Одного разу на далекому Півдні

Наступний ранок приніс лише приємну прохолоду. Жодного натяку на вчорашню злу бурю, яка здіймалася до небес поблизу Финтіни, не спостерігалося, а Сміл поступово прокидався під щебетання пташок. Еля ж стояла на своїй маленькій кухні — заварювала міцний чай.

Сни їй давно вже не снилися, а після пробудження вона зазвичай відчувала лише глибоку втому, від якої оговтатися допомагав лише ситний сніданок. От і зараз, поглинаючи третє смажене яйце, дівчина уважно вивчала павутиння тріщин на стіні.

— Петро… — гортань відмовилася проштовхнути їжу, але м’язи все ж запрацювали. — Чого ж тобі на півночі не сиділося? Нащо повернувся? Рано чи пізно захоче… побачитись. Хоча навіщо? Після всього, що зробив?

Старі мари болючим лезом пройшлися від черепа до ребер, але примарні картинки швидко зникли — замість них свідомість щосили підкидала спогади про нещодавні події.

— Може то я хочу побачити його та зазирнути в очі? Спитати хоча б за що… Ай, все одно з цим доведеться щось робити, — Еля накинула легку куртку та перевірила зброю в кобурах. — А Йосипу краще дізнатися про вчорашній випадок. Сподіваюсь, що Василь не розповів передчасно. Хоча… Ні, зараз лише сьома година, бовдур ще спить.

Перед тим, як вийти з квартири, вона легко провела рукою по маленьких листочках Лоли — білого карликового бузку. Цей ритуал був обов’язковим перед робочим днем. Старого Йосипа дівчина знайшла в пекарні неподалік, той якраз купував тістечка для своїх помічників. Знайшла його, до слова, абсолютно випадково, бо звичайний маршрут до відділку проходив через проспект Незалежності, а сьогодні, за волею долі, Еля вирішила пройтися трохи довше — через нещодавно відновлений стадіон.

— Елю! — Йосип усміхався у вуса. — Ну як там? Я пішов додому, не дочекався вас учора.

— Василь мав залишити звіт у відділку, але… ви ж його знаєте.

— Знаю, хто його не знає? Ходімо, все одно в один бік прямуємо.

Разом вони пройшлися повз теплу алею, що ховалася в тіні волоських горіхів. Листя цих дерев досі пам’ятало відлуння війни, переливаючись під променями літнього сонця жовтувато-червоним сяйвом. Йосип щось говорив, скаржився на пройдисвітів на службі закону, а Еля все відганяла від себе спогади, розглядаючи крони дерев біля парку.

— Мені ще вчора Василь сказав дещо… — Йосип провів поглядом віз із волами та пішов через дорогу. — Нібито один вбитий дещо сказав.

— Отже, все-таки встиг, негіднику. Так, я якраз хотіла про це поговорити.

— Навіть якщо це правда, — старий зупинився біля собору, — навіть не думай за ним бігти та намагатися щось…

— Я не Василь, щоб зриватися за привидами в хижий степ, — перебила його Еля.

— Знаю, але все ж попереджаю — краще вже збери людей, якщо нападеш на слід, а лише потім йди.

До опівдня вся робота зводилася до сумного перекладання справ та вичитування картотеки. Привид минулого, який нагадав про своє існування вчора через вуста смертельно пораненого бандита, так і не відпускав навіть попри тактовність шерифа-наставника — у картотеці дівчині попалася до біса знайома морда.

— Ні-ні, — зітхнула вона. — Краще трохи перепочити. Йосипе! — гукнула вона через коридор.

— Агов?

— Я на перерву, скоро буду!

— Чекатиму.

Перерва трохи затягнулася — ноги самі несли її до кав’ярні, де головний вечірній ритуал вчора нахабно перервав товариш по службі. Заклад під назвою «Пауза» стояв тут так давно, що теперішній власник вів літопис ледь не з довоєнних часів. Поки кава була достатньо приємною, ніхто на ці дешеві маркетингові вибрики не зважав.

