Одного разу на далекому Півдні

Вони гнали степом, як навіжені. Краю роботи не виднілося — досі десь неподалік втікали бандити. Завершувати робочий день без здобичі Еля не хотіла, тим паче згорали усі терміни, а давати своєму напарнику привід для жартів хотілося ще менше. Якби тільки зреагували раніше, то, може, й запобігли б різанині біля селища Ердек-Бурну…

— Хутчіш! — вона гнала свою кобилу. — І ви також! Швидше!

Бовдури лише ковтали пил, ледь встигали за Блискавкою та Елею. Де саме їх набрав Йосип, залишалося під питанням. Добре, хоча б Василь на своєму мерині був напохваті. Хоча який там похват, після пригоди в Мертвому Місті ліз поперед батька в пекло, ніби Смерть особисто його оминала.

— Елю! — гукнув Василь. — Може, ще раз пошукаємо в розвалинах?

— Нічого не чую! Взагалі!

Насправді все вона прекрасно чула. Лишень визнавати, що слід втрачено, було неприємно. Еля ще деякий час гнала спокійним жовтим степом верхи, аж поки не смикнула поводдя. Кобила зреагувала із запізненням — також не хотіла здаватися.

— Агов! — вигукнув Василь. — Коні змилені, люди втомлені. Вже другу годину цим пеклом летимо. Ти або перепочити дай, або повертаємось. Я не думаю, що вони далеко втекли.

— Ти взагалі не думаєш, — буркнула під ніс Еля.

Вона спиною відчувала, як її свердлять поглядом супутники.

— Пані Елю! — почав Трифон. — Василь має рацію. Хоча б коням дайте відпочити.

Вкотре вона заплющила очі, намагалася дослухатися до того, що шепоче степ. Нічого. Ще й вітер стих, а від сонця рятували лише криси капелюха. Мовчання та тихе іржання коней.

Вдалині низькі-низькі хмари — селище Финтіна вже зустрічало пилову бурю. Навіть якщо бандити попрямували туди, то на деякий час їх це зупинить.

Еля мовчки направила кобилу на захід, до Сміла. Позаду, ланцюжком, розтягнулася колона з її супутників, таких самих помічників шерифа Йосипа. Після виснажливої перестрілки та ще більш виснажливого переслідування у присутніх бажання балакати зникло. Мовчав навіть Василь — це невичерпне джерело оптимізму їхало поряд із Елею та збиралося з духом, щоб нарешті мовчання порушити.

Дівчина навіть не дивилася на товариша, лише кинула:

— Чого тобі? Я на відстані відчуваю, що ти хочеш щось сказати.

— Та… Та що тобі сказати? Я думаю, що все могло вийти інакше. Варто було їх у кільце брати, а ти все — «кліщі, кліщі». Не працюють вони, оті твої кліщі.

— Знаєш… В іншому випадку я б з тобою сперечалася, але ти маєш рацію. До речі, я правильно пам’ятаю, що тут неподалік були руїни чи то ферми, чи то якогось виробництва?

— Так, а що?

— Поїдемо через них. Мені здається, — Еля окинула поглядом степ, — що вони десь поряд. Ми їхніх коней підстрелили. Десь вони сховалися, а найближче місце — ті руїни.

Небо, чисте та спокійне, вигравало характерними для Буджаку теплими янтарними відтінками. Попри те, що міста поступово поверталися до життя, степ віддавати своє не хотів. І чомусь саме в цьому степу знаходили собі прихисток бандити та інша шваль.

Еля вдивлялася в обрій, у найближчі пагорби — очікувала та сподівалася, що її втомлені очі пропустили сховані тіні бандитів серед полів трави. Але ні, рівнина так само приховувала покидьків, наче примар.

Зненацька затремтів Меридіан, кінь Василя. Це пекельне створіння завжди починало нервувати, коли поряд з’являвся хтось лихий. Дивно, що затривожився він саме неподалік від руїн.

— А може, ще встигнемо взяти у кільце? — Еля підморгнула Василеві та рвонула уперед.

Руїни ферми з’явилися як гриби після дощу, раптово та неочікувано, просто матеріалізувалися вдалині. Саме там, у цих сумних залишках Старого світу, вона нарешті побачила два необачні силуети. Нікому, крім втікачів, ці обриси не могли належати. Насправді було байдуже, чи то ті, хто відстав, чи то винуватці нещодавньої різанини, головне — бодай якісь подробиці.

За нею ж ледь поспішали помічники. Навіть неймовірно швидкий Меридіан відставав метрів на п’ять, настільки швидко Блискавка летіла до цілі. У скронях, у такт із копитами, била кров, очі сфокусувалися лише на них, на тих клятих обрисах. І вони, ці очі, не підвели. За розвалинами дійсно сиділи бандити.

