«Словник "Британця"» або «Назви пекло по імені»

Термінова перекличка

Кінець жовтня несподівано подарував справжнє бабине літо. Ранкове сонце заливало сосновий ліс м'яким, теплим світлом, висушуючи холодну нічну росу. Повітря було настільки прозорим і тихим, що на мить могло здатися, ніби ніякої війни не існує.

Але в самому бліндажі панувала зовсім інша атмосфера. Ранок почався не з команди дневального. Важкі дерев'яні двері з гуркотом відчинилися, і всередину буквально влетіли командир взводу разом із головним сержантом. Їхні обличчя були напруженими — вони мали наказ провести термінову перекличку особового складу. Проте, переступивши поріг, офіцер і сержант завмерли.

Перед ними у напівтемряві, освітленій лише тьмяною лампочкою, спав повністю екіпірований взвод. Більшість бійців так і не роздяглися після нічного підйому із шумовими гранатами. Хтось хропів, насунувши каску на самі очі, хтось лежав у туго затягнутому бронежилеті, нагадуючи перевернуту на спину черепаху. Взуття ніхто не знімав, а автомати бійці тримали в міцних обіймах, притиснувши до грудей. Страх знову опинитися на вулиці босими й беззбройними виявився сильнішим за незручність.

Командир взводу важко видихнув, опустив планшет і потер перенісся.

— Ну ви, бляха, і термінатори недороблені, — хрипко промовив сержант, ледь стримуючи усмішку. — Рота, підйом! Шикуватись на вулиці! Бігом!

Коли взвод, брязкаючи металом і протираючи заспані очі, вишикувався на ранковому плацу, стала зрозуміла причина такої терміновості. У таборі панував неймовірний хаос. Штабні офіцери бігали між наметами, командири рот безперестанку кричали в рації. За одну ніч навчальний центр недорахувався десятків людей. Перше серйозне випробування холодом і психологічним тиском зламало багатьох.

З кожної роти втекли щонайменше по шість-сім чоловік. Сусідня рота взагалі встановила антирекорд — вночі територію покинули дванадцять новобранців.

Коли сержант почав зачитувати список їхнього взводу, з'ясувалася цікава деталь. Першими в самовільне залишення частини пішли ті самі «блатні», які вчора ввечері намагалися віджати в Артура ноутбук і пропонували йому свій «захист» за гроші. Вся їхня кримінальна бравада випарувалася, щойно запахло реальними окопами. Але найбільше взвод вразило інше прізвище.

— Котигорошко! — гаркнув сержант, дивлячись у список. У строю запанувала тиша.

Здоровезний пауерліфтер, який міг сам штовхати вантажівку, теж не витримав. Фізична сила виявилася нічим перед психологічним зламом. Він просто зібрав речі й пішов на ранковий дизель-поїзд разом із кримінальниками.

Після шикування Артур підійшов до Колі «Втікача», який спокійно сидів на пеньку й зашнуровував свої старі берці.

— А ти чого лишився? — тихо запитав Артур. — Це ж був ідеальний момент. Шухер такий, що до ранку ніхто б не помітив.

Коля підняв очі, затягнув вузол і криво посміхнувся:

— Знаєш, малий... Я своє відбігав. Мене вже раз знайшли і повернули. Бути щуром, який по підвалах від ВСП ховається — то ще гірше, ніж тут у землі ритися. Та й, чесно кажучи... ти вчора правильну думку штовхнув. Краще я буду корисним тут і чомусь навчуся, ніж здохну від цирозу десь у посадці під парканом.

Смаки дому та розбиті надії

Попри вранішню метушню, сніданок видали за розкладом. Кухарі, наче намагаючись підтримати моральний дух тих, хто не втік, насипали щедрі порції. Макарони по-флотськи буквально плавали в гарячому смальці з великими шматками свинячої тушонки. Поруч у мисці лежав салат із простої січеної капусти. Його щедро заправили нерафінованою домашньою олією, аромат якої миттєво перебив усі запахи табору. Вона пахла мирним недільним ринком і затишною кухнею.

На десерт усім видали по апельсину. Артур почав чистити свій, підставивши обличчя теплому сонцю. Солодкий, ефірний сік бризнув із товстої шкірки прямо на його пальці, потрапивши у свіжі подряпини, які він отримав уночі об затворну раму. Біль був різким, аж до іскор в очах, але цей насичений цитрусовий аромат здався йому найкращим, що він відчував за останні дні.

Поснідавши, Артур вирішив, що настав час діяти. У кишені його кителя лежав рекомендаційний лист — офіційна РЛка від київської ІТ-компанії, яка розробляла логістичне програмне забезпечення для Збройних Сил. Він щиро сподівався, що його навички роботи з базами даних врятують його від сліпого жереба піхоти.

У штабному наметі пахло кавою та свіжим принтерним чорнилом. За столом сидів молодий лейтенант. Його форма була ідеально випрасувана, а руки — чистими, без жодної мозолі.

— Дозвольте звернутися, пане лейтенанте. Солдат Кравченко, — сказав Артур, простягаючи документ. — Маю рекомендаційний лист від профільної організації. Прошу розглянути можливість призначення за спеціальністю. Логістика та бази даних.

Лейтенант навіть не взяв папір. Він ліниво перевів погляд із брудних берців Артура на його обличчя і криво посміхнувся.

