Одного разу на далекому Півдні

Еля вдяглася як на свято. Замість звичних безрозмірних джинсів натягнула стретчеві штани, на плечі лягла м’яка лляна блуза, а волосся вона вирішила розпустити — бодай сьогодні. Серце поривалося одягти ще й улюблений жакет, але середній плащ, конче схожий на старий плащ Йосипа, виглядав значно пристойніше.

Вона покрутилася біля дзеркала — чого не робила з часів буремного життя у таборі — та вклала у кобури два револьвери. Репліку Colt Paterson було відмито від брудних слідів, що полишили по собі пальці Петра. Еля за звичкою помістила зброю на праве стегно. Зліва ж тепер красувався важкий револьвер Йосипа.

— Хто б знав, що буде все ось так, — Еля провела рукою по листячку Лоли. — Ніби все зробили правильно, а все одно викликають на суд…

Жодних дифірамбів дівчина не очікувала, але коли Смілом прокотилися чутки, що саме завдяки їй вбивця Йосипа Ілліча отримав якесь особливо страшне покарання, то перехожі через одного знімали капелюхи та дякували. Це тішило Елю, хоча й вона відчувала важкий тягар совісті. Якби не вона, то, може, його б і не вбили? Усю дорогу повз стадіон ці думки намагалися захопити розум, проте дівчина знайшла собі відповідь:

— Старий останні роки скаржився, що пригод немає. І в ліжку помирати все одно не хотів… Але не так все мало скластися. Як же тебе не вистачає, старий друже…

Повторювала як мантру, хоча розуміла, що нічого від того не зміниться. Знала й страждала, що через неї старий загинув.

Біля будівлі суду зібралося чимало народу. По-перше, сьогодні ж судили силовика Ростислава, який допомагав Кризі зі втечею. Як виявило слідство, ця ж людина була причетна до незліченної кількості зловживань та настільки допекла своєму керівництву, що на його захист навіть не відправили нікого з обласного центру. Сказали, щоб розбиралися самі.

По-друге, у той же день суддя, старий напарник та знайомий Йосипа, призначив слухання Елі. Дівчина прекрасно знала, що всі порушення протоколів, скоєні за останній місяць, включно з переслідуванням Петра, непоміченими не пройдуть, але до останнього сподівалася, що слухання не буде публічним.

— Пані-тимчасово-відсторонена-від-виконання-обов’язків-помічника-шерифа! — відсалютував Василь. — Як ся маєш?

Хлопець вийшов з тіні каштанів біля навчального центру та запалив цигарку. Запропонував Елі, але на цьому пеклі легені дівчини не витримали б ще й цього гіркого диму. Вистачало власних гірких думок.

— Ні, дякую. Як сама? Не дуже.

— А револьвер, бачу, вже знайшов своє місце. Не вистачає лише жетона, — усміхнувся хлопець. — Вже вигадала собі лінію захисту?

— Та куди ж там. Після похорону Йосипа лише про це й думала, ага. Сподіваюсь, що в кращому разі звільнять з посади. Забагато… Забагато зроблено.

— Проте гештальти закриті, ні? Я б все одно повторив все, якби спитали. Буджак зітхнув з полегшенням після смерті Криги.

— А було полегшення від смерті Йосипа?

Пальці відчули вологу та шорстку текстуру — Пес лизнув долоню та припав до ніг Елі. Вірний супутник Василя також прийшов підтримати її. Сьогодні, у цей нетипово прохолодний літній день, вона щиро зраділа, побачивши Пса. Радість від зустрічі перекрила ледь не всю тривогу.

— Пані та панове, прошу! — адвокат Данило Пройда волав в усю горлянку. — Дорогу моєму клієнту!

Люди лізли прямо через кремезних охоронців, хотіли розірвати Ростислава прямо на місці. Коли зрозуміли, що хлопці більші та сильніші, вирішили бодай якось нашкодити лиходію. У хід пішло все, летіли й помідори, й тухлі яйця, але охоронці тримали стрій. Не всі розуміли, за що та для чого судили силовика, але для місцевих зустріч злочинців із зали суду завжди була подією.