Якщо вони й чинили опір, то номінальний — ефектна поява Елі верхи на кобилі прямісінько за вікном змусила бандитів тікати. Подряпані та вкриті коростою, розбійники намагалися наосліп стріляти, але все ж віддавали перевагу втечі, а не бою. Тих, кого не встиг злякати револьвер помічниці шерифа, вже чекали з іншого боку будівлі хлопці на чолі із Василем.

— Отже, — Еля м’яко стрибнула з кобили, — це ви в Ердек-Бурну намагалися магазин пограбувати?

Оточена зусібіч четвірка лише злісно дивилася на законницю. Ні-ні, це не були винуватці тієї події. Ті здорові молодики навіть під страхом смерті не здалися. Поганий улов, геть поганий.

— Бачу, що не ви, — зітхнула Еля. — Що ви тут робите?

— Ми? — очі найвищого з полонених забігали. — Нічого. Ховалися від сонця…

— Маячня. Трохи пришвидшимо вашу розумову діяльність, — Василь дістав револьвер та вистрелив просто біля вуха чоловіка.

Розбійники лише в один голос завили, як скажені вовки.

— Василь! Насеру твоїй матері, якого біса ти робиш? — гаркнула Еля.

Замість відповіді помічниця шерифа почула вигуки та постріли. З боку руїн вистрибнула щонайменше дюжина бандитів та відкрила прицільний вогонь по законниках.

— Засідка! — гукнув Василь, прикриваючись одним з полонених.

— А я, по-твоєму, не бачу!

Коні як один стали дибки та рвонули у степ. У цьому гармидері Еля встигла побачити бандитів. Ці кремезні хлопці вже більше нагадували грабіжників, ніж бідолахи, яких вони затримали до того.

Краєм ока Еля помітила, як хтось із розбійників спробував наздогнати коней, але навчені тварини лише з усієї сили пробивали копитами черепи своїх недалеких крадіїв. З перестрілкою ситуація була гіршою — загін законників зустрів недруга посеред чистого поля, від найближчого укриття їх відділяло метрів сім-вісім.

— Рухаємось, як на навчаннях! — крикнула Еля.

Вона сама ледь встигала перекочуватись та стріляти. На щастя, степ ставав не тільки на бік лиходіїв — висока трава давала деяку перевагу помічникам шерифа. Під свист куль більша частина законників все ж дісталася залишків товстої цегляної стіни.

— І що далі? — спитав Трифон.

Очі хлопця бігали з боку в бік. Молодий та зелений, його відправили на патрулювання, щоб набиратися досвіду, але ніхто не знав, що звичайні безпекові заходи обернуться справжньою битвою посеред поля.

— Їх там штук десять. Може, трохи більше, — Василь перезарядив револьвер. — Елю?

— За мною!

Поки частина супутників продовжувала самогубну перестрілку без укриття, Еля повела іншу частину в обхід будівлі. Бандити, звісно, їх вже чекали, але так був шанс бодай якось відволікти їхні сили.

Дівчина ненавиділа не тільки хрящі в м’ясі чи свинячий жир, але й бійки у невеликих локаціях. Занадто великий шанс на фатальну помилку — як-от зараз, коли Еля ледь не вистрибнула під дуло важкого дробовика. Врятували її лише диво та рідний револьвер.

Хлопцям було не легше, деякі бандити вже пішли в рукопашну атаку. Розуміючи, що бій перетворюється на місиво «всі-на-всіх», Еля почала відстрілювати покидьків просто в голови, не намагалася їх знешкодити — все одно жоден з них не доживе до суду, а шанс вижити, не рятуючи бандитів, зростав у рази. Їй такий вибір був не до вподоби, але аж занадто кортіло випити сьогодні ввечері кави.

Коли останній бандит нарешті впав обличчям донизу, вона дозволила собі випростатися на весь зріст. Еля оглянула приміщення з пробитим дахом та не знайшла жодного розбійника, здатного тримати зброю в руках. Лише пил поступово осідав на кам’яну підлогу.

— Моє вітання, пані майбутня шериф! — Василь зайшов з вулиці. — Не повіриш, жодної втрати під твоїм командуванням!

— Усі цілі?

— Так. Щоправда, Трифона, Саню та Златку трохи зачепило… — Василь пом’явся, поправляючи капелюх. — Але всі живі. Кілька зламаних ребер та дірок у руці ще нікого не вбивали. А ти б ще бачила, який у Трифона тепер шикарний шрам над оком. Всі дівчата його будуть!

— Еге ж, не те, що в тебе, герою Мертвого міста.

Еля поплескала Василя по животу та вийшла з руїн. Сонце вже майже зникло за обрієм, але й поспішати тепер не було куди. Робота на сьогодні зроблена, залишилося рівно дві справи — кава та звіт. Хоча… Звіт міг потерпіти й до завтра.

— Пані Елю! Пані Елю! — гукнув один із супутників. — Тут живий… Поки що.

