Одного разу на далекому Півдні

Сни та марева. Вологі та розкуті, сухі та втомлені. Вони переслідували її, змінюючи один одного, жахливим калейдоскопом викривляючи час та простір. Нудота також хвилями накатувала, іноді відпускала — тіло здригалося спочатку від гонитви верхи, потім від неспинного, нескінченного кросу рідними степами. І це все на тлі, десь далеко. Її везли кудись, били, але перед очима пропливали спогади.

Поступово обриси ставали більш зрозумілими, знайомими. Палатка, у якій жили усі рідні люди, так само сяяла червоним полотном на тлі жовтої рівнини, бігали коні, сміялися діти. Усе було так само. Знайоме, зрозуміле без слів. Аромат смаженого м’яса просочував спітнілі тіла, а запах плоті прикривали лише трави та казна-які ще натуральні парфуми.

Посеред цього вертепу неодмінно вальсувала Аля. Довге волосся кольору пожовклої соломи, блакитні очі — майже ідентична копія Елі, дарма, що не рідна по крові. Дівчина завжди носила із собою вишиту бабусею хустку. Білі троянди, дбайливо зібрані докупи людиною, яка ніколи не бачила цих квітів наживо, завжди супроводжували Алю в усіх пригодах, негараздах та щасливих моментах. Вона вірила, що ця хустка приносить удачу.

— Ми з презентом! — гукав Юра, збираючи людей біля багаття. — Отаких рибин зловили!

— Це з Істру? — Іван прискіпливо дослідив рибу. — Ви впевнені, що ми з отруєнням не зляжемо всім табором?

До купи народу приєднався і Петро. Чоловік вів свого рудого скакуна за поводдя, обдмухуючи себе пожовклим від часу журналом мод.

— Аж ніяк! — сказав він. — Ми до того перевірили все. Навіть у лікаря в Смілі були…

— То ви знову за своє?!

Навіть хрускіт багаття стих. З натовпу вийшла Маруся, дебела жінка середніх років. Мама, тато, бабуся, подруга, шаманка, суддя — одним словом ватажок. Її блискуче обличчя рясніло не гірше палатки, очі бігали з боку в бік.

— Знову вкрали? — вона кинулася на Петра.

Молодий чоловік ледь встиг сховатися за коня, коли зловив на собі погляди двох дівчат. Еля зверхньо всміхалася, а Аля спостерігала за мізансценою, прикусивши палець.

— Ну… Ні-ні! В жодному разі! — Юра вскочив між Марусею та конем. — Самі взяли та наловили! Чи не так, Петре?

— Так-так! Все так і було!

Розлючена Маруся уважно огледіла риболовів та додала:

— А де, дять, знаряддя вашої риболовлі?! Вудки риба з’їла? Чи ви такі добрі, що залишили жителям Сміла? Геть з очей моїх! А ви що встали? — звернулася вона до людей. — Нам ще товар рахувати, а завтра до Татарбунар ще йти. Хутко!

Еля навіть під сумнів не ставила важливість того, що сказала Маруся, але й працювати сьогодні зовсім не хотілося. Набагато цікавіше було послухати байки Петра про черговий його бравий наліт на законників Ташбунара чи Ердек-Бурну. До Сміла цей поганець ходити не любив — мовляв, забагато честі місцевому шерифу.

— От що я вам скажу… — Петро дістав свій пістолет та направив у нічну пітьму. — Цей йолоп, Йосип, майже нагнав мене, але я дуже вдало поцілив…

— То ти ж казав, що то Кнур поцілив. А тепер вже виявляється, що ти!

Парубка пересмикнуло, усмішка знервовано колихалася на обличчі. Спробував з’їхати, щось пояснити, але Еля вже не слухала його, лише усміхалася. Дівчина дивилася повз Петра, намагалася розгледіти місяць по той бік степу. Всі ці історії здавалися цілком гідними міфологізованими творами, допоки допитливий мозок Елі не починав копирсатися у подробицях. Їй було цікаво шукати ці білі нитки, хоча й ставити під сумнів слова людини, яка навчила її стріляти, вона не хотіла.