— Хто вирішив виводити його з зали ось так? Через головний вхід? — Еля спостерігала за ґвалтом та ледь стримувала усмішку.

— Це моя вигадка! — поряд матеріалізувався Пройда.

Середнього зросту, середньої краси та із середнім почуттям гумору, Данило Пройда завжди усміхався на всі тридцять два — зуби мудрості вилізли як треба, про що чоловік завжди повідомляв співрозмовників, — та поправляв зачіску.

— Я подумав, що такому покидьку, як Ростислав, варто гарні проводи влаштувати. От і домовився за деяку суму… — Данило показав два пальці. — Щоб вивели ось так. Дякую Богу, що навіть після апокаліпсису корупція працює!

— Він же твій клієнт, — кинув Василь. — Ти ж повинен його захищати.

— Це так, щира правда, — усміхнувся чоловік та поправив свій бездоганний костюм. — І я йому допоміг! Це також щира правда. Замість страти присудили десяток і п’ять років у в’язниці. Найкращий для нього варіант.

— Але при цьому ти заплатив, щоб йому влаштували ганебну ходу? — Еля вирвала з рук Василя сигарету та загасила об підошву черевика. — І він ще й заплатив за твої послуги?

— Саме так, пані Елю! Саме так. Ба більше, я попросив, щоб вже у в’язниці йому повідомили про те, хто все це влаштував.

— Чому, Пройдо? Ти ж адвокат.

— Я адвокат, Елю, а не захисник прав людини. Слухай, пані Елю, а тобі часом адвокат не потрібен? Я чув, що у тебе засідання сьогодні. Додому вже не встигну… — Данило перевірив годинник. — А захистити ще одну душу — будь ласка!

— Щоб мене так само провели після розгляду справи? Ні, дякую. Пішли, Василю.

Данило нічого не відповів, лише помахав на прощання. Трійця ж направилася туди, де ще кілька хвилин тому охоронці насилу запхали силовика в службове авто та поїхали до тюрми. Хвиля народного обурення вщухла, тільки-но люди побачили Елю:

— Ми з вами!

— Сміл дякує вам!

— Якщо треба, то залу штурмувати будемо!

Еля продиралася крізь цю навалу з легким шоком — горлянка вже ні від чого не здригалася, але легка гикавка від хвилювання почалася. Стільки людей і одночасно говорять про неї щось хороше… Приємно, але якби живий був Йосип, то було б ще краще.

— Годі, автографи після засідання! — Василь разом із Псом прорубували дорогу до дверей. — Ні, ми не будемо купувати свіжі помідори! Ні, трясця, я не буду передавати судді прохання про відкриття скотомогильника…

Лише коли хлопець замкнув двері, Еля змогла розслабитися. Якщо досі цих людей до зали не пустили, то слухання не буде публічним. Вона не могла зрозуміти, чого саме боялася більше — що люди почують звинувачення та відвернуться чи навпаки, почують та почнуть реально штурмувати залу засідання.

Приміщення, вкрите товстим червоним килимом, з якого підіймалися хмарки пилу, уважно спостерігало за гостями. Там, за важкими дерев’яними дверима, на Елю очікував Гліб Бурлаченко, головний суддя району. Людина з вусами, які закривали пів обличчя, вже сиділа за постаментом та повільно обертала в руках суддівський молот.

Навіть коли Еля зайшла до зали, а Василь з Псом зайняли місце на пустій лаві зліва, Гліб Максимович очей не підняв. Не відволік його від вивчення якогось товстого фоліанта й звук закриття дверей. Лише коли Еля зайняла своє місце на пустій лаві підсудних, суддя піднявся.

— Хлопці, — він вказав на охоронців зали, — ви можете бути вільними. Почекайте за дверима.

— Але…

— Не думаю, що Еля та Василь мене пристрелять. А ще у мене є секретар. Так, Марино Василівно?