Дівчина обійшла будівлю та побачила, як купка законників оточила ще живого бандита.

— І що з того? Бажаєш, щоб ми його з собою забрали?

— Аж ніяк, — Дмитро вказав на молодика біля стіни. — Він не дотягне.

Рана бандита дійсно виглядала жахливо — хтось із супутників Елі всадив чи не всю обойму в нього. Він вдивлявся в обрій, щосили ковтаючи слину, та щось шепотів.

— Агов, — Еля поплескала розбійника по обличчю. — У тебе останні слова є, чи як?

— П… П…

— Паскуда? — спитав Василь.

Еля лише зиркнула на хлопця, той одразу замовк.

— Ми пішли… — хрипів молодик. — Втекли від нього… — він щосили стискав траву пальцями. — Тому й пограбували крамницю.

— А людей нащо різали?

— То не… Кхе-кхе, то не ми. То Петро.

Кожного разу, коли Еля чула це ім’я, її пересмикувало. Навіть якщо це був добрий знайомий, вона радше назвала б його «любий» чи «друже», аніж називала б на ім’я.

— Який Петро? — вичавила Еля з себе.

— Петро Крига…

— Не дуркуй, його в Буджаку вже давно немає.

— Він повернувся, — виголене обличчя бандита скривилося. — Перейшов Дністер і тепер тут…

Василь нав’язався на вечірню каву вже після того, як загін доставив тіла та віддав їх грабарю. Залишати трупи у степу після пригод не ризикували, до того ж повідомлень про базальтових стало більше. Останнє, чого хотіли законники, — це переродження розбійників на напівживих істот. Власне, їм, цим охоронцям порядку, потім довелося б за ними бігати степом.

— Не подобаються мені оці… — Василь прицмокував, насолоджувався кавою. — Історії. Спочатку бандити, тепер… Я правильно почув?

— Так, — Еля закотила очі. — Правильно. Величезні вовки та кішки.

— Нам би ще з проклятими щось зробити, а Буджак все нові завдання нам підкидає. Може, піти в наймити? Ну, знаєш, тих, що каравани супроводжують?

— Знаю. Там би ти точно знайшов своє справжнє покликання.

Прохолодний вітерець бігав проспектом туди-сюди, зовсім трохи розгойдуючи крони дерев. Кав’ярня, розташована просто посеред невеликого скверу, ховалася серед зелені, але її завжди можна було знайти лише за ароматом — особливо зараз, коли повітря в Смілі стало таким чистим.

— Що тебе бентежить? — спитав Василь. — Ти сама не своя після того, як ми повернулися.

— Якби ти був уважнішим, що надзвичайно важливо для людини, яка претендує на посаду шерифа, то побачив би, що я «сама не своя», — Еля перекривила інтонацію товариша, — ще після залишків тієї ферми.

— Гм… Ну, уявімо, що помітив, але з чистої ввічливості вирішив не акцентувати увагу на цьому. То що? Що сталося? Ми ніби все зробили, винні покарані. Так, вбитих селян це не поверне, але…

Еля нічого не відповіла, витримала невелику паузу. Вона уважно роздивлялася автівки, які нещодавно знову почали їздити містом. Спробувала уявити, як зміниться світ, коли палива вистачатиме не тільки на два проспекти, а хоча б кілометрів на сорок. Але краєм ока все одно бачила Василя, який свердлив її поглядом.

— Ти чув, що той хлоп сказав? Про те, що то не вони влаштували різанину?

— І ти, — Василь усміхнувся, — наша надія та справедливість у людській подобі, повірила йому?

— Ти чув ім’я. І я його чула.

— Ну не міг же цей Петро Кремінь власноруч перебити з десяток людей, нехай і без зброї?

— Крига.

— Га?

— Його звати Петро Крига, — виправила товариша Еля.

— Ну, Крига. Крига, Кремінь… Хоч Електрод.

— Він міг би. Ця людина могла б це зробити. Не одна, звичайно. Але я б вірила словам того нещасного.

— Воу-воу, — Василь здійняв руки догори, — пані Еля називає бандита нещасним? Що зробив той Петро Крига, що бандит на його тлі — нещасний? Це якась історія кохання, про яку я не знаю?

Вона повернулася до реальності лише тоді, коли руків’я револьвера залишило глибокий слід на руці, а ясна почали нити від тиску щелеп.

— Не кохання, ні, — тихо сказала Еля. — Але… Якби не ця людина, то я б не стала… собою.

Дівчина промовила це з такою холодною та ледь прихованою люттю, що Василь нарешті замовк та став розглядати школу, яка визирала з-за дерев на тому боці проспекту. Сама ж Еля ніби й дихати перестала, настільки все всередині переверталося догори дригом. Трохи змістив фокус уваги гучний дзвін, що лунав із вежі собору неподалік.