Аля ж сиділа із червоними щічками та палаючими вухами. Оповідки Петра захоплювали степову красуню, але вона ніколи про це прямо не казала Елі. Все й без слів все було прекрасно зрозуміло. Так вони слухали його не вперше і не вдруге, обидві чарувалися — причини хіба що відрізнялися. Ще деякий час вони посиділи, а потім розійшлися.

Якось вночі дівчина прокинулася від ласкавого шепоту над вухом. Спочатку здалося, що то степ вчергове кличе її, до пригод та нового життя, але навряд чи Буджак говорив пронизливим баритоном.

— Елю…

Вона відкрила очі та майже одразу підірвалася з місця. Петро, весь у крові та Бог-зна яких рідинах, сидів поряд та стікав до землі, як недопалена свічка. Його майже сині очі втратили той блиск, лише тіні залишилися у них. То були обриси, які до того Еля й знати не знала. Від нього перло алкоголем, дешевим, огидним алкоголем, який Маруся вже давно заборонила у таборі.

— Що з тобою? Господи, Петре, що з тобою?

— Тихіше, — промовив він та усміхнувся. — Все добре. Я лише… Зробив те, що мав зробити.

— Га? Про що ти?

— Ти чула про степових примар, дияволів Розлому? Чула про те, що вони можуть здійснити будь-яке бажання?

Тоді вуха вперше заклало теплою ватою. Страшні казки бабці Оксани про Примар-зі-степу завжди здавалися звичайними історіями для лякливих дітей. Вона, ця скрючена старушенція, обкладена цілим розсипом трав, розповідала багато історій, але саме примари-дияволи лякали Елю найбільше.

Ні, історії про духів самі по собі нічим не виділялися, але те, як саме Оксана розповідала їх… У ті моменти стара ніби поверталася у свої кращі роки, слова лилися з її вуст теплим медом, але післясмак цей мед залишав огидний. Ніби Оксана чи колись була, чи зустрічалася з цими демонами.

— Що ти зробив?

— Нічка видалася важка, — Петро ніби не звертав уваги. — Чого тільки не сталося… Але… Уявляєш, Оксана була права. Ні в чому не брехала.

— Що ти зробив?

Вона знала, що він щось зробив. Вона знала, що Примари просять за здійснення бажань. Вона лише хотіла дізнатися, чи міг її — та Алін — Петро це зробити. Невже цей, нехай і трохи пихатий молодик, міг скоїти те, що скоїв. Так, пихатий. Так, не завжди чесний. Але щоб виконувати забажанки темних сутностей? Чи завжди він таким був, чи лише зараз став?

— Нічого, — він подивився на неї. — Просто… Я думаю, що отримав те, чого бажав. Точніше, отримав все, щоб цього досягти.

Еля присіла навпочіпки поряд, зазирнула в очі чоловіку:

— Петре, любчику… Якщо той диявол не вигадка божевільної старої… Що вона в тебе попросила? А що попросив у неї ти?

Лише зараз вона помітила, що Алі поряд немає. Її тонкий матрац, який вона дбайливо розкладала щоночі, лежав перевернутий у кількох метрах від багаття. Вона вже хотіла запитати, де сестра, але Петро її випередив:

— Нічого такого. Лише… Свободу. Пішли, я дещо покажу тобі.

— Де? Що сталося? Де Аля, Петре?

— Одна хата, стара-стара хата подалі від табору. Пішли. Аля також вже чекає, все в порядку.

Він хутко підвівся та пішов геть. Дівчина вискочила одразу за ним, але не побачила нікого — табір лише все ще спав. А ось степ… Степ змінився. Поодинокі острівці зелені зникли, уся цілина наповнилася червоними напіввідтінками. Вона знову озирнулася, та не знайшла нічого, крім нескінченного степу і маленької зруйнованої хатки.

