Одного разу на далекому Півдні

Йосип зустрів Елю та полоненого на вході у дільницю. Чимось явно збентежений, старий намагався роздивитися бранця, щосили мружачись та напружуючи очі.

— Господи прости, це Юра? — шериф підвівся та відкрив двері. — Скільки років пройшло, малий. І все ж звела тебе нечиста до цієї… праці.

— Вибачте, Йосипу, — Юра зніяковіло потупився у підлогу. — Не виправдав ваших сподівань.

— Виправдав, не виправдав… Елю, що з ним робимо?

— Допитуємо, що ще?

З огляду на близькі зв’язки, Юру було вирішено не приковувати наручниками та допитати просто у кабінеті шерифа. Йосип запропонував молодику кави, але той лише відмахнувся. Червоний від сорому, хлопець намагався відволіктися від пронизливих поглядів двох знайомих та вивчав поглядом нескінченні стоси паперів на столі шерифа.

— Що з тобою, Юрко? — Йосип вказав на обличчя хлопця. — Чума?

— Так, але не та, про яку ви думаєте. Ми, точніше ті, кого караванщики з Елею вклали, близько року тому якусь хворобу підхопили, всі разом. Лікарі руками розводили, а ви ж знаєте, грошей у нас небагато… То ми й тинялися степом Причорномор’я, аж допоки Петра не зустріли. Він нам і допоміг.

— Вилікував? — спитав шериф, сьорбаючи каву.

— Можна й так сказати. Дав золота, буквально злиток невеликий, та наказав до лікаря йти одного. Ескулап нам повідомив, що наші красиві обличчя назад не повернеш, але можна зупинити процес, тож…

Дівчина підвелася, трохи накрутила кіл кабінетом. Ноги ніяк не хотіли заспокоюватися, м’язи нили, потребували руху. Лише після того, як Йосип вказав очима на стілець біля себе, Еля знайшла собі місце. Вона встала біля вікна, поки колишній друг розповідав усі можливі та неможливі подробиці нової співпраці з Кригою, та втупилася на спокійну вулицю.

— Тобто Петро не пояснював, навіщо йому гроші?

— Ні, не зовсім… — Юра все дивився Елі в спину. — Дещо я знаю, але…

— Якщо жадаєш не сісти на десятку за пограбування каравану, а обійтися двома-трьома роками, — процідила Еля, — рекомендую розповідати усе.

— Коротше, я абсолютно випадково підслухав те, що підслухав, — Юра збентежено почав озиратися на всі боки. — Крига збирається звідси тікати.

— Ми це… Ми про це чули, — сказав Йосип. — Але чому не зробити це тихо? Істр то довга річка, до Розлому багацько кілометрів. Можна знайти місце та…

— А ви не знаєте? Його ж законники і на тому боці річки шукають. Всю Валахію кілька років тому на вуха поставив.

— Правда?

— Правда-правда, — Юра покосився на шерифа. — Я розумію, що то не зовсім дружня держава зараз, але…

— Тобто він збирається тікати через Мертве море? — спитала Еля.

— Щось типу того. Допомагати йому буде якась шишка, силовик з Одеси. Вони разом усі махінації робили, поки Крига остаточно не допік одеситам. Він, цей чувак, ніби його ловити повинен, а по факту якось дуже хитрим способом буде витягувати Кригу та його хлопців.

— Ну дива, — Йосип відставив філіжанку та почухав вуса. — Щоб таке в Одесі було? Ну дивує Перлина, ну дивує.

— Це все, що я знаю, — знизав плечима Юра. — Я б і радий розповісти, але…

— Склад його лейтенантів той же? — спитала Еля. — Кнур, Залізяка та Тюрбан?

— Е-е-е, — запротестував Юра, — вибачайте! Пани Свинченко, Залізнович та Гайдарли. Давно вже паспорти отримали. Люди!

Серце розбивалося уламками всередину, але дихання навіть не збилося. Всі ці прізвища, мотиви… все таке саме. Ніби вона ніколи не втікала з тієї названої родини. Юра співав, співав впевнено, як тільки міг, але все одно у цьому вітражі не вистачало шматочків. Еля більше слухала, аніж говорила, все обдумувала, чи вистачить наданої інформації для того, щоб знайти Кригу. Навіть гортань на мить перестала здригатися від імені Петро.