Жінка, чи не вдвічі старша за суддю, майже прозора, ледь не сяюча від благості, кивнула та щось занотувала. Її образ був оманливий — руки з такою силою вдаряли по клавішах старої ЕОМ, що жінка з легкістю могла комусь й око вибити.

— Отже, — Гліб відкрив товсту теку, — перевіряємо… Ви, пані Елеоноро Йосипівна Коваленко…

— Так, це я.

— Давно по батькові та прізвище змінювали?

— Ні, пане суддя. Після смерті Йосипа Ілліча.

— А до того просто Еля? А прізвище?

— Так. Прізвище взяла від своєї названої… — Еля запнулася. — Рідної сестри.

— Добре… Отже, пані Елю, якщо я можу вас так називати, почнемо.

Секретар засідання нотувала так швидко та так гучно, наче цей звук машинки використовували для додаткового психологічного тиску. Гліб поперекладав папери, кілька разів відволікався на тепле сонце за вікном, але все-таки продовжив:

— Попри те, що ви затримали пана Ростислава, не можу не зважати на наступні… звинувачення. Власне, оскільки у нас тут трохи скорочена процедура, я просто зачитаю, — Гліб натягнув окуляри з товстезними лінзами та взяв до руки листок. — Перевищення службових повноважень, що спричинило важкі наслідки, конкретно: самоправна ініціація переслідування без попереднього сповіщення об’єкта операції — каравану та його власника, пана Озтюрка — про можливу небезпеку. Далі… примус до надання показань та протиправні обіцянки поза юрисдикцією, — Гліб подивився на Елю, приспустивши окуляри. — Ви не могли обіцяти громадянину на ім’я Юрій жодних можливостей уникнути покарання, хоча це зробили. Якщо вірні звіти деяких ваших товаришів, ви, пані Елеоноро, також приховали злочин колеги, присутнього на цьому засіданні.

— Га? — спитав Василь.

Хлопець при згадці свого імені зблід на очах.

— Га, пане Василю. Хто стріляв над вухом бандита, який вже здався?

— А-а-а, — потягнув хлопець. — Було, ваша правда, пане суддя.

— Отож. Все це квіточки, скажіть спасибі, що вельмишановний Озтюрк відмовився проти вас давати покази. Продовжуємо… Марино Василівно, зупиніться на секунду. Дякую. Отже, там ще представники Служби безпеки Буджака жадали додати самоправство та незаконне заволодіння майном, але клятий Ростислав їх цікавив більше. І, на ваше щастя, ви додумалися відправити Василя з іншими міліціянтами, щоб доставити гроші до міста. Але, цитую, «до фонду Сміла» ці гроші, шановна, не дійшли. Ми ще тиждень шукали людей та повертали їм їхні ж гроші, які Петро Крига у них забрав. Пощастило, що він вів чіткий перелік звідки та коли їх отримав. Переходимо до…

— Нотувати далі? — спитала секретарка.

— Ні, Марино, дякую. Можеш поки відпочити, — Гліб повернувся до паперів. — Власне те, через що я сюди вас запросив. По-перше, перешкоджання здійсненню правосуддя. Ви стратили Петра Кригу, позбавивши офіційне слідство і Сміла, і Одеси, і, Господи прости, Валахії можливості допиту та суду над ватажком озброєного угруповання, а також не дозволили виявити його потенційну агентурну мережу. По-друге… — суддя осушив великий графин з водою. — Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю. Ви стратили Кригу. Ми досі не знаємо, де та як, але ми знаємо точно, що стратили. По-третє, незаконне позбавлення волі. Пані Елю, ви не просто стратили Кригу, ви ще й провезли його через степ, вас бачили щонайменше четверо свідків. По-четверте, самосуд, точніше перевищення службових повноважень. Ви одноосібно призначили злочинцю вищу міру покарання в обхід будь-яких владних органів. І це не повний список. Що ви можете сказати на ці звинувачення?

Еля поривалася сказати, що ще кілька років тому, до того, як бодай якась централізована влада поступово почала повертатися до життя, все було простіше. На самосуд навряд чи хтось взагалі звернув би увагу. Це ж саме вона бачила в очах судді — він не свердлив її поглядом, просто дивився на неї, як на винуватого студента.