— Елю… Мила моя сестро, — Аля взяла її долоню. — Не йди туди, благаю…

Рука відчула вологу, неприємну та слизьку вологу. Відчула й тепло, яке швидко тануло, перетворюючи живу плоть на попіл. Обличчя Алі змінилося, синці під очима ставали все темнішими, очі поступово зникали в очницях.

— Там лише смерть, мила моя пташко, — шепотіла Аля. — Там… я. Але не треба, не рятуй мене. Врятуйся сама від цієї Тіні.

— Я не можу кинути тебе ось так…

З боку хати донеслися нелюдські крики. У цьому могильному дзвоні Еля почула свій голос. Спотворений, викривлений. З іншого світу, з інших обставин та часу.

— Мене вже не врятувати, — криваві сльози бігли по щоках Алі. — Ти ж бачила. Ти знаєш.

Еля не розуміла, навіщо та для чого її замкнули у тій кімнаті, навіщо зв’язали руки. Чому залишили біля тіла сестри. Та чому це робив він.

— Не повертайся сюди, ніколи не повертайся, — щоки Алі розривалися, оголюючи щелепи. — Відпусти мене, відпусти у степ… Відпусти на волю.

— Я не можу! — горло розривало зсередини. — Я не хочу!

— Доведеться, мила пташко. Лети, лети степом вільно й не згадуй про це… Ніколи не згадуй…

— Аля! — Еля впала на коліна, шукаючи рідну примару в землі. — Не для того все це було. Я не піду так!

Вона шукала її у степу, вона шукала її біля моря та у глибинах Істру. І ніде не знаходила милу Алю, лише солодкий присмак карамелі, яку сестра так полюбляла, гіркою луною проходився по язику. Проходив і танув, повертаючи її до моменту поточного.

Еля не одразу усвідомила, що сидить на тому ж місці, у тій же кімнаті. Сонячні промені лише якось інакше падали. Дах у приміщенні так і залишився, час ніби не мав влади над цим місцем. Як і той страшний темний кут. Вона намагалася не дивитися туди та дарма — закуток оповила темрява, непритаманна світлому дню.

— Боюся уявити, що ти бачила, — з тіні вийшов Петро. — То як, пташко? Що принесли тобі мари?

Обличчя запалало, ноги викрутило судомою. Та сама кімната! Не марево, не вигадка, та сама єдина вціліла у зруйнованій хаті кімната, у якій сталося… Все сталося.

— Покидьок, потвора… — слова поривалися, але пересохла горлянка не давала їм виходу. — Господи, що тобі треба від мене?

Петро сів поряд та протягнув бранці флягу:

— Не права ти, мила, Бога тут немає. Тут взагалі ніколи Бога не було.

Еля хотіла плюнути йому в обличчя, але слини не зібралося. Він спостерігав за тим, як дівчина намагається це зробити, усміхався та пив з баклаги.

— Ну то як? В останній марш? Разом? Як і завжди?

— З чого ти взагалі… вирішив, що я? Кудись? Із тобою? Я тебе шукала лише для того, щоб вбити.

— Хіба? У Лощинівці ти, здається, цього довбня Йосипа намагалася врятувати.

— Пішов…

— Ех, Елю, мила-мила моя дівчинка. Ми ж з тобою… — він дістав з плаща револьвер дівчини. — Навіки разом. Я — частина тебе. Ти — частина мене. Назавжди.

— Гори в пеклі, — перед очима знову все пливло.

Він до огидного ніжно провів рукою по щоці Елі, торкнувся її губ:

— Знаєш, що найкраще? Що об’єднує нас та ніколи… ніколи не розірве наш зв’язок? Те, що тільки ми знаємо, що насправді було тієї ночі. Що між нами було, — Петро взяв револьвер Елі. — Гарна фраза. Біблія, так? «Води дійшли до душі моєї». Поетично. Щось мені нагадує, лише не можу згадати, що саме.