— Добре, — зітхнув Йосип. — Тебе відправлять в ізолятор, а на днях буде суд. Я доповім нашому судді, щоб зрізав тобі строк під зобов’язання працювати на благо громади.

— Лайно прибирати? Чи свиней забивати? — спитав Юра.

— На добровільно-примусових роботах будеш собі другий шанс заробляти. Хоча… — Йосип порахував на пальцях. — Ні, це вже четвертий твій шанс.

— Не знаю, чи дякувати вами, чи що робити… Дякую. Просто дякую. І за те, що ти, Елю, попросила спалити хлопців, а не в степу просто кинути. Не дуже хотів би, щоб вони на базальтових переродилися.

— А чому ти так спокійно прийняв те, що сталося? — Еля нарешті розвернулася обличчям до старого друга. — Я особисто двох твоїх друзів вклала.

— Ну, всі знали на що йшли. Не ти, так охоронці каравану, дять, їх вклали б.

Разом із Йосипом Еля провела хлопця до ізолятора поряд із відділком. Заховали його добряче, аби ніхто до нього не дістався — помічниця шерифа добре пам’ятала, що робив зі зрадниками Крига. Вона хотіла ще трохи побалакати із наставником надворі, трохи збити тривогу, яка ніяк не відступала, але Йосипа смикнули по рації:

— Щось у Караклії місцеві знов п’яну бійку влаштували, Трифон з Дмитром не справляються. Поїду, перевірю, що там.

— Тримай, — Еля протягнула шерифу видану вчора рацію. — Вона мені…

— Най буде. Таким важливим кадрам рація потрібна цілодобово.

— Може я з тобою?

— Ні. Відпочивай, у тебе важкий день був. Я не думаю, що Крига втече просто зараз. А якщо втече… То най його Мертве море й забирає.

На тому Йосип стрибнув на свого білосніжного мерина та зник за воротами відділку. Дівчина ще довго чула цокіт копит коня, навіть коли прямувала додому. Вулиці Сміла вкотре випромінювали цю дивну, химерну ауру, яку Еля відчувала лише тут. У жодному селищі, містечку чи старих руїнах вулиці не вміли говорити, а тут — вміли.

Вона сподівалася, що цей тихий, ледь помітний шепіт, який насправді починався ще на околицях, зможе бодай якось притупити обриси перед очима, але саме сьогодні Сміл ніби по-злому жартував над дівчиною. Ледь вологі вулиці кожним своїм поворотом нагадували про ті дні, далекі-далекі дні, які зрештою й привели її туди, де вона була зараз.

Блискавка між ногами ігнорувала цей шелест, так само вона не звертала увагу на те, що її власниця напружилася до межі. М’язи викручувало однією неспинною судомою, і справа була зовсім не в нічному відпочинку на землі.

Еля направила кобилу у бік дому, через найтихіші вулиці, щоб… А вона й сама не знала, навіщо. Певно, щоб там, де шепіт лунав найгучніше, мозок нарешті перемкнувся на щось інше. Кілька разів на шляху вона натикалася на своїх співробітників, про щось із ними говорила — бо не можна так довго тримати дистанцію з людьми — та рушала далі. Еля щиро сподівалася, що у тих кущах біля стадіону чи на подвір’ї п’ятиповерхівки причаївся Крига. Сподівалася, що цього разу йому вистачить хисту, аби всадити їй кулю у потрібне місце.

Квартира так собі й стояла, прохолодна та тиха. З-за стін вже неможливо було розібрати, що там намагається сказати вулиця, і вуха знову заклало теплою ватою. Думки дещо структурувалися після короткої розмови з Лолою, але рука все одно шукала револьвер у пустій кобурі. До тями змусив прийти й холодильник, який помічниця шерифа забула зачинити перед короткою пригодою в степу. На щастя, жертвою літньої спеки став лише сир.