— РЛка? — писар позіхнув. — Чуєш, «Британець». Ти цю бумажку акуратно згорни в трубочку і в очко собі засунь. Тільки глибше, щоб не загубити. Нам зранку прийшла нова рознарядка: 110-та бригада, штурмова піхота. Усім глибоко похуй, що ти там шариш у своїх комп'ютерах. Там треба люди, щоб дірки закривати після того, як ваші спортсмени розбіглися. Підеш у посадку і будеш їбашити. Вільний.

Нові правила гри

Артур вийшов на вулицю. Надія на здоровий глузд системи розбилася вщент. Він підійшов до свого намету й важко опустився на колоду. Поруч Славік методично чистив автомат, а Коля курив свою термоядерну самокрутку.

— Не вигоріло? — запитав Коля, пускаючи густий дим. — Я ж казав. То тільки в книжках усе за правилами і по справедливості. А тут — лотерея. Сьогодні ти програміст, а завтра — просто мішок із кістками, яким затикають прорив.

Артур мовчки дістав свій блокнот. Він подивився на свої руки — брудні, у дрібних порізах, із чорним мазутом під нігтями. Світ змінився, і треба було змінюватися разом із ним. Він відкрив сторінку свого словника і твердим почерком додав нові рядки, занотовуючи те, що чув сьогодні від сержантів:

> * Їбєйший кіпіш — філософський стан абсолютної втрати контролю, коли паперова статистика стикається з реальним людським страхом.

> * В’хуячити — універсальний і єдиний зрозумілий аргумент для тих, хто намагається жити в армії за кримінальними поняттями.

> * Хуярити лопатою — базова опція виживання для тих, чий інтелект не оцінило командування.

>

Артур закрив блокнот і подивився на товаришів. Його голос звучав спокійно, але дуже твердо:

— Знаєте... А мені вже байдуже на їхні рознарядки. Якщо мене кинуть у штурм — я стану найкращим штурмовиком, якого вони бачили. Я вивчу тут усе до останнього гвинтика.

Славік схвально кивнув, заганяючи шомпол у ствол автомата:

— Оце вже розмова не хлопчика, а чоловіка. Запам'ятай, Британець: усе, що на цивілці здавалося повним пиздецем, тут виявляється простою хуйнею. Тримайся нас, малий, прорвемося.

Кар'єр і п'ять заповідей

Після обіду взвод вивели на піщаний кар'єр для перших практичних занять зі зброєю. Осіннє сонце припікало в спини, нагріваючи кевлар бронежилетів. Головний сержант виставив на ящики важкі металеві «цинки» з бойовими патронами калібру 5.45. Вони блищали від заводського мастила й пахли металом.

Почалася важка, виснажлива робота. Відпрацьовували стійки, прицілювання, швидку зміну магазинів. Не обійшлося і без приколів. Макс, намагаючись зробити все максимально швидко, як у бойовику, примудрився затиснути шкіру на долоні важкою затворною рамою. Клацнуло так, що Макс заверещав на весь кар'єр і випустив автомат у пісок.

Сержант підлетів до нього за секунду.

— Тобі що, автомат пальчик відкусив, принцесо?! — заревів він так, що луна пішла лісом. — Упав! П'ятдесят віджимань! Якщо ти в бою зброю кинеш, тобі ворог не пальчик, він тобі яйця відстрелить!

Поки інші перешіптувалися, Артур працював. Він буквально засипав інструкторів запитаннями, вимагаючи пояснень кожної дрібниці. Його цікавило все: чому гільзу може роздути в патроннику, як правильно перевірити натяг пружини в магазині, що робити, якщо куля застрягла у стволі.

Інструктори спочатку дратувалися від такої кількості питань, але, побачивши серйозність Артура, почали показувати справжні фронтові хитрощі.

Коли сонце сіло і небо налилося густим багряним кольором, виснажений взвод ледь тягнув ноги до табору. Плече Артура гуділо від незвичної віддачі, а пальці були чорними від порохового нагару. Але страху перед зброєю більше не було. Вона ставала продовженням його рук.

Повернувшись у бліндаж, Артур, незважаючи на дику втому, розгорнув свій блокнот. Відкинувши всі жарти та сленг, він вивів на чистій сторінці найголовніше, що сьогодні почув і що мало зберегти йому життя:

> # 5 ПРАВИЛ ПОВОДЖЕННЯ ЗІ ЗБРОЄЮ

> 1. Зброя завжди вважається зарядженою. Навіть якщо ти особисто щойно зняв магазин і зробив контрольний спуск. Завжди стався до неї так, ніби патрон у патроннику.

> 2. Ніколи не направляй зброю туди, куди не збираєшся стріляти. Ствол має дивитися або в небо, або в землю під кутом.

> 3. Палець на спусковому гачку лежить тільки перед пострілом. Весь інший час він витягнутий уздовж ствольної коробки.

> 4. Перед пострілом чітко ідентифікуй ціль, а також те, що знаходиться перед нею і за нею.

> 5. Зброя — це частина тебе. Ніколи і ніде не залишай її без нагляду.

Він закрив блокнот, поклав його до нагрудної кишені і заплющив очі. Другий день в армії добіг кінця, остаточно стерши межу між минулим життям і новою, суворою реальністю.