— Аля… Ти Алю, суко… Ні… Таких слів немає, щоб описати те, наскільки ти проклятий. Наскільки земля під твоїми ногами, — шия відчула цей неприємний дотик, — гниє та смердить.

— Але те, що було тут, прямо біля неї… Я знаю, що ти памʼятаєш.

— Дякуй Богу, дияволу чи примарі, що я пам’ятаю.

Він також помітив це — зіниці дівчини звузилися, м’язи напружилися, обличчя зблідло. Тепер Петро відскочив, майже так само, як і Еля, коли дізналася про Примар.

— Біжи до свого покидька на греблі, біжи, паскудо, — сказала дівчина. — Я клянуся цією землею, я клянуся пам’яттю Алі, що якщо ти мене не вб’єш цим револьвером зараз, то ти не перетнеш Мертве море живим.

Еля подивилася на свій револьвер та продовжила:

— Навіть якщо залишиш мене просто так, прикованою та зв’язаною, я знайду спосіб дістатися до тебе. Клянуся, вб’ю.

— Спочатку тобі ще треба вибратися, — Петро заспокоївся, тінь остраху зникла з його очей. — А мене захищає… захищає мене та пітьма, в яку я ступив колись!

Еля розсміялася просто йому в обличчя:

— Ти — пихатий божевільний бовдур — вигадав собі відмовку для того, щоб спалося краще? Тобі нагадати, що ще ти зробив за межами Буджака? Тебе чекає смерть, Петре Крига.

Степ навколо хати замовк, вітер стих. Вперше це ім’я не зупинилося на рівні легень, не зірвалося знедоленим криком з вуст. Згадка Примари також подіяла — Петро застиг на місці, намагаючись усвідомити те, що почув.

— Ти не знаєш, що бачив я. І ти не знаєш, кому та що я продав, на які умови я пішов та які борги маю, — він приставив револьвер до лоба. — Ти — моя. І з тобою я не закінчив. Моя найулюбленіша пташка…

Його перервали гучні постріли та іржання коней. Петро вилаявся та зник у проході, залишивши старі дерев’яні двері відкритими. Світло нарешті освітило усе приміщення, навіть темний кут нарешті осяявся.

Усе завзяття, увесь гнів зникли тоді ж, коли промені торкнулися потьмянілих кісток. Вона до останнього вірила, що те, що відбулося тієї ночі, було лише жахіттям, вигадувала світи, де все, що сталося, було з її власної волі, але завжди всі ці химери зупинялися, коли натикалися на цей кут.

Тендітні кісточки лежали недбало, ніби з ними погралися та викинули. Еля з силою рвонула руками та вирвала зі все ще міцної стіни крюк, який тримав її зв’язані кінцівки. Спочатку вона впала, потім ледь підвелася і знову впала — долала дистанцію буквально на колінах. Не вірила, не хотіла, не жадала, але повзла. Повзла, щоб побачити нахабно запханий в очницю черепа шматок зітлілої хустки. На тканині залишилася лише одна-єдина пелюстка білої троянди, усю іншу полотнину розпорошив час.

— Аля… — шепотіла дівчина. — Алю…

Усі звуки навколо зникли, вуха заповнив огидний писк, рот мимоволі наповнився слиною, густою, неприємною слиною впереміш з пилом. Ззовні про щось голосно верещав Петро, волали його супутники, але все це доносилося ледь помітною вібрацією землі, ледь чутною луною дня завтрашнього.

— Води дійшли до душі моєї… Води дійшли… — тіло тряслося, зуби відбивали ритм. — Дійшли до душі моєї. Дійшли до душі моєї, дійшли до душі моєї, дійшли до душі моєї. Води дійшли… — руки, напружені та вражені судомою, розірвали мотузки. — Дійшли до душі моєї.

Вона сама не зрозуміла, як вийшла з хати, ноги погано тримали. Навколо точилася метушня — люди, коні, знову люди. Багато людей. Пес. Частина людей у чорному, частина у білому та коричневому, десь на сонці блищали знайомі жетони. Супутників Петра чомусь побільшало, серед них Еля примітила кількох нових вершників.