— Гребля… Та, що біля Приморського? Звідти він планує…

На мить страшні картини минулого зникли — замість них замайоріло тепле море. Ноги у теплих не по погоді капцях відчули пісок, а пальці залоскотала вода. Таке загострення відчуттів Елі не сподобалося, зазвичай таке траплялося перед суворим та важким рецидивом. Допускати його просто зараз було необачно, хоча який рецидив на це зважає?

Трохи заземлитися допомогла суха булка та спостереження за нічною тишею з балкону. Ще тягнуло дістати приховану пачку цигарок, але Еля з усіх сил цього не допускала — пам’ятала, як важко було з цієї гидоти злізати. Так вона й досиділа до другої ночі, втомлена та зачерствіла від болю в м’язах та спогадів. Думки все ще не відпускали, але тепер втома достатньо скувала подразнений мозок. Коли ноги самі понесли дівчину до ліжка, у двері постукали.

— Елю! Це я!

— Я чую, що це ти, — зітхнула вона. — Чого тобі?

— Там… Там!

Еля відчинила двері на довжину ланцюжка та втупилася на Василя. Блідий та з глибокими синцями під очима, він спирався на стінку та намагався загіпнотизувати дівчину своїм поглядом.

— Щось сталося?

— Твого приятеля… Тойво…

— Чого-чого?

— Юру прибили! Прямо в ізоляторі.

Дівчині здалося, що вона марить. Захованого у найтемніший кут ізолятора Юру міг вбити лише привид, не інакше.

— Ти певен? Василь, ти точно певен у тому, що кажеш?

— Так! — хлопець простягнув скривавлений згорток Елі. — Читай.

Вона обережно розгорнула — черговий лист. Коротший. Так само вимазаний у крові.

— «Третьої пропозиції не буде. У Лощинівці, на світанку. Прийдеш — Йосипа відпущу живим», — очі Елі округлилися. — Лощинівка… Туди ж наш шериф й поскакав, до Караклії…

— Га? Я думав він вдома, у нього сьогодні короткий день.

Еля скинула з ніг тапки, влетіла у шкіряні чоботи та натягла кобури. За мить стояла готовою поряд із Василем. Той від швидкості зборів лише відкрив рота.

— Немає часу, вперед!

Блискавка та Меридіан знову змагалися на швидкість, летіли дорогою до заповітного селища. До гонитви також долучився і легендарний у Смілі товариш Василя на ім’я Пес, який, хоч і не одразу, але наздогнав законників. Еля намагалася викликати людей по рації, але усі патрульні мовчали. Мовчала й рація Йосипа.

— Ні, так справа не піде, — дівчина натягнула поводдя. — Василю, рушай у Сміл за підмогою.

— Ти здуріла? Їх там невідомо скільки, а ти…

— Він мене не вб’є. А тебе — за милу душу, як і Пса.

Собака нахилив голову та звісив язика. Напіврозумна істота Елю розуміла — це завжди лякало дівчину, хоча вона намагалася цього не показувати.

— Ні, я з тобою!

— Тихіше, ковбою. Спокійно.

— Що він від тебе хоче? Що взагалі за історія з Петром Кригою? Я розумію, що не час, але хоча коротко.

— Дуже… Паскудо, дуже не вчасно.

Блискавка почала нервувати, цю тремтючку також підтримав і Меридіан.

— Слухай, Василю, я… Він… — слова спотикалися об гортань, зуби, губи. — Він… Петро робив дуже нехороші… речі. І…

Вона чула, як заїкається. Пусте поле, що оточувало стару асфальтовану дорогу, місяць над головою, зірки та вітер абсолютно не допомагали зібратися. Намагалася перемкнути увагу з Василя на природу, але марно.

— Я бачила щось нехороше, брала участь у чомусь дуже нехорошому і зі мною… зі мною трапилося щось дуже нехороше. Я не можу… Пробач, не можу.

— Ти мене пробач, — Василь під’їхав ближче та простягнув руку. — Я скоро прийду з людьми. Зберу усіх, кого можна.

— Відправ частину на греблю.

— Яку? У нас тут три греблі неподалік.

— Ту, що біля Приморського. Якщо я загину чи ви втратите мій слід біля Лощинівки, то не гайте часу. Рухайте туди та шукайте там Кригу. Запамʼятай, гребля та околиці.