— Так, я скоїла всі ці злочини. І готова нести співмірне покарання.

Гліб зітхнув, ще раз подивився на вже білого Василя — той взагалі не дихав, лише з круглими очами слухав звинувачення. Очікував, що десь ще його згадають.

— На ваше щастя, пані Елю… Та й на щастя Йосипа… Всі ці закони сьогодні, — чоловік вказав на товстий том, — поки що лише написані на папері. Таких бовдурів, як Ростислав, вони торкаються безпосередньо, адже аж забагато людей постраждало від його дій за межами Буджака, але в нас поки що… поки що юридичний Дикий Захід.

— Південь, — ледь чутно видав Василь.

— Чого-чого?

— Південь. Дикий Південь.

Гліб усміхнувся у вуса. Жарт-уточнення йому сподобався.

— Південь, захід… Я трохи вивчив вашу біографію, пані Елю, поспілкувався з людьми. Я не думаю, що для вас буде особливо страшним будь-яке покарання, особливо спираючись на те, що, як та у якій кількості ви вже пережили. Господи, та й смертна кара для вас… У ваших очах все вже написано. Тому я вважаю, що найкращим «покаранням» для вас буде продовження служби.

— Служби? — Еля ледь повітря у легенях знайшла для цього питання. — Якої до біса служби? Ви самі зачитали звинувачення, там мені однією доганою не обійтися…

— На посту шерифа міста Сміл, — Гліб дістав зі своєї мантії значок Йосипа. — Ви впізнаєте цей жетон?

— Так, пане суддя.

— Шериф Йосип Ілліч носив його більше тридцяти років. І з цим же жетоном були здійснені набагато гірші за нинішніми мірками злочини. Я вас відновлюю на службі з підвищенням у званні — із зобов’язанням відповідати життям за це місто, цих людей та цю землю. І у разі потреби це життя віддати заради захисту цих людей, міста та їхньої свободи.

Залишок дня Еля намагалася усвідомити те, що сталося. Люди перед залою суду вибухнули, коли побачили на грудях дівчини знайомий жетон, який тиснув непідйомним тягарем. Лише тоді Еля усвідомила, що її служба почалася. Саме зараз, не десять років тому, а тут і зараз, з чистого аркуша.

Нова шериф стала головною темою обговорення у всьому Смілі та за його межами. Розповідали, що вона одна знайшла справжнього степового чорта та покарала його — щоправда, версії того, як саме вона це зробила, відрізнялися. Відрізнялися, варто сказати, разюче. Хтось казав, що вона його втопила на греблі, хтось вважав, що вона відвезла його до Розлому, а хтось поширював чутки, що вона згодувала його собакам.

Ще деякий час степом проносилося ім’я злочинця, який втопив Північне Причорномор’є у крові, який жахав ледь не всю Валахію та який нібито продав душу дияволу, забравши із собою до пекла одну невинну душу. Але дуже скоро це ім’я зникло, розпорошилося, ніби й не було ніколи. А Сміл та його околиці поступово оговталися від смерті старого шерифа та прийняли нову захисницю — дівчину, яка спромоглася подолати греблю…

…жахливі спогади та відчуття провини нікуди не ділися. Вночі зі страшною силою накочувалися хвилі пам’яті, били у понівечене серце. Аля з букетом білих троянд інколи примарою з’являлася посеред натовпу на ринку, на набережній Істру, біля пекарні. Іноді разом із нею до Елі навідувався старий шериф.

Дівчина боялася на них дивитися, щоразу очікувала, що їхні обличчя накриє темрява, а з очей поллється кров, але ці привиди лише… посміхалися. Щасливі та сяючі, вони завжди привітно махали, перш ніж зникнути між перехожими, деревами чи будівлями.

Поступово, крок за кроком, день за днем, дівчина відпускала жахіття минулого, приймаючи своє нове життя — без льодяних криг, без пекучих степів. Життя, що дарувало надію.