— Спокійно, мала, спокійно, — Еля намагалася не звертати уваги на перехожих, яких дуже цікавила молода шериф посеред робочого дня не на службі. — Скільки разів до того ми це все проходили, з чого б зараз так… Ф-у-у-х…

Напій подіяв, як і очікувалося. Кожен напружений м’яз тіла нарешті розслабився, плечі самі по собі опустилися. Стало байдуже на людей навкруги, взагалі на все стало байдуже. Скільки там залишалося карток особистих справ? Близько пів сотні. Справ на кілька годин, а потім можна…

— Ось ти де! Я тебе вже скрізь шукаю!

Не хто інший, як Василь. Та не один — сам верхи, а поряд Блискавка. Еля не одразу подивилася на цю дивну компанію, спочатку допила каву.

— Якого біса ти тут забув? У мене обідня перерва. До того ж… — вона подивилася на наручний годинник. — А час ти бачив? Ти ще спати повинен.

— У нас тут вбивство, яке спати?! Нумо, на коня, шерифе, хутчіш! — Василь рвонув верхи на Меридіані кудись на північ. — Йосип також вже летить!

— Я не шериф, — прошипіла Еля. — Поки ні…

Наздогнати вороного коня вдалося через кілька кварталів. Містяни перелякано озиралися — не кожного дня представники закону влаштовують перегони посеред міста верхи.

— То що там?

— Нічого не чую! — Василь смикнув за поводдя та пришпорив Меридіана. — Зовсім нічого!

Залишалося лише рушати за товаришем кудись у бік виїзду з міста. Інші міліціянти, яких вони зустрічали, лише здивовано озиралися — мовляв, куди поспішають. Часу на розмови не було, Еля це відчувала, їй вже самій кортіло дізнатися, що сталося. Якщо вже Василь так жене, то на неї чекає щось дійсно цікаве.

Відповідь — просто між Смілом та селищем Саф’яни. Там, за бетонною будкою, яку колись використовували для зупинок міжміські автобуси, Еля з Василем знайшли похмурого шерифа та кількох його помічників.

— Що сталося? Кого вбили? — Еля попрямувала до тіла, але Йосип її зупинив.

— Чоловік, років сорок. Там усе…

Короткого погляду за спину наставника вистачило, щоб так само швидко відвести погляд. Простіше було сказати, чого вбивця не робив із жертвою.

— Дай пройти, мені все одно потрібно скласти…

— Диви, — Йосип показав скривавлений паперовий згорток. — Це… тобі.

— Мені? Тобто?

— Ім’я твоє вказане. Василю, ходімо. Поки з тілом розберемося, а ти, Елю, постій тут.

Вона вже поривалася доєднатися до вивчення трупа, але інтерес узяв гору. Еля прекрасно знала, що лист — а це точно був лист — написала конкретна людина.

— Все одно він мертвий… — дівчина глянула на бідолашного. — А тут… — вона почала читати під ніс. — «І попри всі проблеми та негаразди, я дуже хочу з тобою зустрітися. Приходь на макове поле о восьмій вечора. Одна. Інакше хтось ще загине».

Чомусь не відчула нічого. Взагалі. Ані страху, ані огиди. Простий інтерес та трохи жовчі. Не більше.

— Це від нього? — спитала Еля.

— А я знаю? — Йосип вказав міліціянтам, куди покласти тіло жертви. — Жодних додаткових вказівок не було, але думаю, що так.

— Що я пропустив? — Василь спробував протерти чоло, але вимазався в крові бідолахи.

— Василю, давай до моргу тіло відправ з хлопцями, ми наздоженемо.

— Йосипе Іллічу…

— Нумо, — старий вказав рукою у бік міста. — Тут пекло, а тхне трупом вже зараз.

Василь коротко кивнув, запряг маленький візок із тілом та разом з іншими законниками повільно почимчикував до Сміла. Еля довго проводила їх поглядом — з візка визирала голова жертви. Чоловік середніх років уважно роздивлявся дівчину, ніби хотів щось сказати.

— Я тебе під домашній арешт посаджу, якщо сама підеш, — почав шериф.

— А що буде?

— У якому сенсі?

— Що він зробить? — Еля передала лист наставнику. — Навряд чи вб’є мене, та ще менше шансів, що зловить та відправить у рабство. Тим паче…

— Ні, справа в тому, що ти з ним зробиш, — Йосип натягнув капелюх на очі та сховав лист.

Еля трохи помовчала, подивилася в теплий степ, а потім видала:

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Не бреши хоча б мені. Я знаю, що він зробив, а тому…

— А тому я сама вирішу.