— Агов! — її ледь з ніг не збив Василь. — Елю! Еля, матір божа, агов!

Він тряс її за плечі, а вона лише й могла дивитися, як Петро, озираючись, летить верхи кудись на схід. Помічник шерифа прикрив її собою, коли поряд пронісся хтось з бандитів, завів за кут, куди не доносилися іскри битви.

— Еля! Та щоб ти… — він поплескав її по обличчю. — Не час вмирати, Елю!

— Я чую тебе… — сонце втікало за обрій, як і надія на справедливість. — Він… Вбив їх усіх. А я просто стояла та дивилася. Така сама… співучасниця.

Очі наповнила волога, а серце знову розбилося на міріади уламків. До пам’яті повернулися усі деталі, ожили усі спогади.

— Вибач, Елю, благаю, пробач мене за це, — Василь протер очі та дав їй ляпаса.

Ще мить вона намагалася зрозуміти, що сталося, перш ніж вдарити хлопця у щелепу.

— Паскудо, Василь! Якого біса? Що ти робиш зі мною?

— А ти що? Петра ще можна наздогнати! Хутчіш!

— Я? Ні-ні, все… З мене досить.

— Агов, шерифе, це твоя зона відповідальності.

— Шерифом був Йосип, а я…

Василь підняв її на ноги та одним рухом прикріпив на лляну сорочку важкий жетон головного шерифа Сміла.

— Що ти…

— Уперед, шерифе! — хлопець всучив їй револьвер та побіг за своїм конем. — Це твоя битва, ми тебе прикриваємо. Нумо, поки він один. Тут менше години до греблі! Вперед!

— Я… Ні, куди я? Я не можу…

Замість відповіді вона почула лише гаряче дихання над вухом. Блискавка штовхала її, ніби намагалася щось сказати.

— Останній раз, Алю, обіцяю тобі, сестро. Це останній раз.

Кобила зірвалася з місця ураганом. Спочатку Елі здалося, що слід Петра сховав степ, аж поки не побачила попереду паскуду власною персоною. Саме тоді й почалися перегони з часом.

Вона як могла корегувала ритм галопу, іноді збавляючи темп, але Блискавка наче збісилася, летіла уперед попри те, що починала хрипіти, коли аж занадто сильно прискорювалася. Пил летів в обличчя, маленьке каміння, жар від тварини оповив тіло, але гонитва й не думала зупинятися.

Петро перелякано озирався, і хоча з такої відстані було неможливо розгледіти вираз його пики, за швидкими, аритмічними рухами все було зрозуміло. Коли Блискавка майже нагнала білосніжного коня, бандит крикнув:

— Вирішила доєднатися? То я не проти! Добре, що ми вдвох! Без довбнів поряд.

Еля нічого не відповіла. Вона взагалі не думала. Зараз увесь світ зійшовся в одній точці, на одній людині та на одному револьвері, який ця людина вкрала.

— Щось ти не багатослівна, пташко! Тримай подарунок!

В останню мить Еля встигла направити Блискавку в інший бік, хоча тварина вже поривалася на таран. Вибух гранати особливої ролі не зіграв, Еля й до того, після короткого полону, нічого не відчувала, а ось кобила все-таки перелякалася. Коли Блискавка трохи заспокоїлася, Еля пустила її легким кентером, а потім все-таки пришвидшилася, аби не відстати.

В черговий раз Петро озирнувся, побачив, що граната не допомогла. Вирішив вистрілити, але Еля його випередила. Куля влучила в руку, точно у пістолет. Петро вилаявся, спробував дістати револьвер Елі з сумки на коні, але ще одна куля знесла його капелюх.