— Думаєш? Ну… Добре, буде. Зробимо.

— Дякую, — Еля потисла руку у відповідь. — Дякую. Прости, я… Я розповім усе, якщо виживу. Закляті друзі повинні знати один про одного все.

— Ми, може, конкуренти. Напарники! — усміхнувся Василь, направляючи Меридіана у бік Сміла. — Але ніколи не закляті!

Еля провела поглядом хлопця із Псом та рвонула до Караклії. Тепер же степ почув молитви — вітер підганяв Блискавку, кобила неслася з такою швидкістю, ніби від цього залежала доля Всесвіту. Щось глибоко всередині рухалося, але це нагадувало приємний свербіж, а не застарілий біль. Серце чи не вперше за довгі роки співало лише від того, що з’явився шанс завершити всю цю історію. Чи смертю, чи перемогою — значення не мало.

А дивні речі почалися ще на під’їзді до селища. Вуличні ліхтарі, дбайливо відновлені років десять як, вже на околицях не горіли, у хатах також світла не виднілося. Лише біля церкви деінде спалахувало щось схоже на смолоскипи. Еля вирішила долю не випробовувати та одразу рушила до джерела світла.

І бармен, і Юра не збрехали. Петро Крига, одягнутий у довгий шкіряний плащ та капелюх із величезними крисами, стояв наче інквізитор біля церкви в оточенні всього лиш кількох своїх паскуд. Храм, як виявилося, став тим самим смолоскипом — тлів яскраво, проте нерівномірно.

Еля побачила цю картину за квартал, Крига ж, здається, взагалі її на відстані відчував. Вона власними очима бачила, як він повільно обертає голову вслід за нею з тих хащів, звідки розгледіти кобилу було неможливо. І чомусь саме зараз всередині все замовкло, ані натяку на звук чи кров у вухах.

— Мила Еля! Елю, ми тут! — гукав знайомий голос.

Вона направила Блискавку до храму. Кобила також почувалася кепсько, її трохи гойдало, з кожним кроком вона йшла все повільніше, ніби спеціально наступаючи на усі камінці, що ховалися у ґрунтовці.

— Все-таки послухалася! — зареготав Петро, штовхаючи у боки своїх супутників. — А я вже думав, що не прийдеш.

Гієни навколо Криги навіть не засміялися — завили. Вже за кільканадцять метрів Еля побачила, що перед п’ятіркою злодіїв на колінах хтось стоїть.

— П’ятеро? Крига, Залізяка, Тюрбан, Кнур… А ще хто? — спитала дівчина, не злізаючи з кобили.

Свій голос вона не впізнала. Цей прохід по клавішах органа навіть вогонь у церкві змусив остаточно затухнути. Нічого всередині вже не здригалося, втома також кудись ділася. Лише сталь та горни, труби та фламенко.

— Воу! Дівчинка стала жінкою! — кинув жирний лощений Кнур.

— То це, може, тому що пан Крига над цим попрацював? — сміявся лисий Тюрбан.

Хтось свиснув на підтримку.

— Годі, ми тут домовлятися прийшли, а не згадувати старі часи, — перервав їх Петро. — П’ятий, кажеш? То новенький, ще не чула? Це пан Чорнослив. Пане Чорносливе, представся!

— Ми з вами, пані Елю, не знайомі, — тонкий блідий чоловік зняв капелюха. — Але так, я нещодавно доєднався до компанії цих поважних добродіїв…

— На добродіїв ви не дуже схожі, — перервала його Еля. — Радше на банду кінчених сволот.

Розгледіти емоції новенького у банді було складно — світло від пожежі поступово зникало, натомість сонце лише перші свої промені посилало на землю, — але Елі здалося, що Чорнослив піджав губи. Замість відповіді він лише кинув щось кругле. Коли це «щось» нарешті докотилося до копит Блискавки, то запал Елі вщух. У пилу лежала голова Юри.

— Вибач, ти ж знаєш, мила, — Петро вказав на голову, — співаків не полюбляю. А це… Зараз покажу мій тобі останній подарунок.