Вона знала, що Йосип її зупиняти не буде. Так, деяку частину Еліної історії він знав, але далеко не все. Деталі досі плуталися, а в спогадах все ще залишалися темні кути, до яких свідомість дотягнутися не могла. Дівчина нерідко згладжувала кути, коли ділилася деталями зі своїм наставником, але завжди чітко фільтрувала слова, які вилітають з її рота. Певно, найголовніше, чого Еля навчилася за роки життя у Смілі, — вчасно цього рота закривати. Але… Чого справді вона жадала від цієї зустрічі? Певно, що каяття, але ця людина на таке не здатна. А може, остаточного завершення історії? Помсти? Спокути? Втім, зараз вона відчувала лише втому від палких променів сонця.

— Це він чоловіка вбив?

— Ні, — сказав Йосип. — Селяни кажуть, що бачили, як він вже після смерті чоловіка підійшов та поклав цей згорток біля тельбухів чолов’яги. Середнього зросту, блідий як смерть, у капелюсі та чорному плащі.

— Схоже на нього. А чого взагалі його вбили?

— Гральний борг. Нічого нового. Це також зі слів односельчан. Підозрюваного вже затримано.

Еля хотіла кинути, що правильно буде «односельців», але встрявати у чергову беззмістовну демагогію не хотілося. Ще деякий час постояли під тихий спів степу — і попрямували до Сміла. На відміну від Василя, Йосип лише поважно мовчав, чекав, поки заговорить Еля. Розмову вона й справді почала, проте зовсім з іншої теми. Вона намагалася не думати про вечір, а тим паче про якісь зустрічі, тому зосередилася на розв’язанні нагальних проблем міста.

Поки Василь розбирався зі свідками та бігав від моргу до картотеки та назад, Еля з Йосипом провели не одну і навіть не дві години за прискіпливим плануванням подальших дій на рівні району. Пекло липневого дня змінилося приємним вітерцем, який гуляв коридорами відділку.

— Ще потрібно рекрутів зібрати до міліції, людей у Буджаці все більше, бандитів також, — казав Йосип.

— Я розумію, що неочікуване відродження Сміла випало на літо, але якість тих, кого ви вже зібрали, далеко не найкраща.

— Знаю, і тому, — шериф вказав на годинник у відділку, — прошу тебе не ходити на те кляте поле. Втратити тебе я не можу.

Еля відклала стос звітів та втупилася у вікно. Ходять собі люди проспектом, насолоджуються життям. Чом би дійсно не зробити, як каже наставник?

— Я до себе, — вона повільно піднялася та натягнула капелюх. — Якщо що… Ти знаєш, де мене шукати.

— Сподіваюся, що не в могилі.

Спочатку дівчина думала й справді піти до квартири, але тяжке неприємне відчуття у грудях тягнуло в геть інший бік. Вона вирішила не ховатися, ледь не демонстративно взяла Блискавку з подвір’я відділку та галопом полетіла до поля на іншому боці міста.

Всі ці перегони подобалися Елі — як вітер роздмухує її довгу косу, як кобила між ногами намагається розігнатися якомога швидше. Але не сьогодні і не зараз. Там, на полі, щось точно станеться, але вона не могла вгадати, що саме. Хто кого пристрелить? Та чи буде цього достатньо?

Краєвиди вцілілого Сміла досить швидко змінилися зруйнованими остовами будівель, а вдалині вже майоріло те макове поле. Щоправда, маковим воно було тільки на словах, звичайний пустир, на якому деінде росли ці червоні квіти.

Годинник на руці показав восьму годину. Погляд ковзнув по полю, але жодного натяку на живу душу — навіть посеред тополь, які ще до війни висаджували, тіні не виднілися. Абсолютна тиша та спокій.

— Ні, коли ти поряд, такого не буває, — Еля спрямувала Блискавку до центру поля. — Або стихійне лихо, або смерть. Щось тут не так.

Восьма година та п’ять хвилин. Та людина завжди була пунктуальна, навіть занадто. Невже така проста пастка? Але від кого? Бандити так близько до міста не підходять, а зараз аж занадто тихо — навіть для засідки.