Довжелезна тінь, яку відкидала Блискавка, вже накривала його з головою, але все ще не поспішала. Степ також замовчав, притаївся. Цей безтілесний хижак відчув запах свіжої крові. Він уважно спостерігав за тим, як ця кров тихенько ще текла у венах здобичі, але вже відчував страх.

До греблі Еля дісталася трохи пізніше, ніж Крига. Бетонна конструкція все ще дивувала своєю монолітністю, надійно тримала води та небосхил. Єдине місце, де міг би розташуватися катер, знаходилося точнісінько посеред жовто-сірої споруди, а тому Еля попрямувала саме туди.

Крига залишив свого коня біля високих сходів, які тварина не подолала б, та побіг до свого товариша із важкими сумками на спині. Захеканий, він встиг дістатися катера, але його напарник тягнув, щось голосно йому пояснював.

Кожен крок давався складніше за попередній, але Еля йшла уперед, долаючи бетонні сходи. Її помітили швидко, силовик одразу почав осипати Кригу погрозами, а бандит по-дружньому поплескав його по плечу та одягнув маску. Ту саму маску, яку до того носив ще у таборі:

— Мила, тут такий катер! Нам буде так добре на тому боці моря! Нумо, я якраз розраховуюсь! Не думай про минуле, нічого такого не було!

Це не зупинило постріл, який поцілив у плече. Ще дві кулі потрапили у цілу руку та ногу. Силовик схопився за пістолет, але вчасно помітив жетон шерифа.

— То… Крига, насеру твоїй матері! — з блаженним обличчям почав лисий. — Чому ти сказав, що шериф Сміла за тобою женеться?

— Ваше ім’я? — спитала Еля.

Крига впав, припав до ніг дівчини, але та лише наставила пістолет йому до потилиці. Силовик ковтнув слину, подивився на Елю. Його обличчя швидко вкрилося шаром липкої вологи.

— Прізвища не грають жодної…

Пролунав ще один постріл — цього разу постраждало останнє ціле коліно. Бандит знесилено розпластався на бетоні обличчям донизу.

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові, — Еля направила зброю на силовика.

— Це вже допит?

В абсолютній тиші, непритаманній кордону моря та прісних вод, почувся звук гачка.

— Ростислав Б., — лисий відкинув свій пістолет у бік. — Більше нічого не скажу до появи свого адвоката.

З боку землі почулися голоси — нарешті прийшов Василь із хлопцями. Вони швидко зв’язали силовика, та почали шукати коштовності, які Крига йому передав.

— Везіть його у відділок. Василю, — звернулася Еля, — головою відповідаєш за нього. Гроші також… у фонд міста. Поки нехай під охороною будуть.

— Так точно! — хлопець підморгнув. — А з ним?

— А з ним… — Еля подивилася на ще живого Кригу. — Я розберуся та наздожену вас.

— Впевнена?

— Так. Цього разу я впевнена.

Перш за все дівчина забрала свій револьвер. Довгі роки Еля уявляла, як саме ця зброя помсти завдасть фатальний удар кривднику, але життя мало свої плани.

Вона довго їхала, довго обдумувала, що зробити та як завершити цю історію. В результаті Еля кинула Кригу на його ж коня, бо оскверняти свою кобилу присутністю цієї тварини не хотілося.

Кілька разів її викликав по рації Василь — впевнитися, що все нормально. Цього разу увагу свого товариша Еля не ігнорувала, хоча й була впевнена, що як мінімум кілька днів степ її не буде чіпати. Занадто велика ноша втрачена, забагато боргів треба ще повернути.

За день вона таки знайшла оптимальне місце. Таке ж прокляте, як і занедбана хата, це поле мало погану репутацію серед місцевих. Проклять Еля не боялася, а тим паче казок, тому й без остраху зайшла в ці угіддя зла. На щастя, Петро не приходив до тями увесь шлях.

— Гм… Господи, як погано… — кректав Петро. — О! Елю…

Обличчя чоловіка запливло, було більше схоже на один велетенський синець. Він не без цікавості розглядав то Елю, то Блискавку, що паслася неподалік, то місяць, що височив у небі.

