих смерті.

Спочатку вона не хотіла говорити про вершника, щоб свого «живця» не лякати, але швидко прийшла до тями — ставка вимірювалася людськими життями. Так, на караван все одно напав би Крига, але зараз саме Еля поряд із перевізниками. Не можна не попередити про загрозу нападу. Тим паче навряд чи сам пан-паскуда явиться сюди, скоріше за все прийде хтось з його компанії.

Еля пришпорила Блискавку та швидко наздогнала очільника на кремезному тяговому коні:

— Я бачила вершника.

— Ну то й що? — власник каравану поважно крутив свої чорні вуса. — Чимало вершників у Буджаку?

— Ні, пане Озтюрк, їх чимало. Але довіртеся досвіду законниці, це не просто вершник.

— Ти бачила наш караван? Хто ризикне…

— Я мала вас попередити. Робіть з цим, що вважаєте за потрібне, — Еля розвернулася та попрямувала у кінець колони.

Караван йшов до пізньої ночі. Дівчина весь час крутила головою, очікувала знову побачити вершника, але степ залишався порожнім. Ні, примарою той верховий не був, але й така тиша посеред полів трави не скидалася на добрий знак. До того ж й подорожні, втомлені за цей марш-кидок, поступово втрачали ритм ходи, вже лунали поодинокі пропозиції до привалу.

Пану Озтюрку й самому хотілося відпочити, але найближчий привал їх очікував аж у Финтіні, за два десятки кілометрів від поточного місця. Зрештою, відпочивати вирішили на розвилці доріг — неподалік від злощасного Ташбунару. Елі таке сусідство було навіть до вподоби. Дівчина прекрасно розуміла, що на тому попелищі ще не скоро з’являться охочі до наживи, а тому єдиною загрозою залишалися степові звірі, які й без того великі скупчення людей обходили.

— Цікаво, — Еля вмостилася поряд із Блискавкою, обійняла свою бойову подругу, — а що там хлопці у відділку? Як думаєш?

Кобила лише закрила очі та засопіла.

— Певно, їх там Йосип у бойову готовність привів, — усміхалася дівчина. — Ти що, головна заступниця шерифа втекла у невідомому напрямку! Усі там на голові стоять.

— Тихіше! — гаркнула якась бабця по той бік возу. — Спати не даєш!

Еля нічого не відповіла, лише продовжила роздивлятися чисте літнє небо. Не сьогодні, так завтра бандити Криги прийдуть, але ж ніхто не міг вкрасти красу нічних пейзажів. Величезний Чумацький шлях грайливо підморгував своїми тисячами очей, поступово тікаючи з одного боку неба в інший, а десь вдалині стрекотіли цвіркуни. Поки степ шепоче, не буде кровопролиття — лише коли він стихає, варто хвилюватися.