Крига підійшов до входу у церкву та нахабно підняв людину з колін. Вже по куртці кольору іржавого степу Еля зрозуміла, кого веде її мучитель. Усі сумніви зникли, коли з голови людини зняли мішок.

— Ти в обмін на нього, — Петро штовхнув Йосипа у бік Блискавки.

— Я знав, що інакше не буде, — наставник лише слабко усміхнувся.

Дівчина застигла, кобила також не реагувала. Дістати револьвер та перестріляти усіх… Повітря застигло у трубах органу без можливості вийти назовні.

— Йдеш з нами чи залишаєшся?

— З чого б мені кудись йти? — суглоби нарешті розтанули, Еля схопилася за зброю. — Я вдома.

Але то поки була бравада. Палець не міг натиснути на гачок при всьому бажанні.

— Та кому ти брешеш? — засміявся Крига. — Твій дім — це я. Твоя їжа — це я. Твоє життя — це…

Пролунав перший постріл. Мав бути в Петра, але вийшло у небо. Початок покладено, руки слухаються. Поступово крига тане, тепло забирає своє.

— Заткни пащу, виродку! Єдине наше «ми» починається та закінчується на тому, що «ми» обидва потрапимо в пекло!

Бравада перетворилася на крик душі. Усі роками зрежисовані, ідеально заучені репліки зникли з пам’яті. Зараз волало серце.

— Ти ба, а дівчинка справді виросла. Хоча б попереджувальний дала, не те що тоді… — Петро облизав губи. — Тоді, з Алею та тобою. Вірю, вірю, що виросла, молодець. А тепер давай, проводжай свого сивого мерина та пішли додому.

Сонце нарешті визирнуло з-за обрію, відкриваючи увесь справжній масштаб лиха. Половини села як не було, а та, що залишилася, повнилася переляканими людьми. Купа народу проти п’яти, нехай і озброєних людей. І ніхто не вийшов.

Еля не могла сфокусувати погляд, точно прицілитися. Перед очима все пливло, картинка втрачала фокус, але на сідлі вона трималася. Забирати Йосипа та по газах. Забути все, облишити цю паскуду — Бог сам з ним розбереться. Тягар не по носію, тягар важчий за будь-що. Дім на півдні, не з ним.

— Ти починаєш мене нервувати, мала, — Петро схопився за пістолет. — Якщо прийшла, то вирішуй, а як ні, то гати звідси та згадуй найкращі миті… Наші миті. Усе життя згадуй. І всі поради, і все, що я тобі дав.

Щелепи звело судомою, кров знову почала бити у вуха, скроні розпирало. От-от і очі почнуть кровоточити.

— Йди в пекло, — Еля злізла з кобили. — Йдіть усі в пекло. Най Буджак з тобою… розраховується. Ти забагато забрав у цього краю, у мене. Йди з Богом.

Вона тримала револьвер у руці, цілилася у новостворену банду, хоча потреби у цьому не було — при всьому бажанні вклала б лише Кригу. Бандити спостерігали за нею, очікуючи нападу, але Еля лише підняла Йосипа з землі та повела його до Блискавки.

— Елю, ти пам’ятаєш? Він — в обмін на тебе.

— Нащо я тобі?

— А ти не бажаєш повернутися у той рай? Там, де нам було так добре?

— Це ти… — голова йшла обертом. — Це ти про ту перекошену та спалену хату, де мене тримав на прив’язі, — слова летіли з рота самі, але очі бачили все гірше, — а Алю годинами на моїх очах ґвалтував? Чи…

— Ш-ш-ш, — Петро приклав пальці до губ. — Це на солодке, мила.

— Гори в пеклі.

Дівчина спробувала підсадити Йосипа на Блискавку.

— Як ти правильно сказала… — зітхнув Петро та перевірив свій пістолет 45-го калібру. — Горіти нам обом. То почнемо прямо тут.

Еля кліпнути не встигла, як на її обличчя бризнула кров. Йосип нічого не встиг сказати, лише впав на землю, попередньо приклавшись розтрощеною головою об бік Блискавки. Перелякана та знервована, кобила стала дибки — і одним точним ударом вклала Елю на землю.