Вона кілька разів оберталася, шукала бодай когось на цьому клятому полі, але замість чиєїсь присутності у вуха била кров. Еля чула, як б’ється серце. Чи то від хвилювання, чи то від недосипу, але тополі навкруги мовчали. Мовчало й поле.

Дівчина злізла з кобили, не відпускаючи поводдя, та рушила під найближче дерево. Блискавка також ніякого занепокоєння не видавала. Хоча до чутливості Василевого Меридіана їй було далеко, небезпеку кобила відчувала дуже чітко. Та й поле, самотнє та полишене напризволяще, радше нагадувало не дуже вдале місце для побачення, аніж для зустрічі заклятих… А ким насправді був той чоловік?

Еля стояла й слухала поле, намагалася вловити будь-який шелест, але замість цього чула лише поодинокі ноти гітари з далекої юності. Гітари та старого органу, який її нещасний табір колись знайшов у руїнах ще більш древньої церкви.

На коротку, швидкоплинну мить вона забула, для чого та навіщо сюди прийшла. Поле заколисувало її, нарешті змусило розслабитися втомлену свідомість. Він не прийде сьогодні — може, взагалі не прийде ніколи. Хотілося б вірити в це.

Вже коли дівчина зібралася повертатися до відділку, то краєм ока помітила якийсь рух, точнісінько в центрі поля. Зупинила Блискавку, схопилася за револьвер. Пригледілася.

Еля навіть протерла очі, бажала впевнитися, що це не галюцинація чи мара, яку наслав черговий монстр з рівнин. Ні, просто посеред цілого нічого, між товстими стеблинками трави та поодинокими маками колихався у танці з вітром маленький кущик білих роз. Вона направила Блискавку до центру поля, злізла з кобили та торкнулася землі.

— Кущ не встромлений в землю, ні… Росте тут. Серед бур’янів.

Жодних слідів втручання людини чи будь-якої потойбічної істоти, звичайний кущ. Щемливе відчуття наповнило серце, ілюзорність того, що відбувається, змусила засумніватися у власному здоровому глузді. Лише одна людина ототожнювала себе з білими трояндами.

Еля вирішила не бентежити старі рани, а тому повернулася у відділок. Розчуленість змінилася роздратуванням, але виказувати його своєму наставнику вона не стала — Йосип й без того завершив свій робочий день годину тому, а тому міг і не чекати її. Старий все ж спробував зав’язати розмову, але Еля відрізала:

— Нічого там не було, — зупинилася біля столу, втупилася під ноги. — Але знаєш… Там на полі я знайшла білу троянду. Просто так, посеред поля. Може це й був натяк? Натяк на те, що варто ворогів відпускати.

Ця відповідь шерифа не заспокоїла, він продовжував уважно спостерігати за своєю підлеглою, аж поки вона остаточно не закінчила поратися з паперами. Залишок вечора Еля провела вдома — навіть світло не вмикала. Просто сиділа на підлозі, спершись на стіну, та роздивлялася стінку.

— Цікаво, що там Василь зараз робить? Знову каву п’є чи на патрулюванні? А Йосип? З дружиною книги читає? А Марина? А Володя? А Кирило? А сусідка моя, Рися? Треба її покликати на каву чи до ресторану…

Вона обережно взяла до рук горщик із Лолою та притиснула до себе. Їй було куди та до кого йти, знаходилися й ті, хто сам приходив, але частенько Еля просто поверталася до своєї квартири. Тут не був потрібний ані револьвер — точна візуальна копія Colt Paterson авторства місцевої зброярні «Цельман та сини», — ані її навички, ані її врода, яку бачили всі, крім неї. Тільки вона та гілка бузку.

— От… Дідько, кортіло мені пригод клятих, як у Василя… Отримала лише чисте поле, троянди, криг… Не жилося спокійно, ні. Треба гештальти закривати.

Лола розуміла свою власницю, але відповісти нічого не могла. Еля не вірила в будь-які містичні прикмети, навіть базальтові для неї були всього лише нещасними оболонками, аж ніяк не духами, кримічники в степах також лише скупчення якогось газу, але що рослина її розуміє — вірила. Лола просто була поруч, мовчки слухала та схиляла тендітні листочки до обличчя дівчини. Так, обіймаючи свою найдорогоціннішу подругу, Еля й закуняла.