— Мила моя Елю, все ж чомусь навчилася! Я знав! Мила моя! Часу дарма не гаяла. Вирішила, що ми вдвох все ж через Істр? Я приймаю будь-які умови. Будемо разом… Раз і назавжди.

— Чи знаєш ти це місце, милий? — Еля провела рукою по траві.

— Ем… Та Буджак великий, чи всі поля я маю знати?

— Як це так, любий? — вона подивилася на нього та усміхнулася. — Чи не в тих же легендах, оповідках Оксани йшлося про це поле.

Петро оскалив свої скривавлені зуби.

— Це якась гра, пташко? Ти нарешті мене прийняла? Прийняла, що ми будемо навіки разом?

— Ех, Петре… На жаль ти правий, тебе зі своєї голови, а тим паче серця я… — вона мрійливо закотила очі. — Я не зможу викинути. І, зрештою… Ти пам’ятаєш те місце з легенд, любий?

— Не зовсім, чесно кажучи.

Медовий тембр, який оточував Петра з усіх боків, зовсім скоро почав його лякати. Він намагався звільнитися від мотузок, поки Еля роздивлялася небо та торкалася трави, але вони були затягнуті занадто сильно.

— Одна історія, Петре. Ти запам’ятав історію про Примар, і, хоча я не вірю у надприродне, зробив щось дуже-дуже погане, — вона підійшла та ніжно торкнулася його налитих плечей. — То чому ти забув про Прокляте поле?

— Це… Те поле… Ні, мила, ти не можеш… — чоловік намагався триматися, але ниття поривалося з його рота. — Нам ще так багато всього…

— Те саме поле, де колись дуже-дуже давно, — Еля шепотіла над його вухом, — страчували людей. І не хоронили.

З обличчя Петра зникла усмішка, його темна від синців шкіра вкрилася потом, він все більше крутився та намагався вибратися з мотузок. Еля повернулася на своє місце та уважно почала вдивлятися у темряву позаду Криги.

На місяць набігли хмари, зірки зникли з неба. Гарячий вітер ніжно торкався живих, сповіщаючи про тих, хто завжди приходить. Зовсім скоро вдалині почулися знайомі кожному жителю Буджака стогін та гарчання.

— Погралися й досі, — серйозно сказав Петро. — Я зрозумів, я все зрозумів. Я набрехав! Я й пальцем тебе не торкався тієї ночі! З Алею… Ну, було, винен. Покарай мене!

— Це не має значення.

— Має! Це… занадто суворе покарання! Твій Йосип мене судив би! Як і Юру збирався. Він знав, що таке справедливість, а ти… Така сама дурепа!

— Саме тому ми тут. Бо я не Йосип.

Сухі руки, на яких і шкіри не виднілося, поступово огортали Петра з усіх сторін. Вони не рвали його, не розривали на шматки, не намагалися з’їсти, бо знали — живі на цьому полі були підношенням. Їм особисто та Розлому зокрема.

— Плата, про яку казала дияволиця… — Петро зблід. — Я… Тієї ночі, на греблі. Віддав чуже. І… «Не я прийду за тобою». Не збрехала…

Слина упереміш зі сльозами стікала його обличчям, а чужі пальці з пазурами повільно занурювалися у плоть:

— Благаю! Допоможи, Елю! Кохання мого життя, сонце й місяць! Я кохав лише тебе, а не Алю, благаю, прости мене! Разом, ми…

— Ти не гідний смерті. Ти не гідний Раю. Ти не гідний Пекла. Ми не зустрінемося більше ні в цьому житті, ні в іншому, — Еля повільно підвелася. — Прощавай, Петре.

Вона стрибнула на Блискавку, натягнула капелюх. Серед теплих вітрів Розлому дуже швидко зник крик, що зривався з вуст Петра, базальтові забрали його із собою, ніби ніколи його й не було. Місяць зітхнув з полегшенням, коли мара зникла.