«Словник "Британця"» або «Назви пекло по імені»

Втома дня нарешті далася взнаки — щойно голови торкнулися вогких дерев'яних дощок, весь бліндаж вирубився немов немовлята. Сон закінчився щойно почавшись. Ніч промайнула, немов хтось просто один раз блиснув очима, і вже ранок.

Ну, як ранок. Четверта тридцять. Суцільна, липка темрява.

Замість звичного «підйом!» у бліндаж з оглушливим гуркотом прилетіла шумосвітлова граната. Дикий, сліпучий спалах випалив сітківку навіть крізь заплющені повіки, а удар по вухах миттєво забив голови щільним писком. Рівно через сто секунд всередину закинули ще й димову шашку. Замкнений підземний простір миттєво затягло ядучим, сизим хімічним димом.

Хлопці виповзали назовні на карачках — у соплях, сльозах, дико кашляючи й матюкаючись у чорну мокру траву.

А нагорі під мрякою їх уже чекали четверо інструкторів. Вони стояли біля входу, спокійно тримаючи в руках термочашки, з яких піднімалася тонка цівка пари. Запах дорогої, свіжозвареної арабіки дико й сюрреалістично змішувався з гострим смородом порохового диму та мокрої глини. Цей аромат кави з іншого, мирного життя здавався зараз чимось неземним.

Інструктори були колоритними. *Морда* — суворий, з обличчям, схожим на обтесану цеглину; *Гора* — мовчазна двометрова гліба м'язів; *Туман* — тихий, з постійно примруженими, чіпкими очима; і *Дід* — бойовий медик. Діду було вже за шістдесят, з густою сивиною на скронях і глибокими зморшками навколо очей, але його поставі та легкій, пружній ході міг позаздрити будь-який двадцятирічний. Його погляд випромінював не злість, а якийсь глибокий, батьківський жаль, змішаний із суворою рішучістю.

— Ну що, новобранці? — весело крикнув Морда, зробивши ковток із термочашки. — Отак ми з вами і знайомимося! Заодно й ранкова зарядка. Шикуйсь! Будемо робити перевірку на калік.

Почалася «перевірка». Швидко з'ясувалося, що контингент, який привезли вчора — зовсім не еліта людства. Добре, якщо кожен п'ятий взагалі був фізично здатний зробити бодай кілька присідань чи нахилів. Хтось стогнав через хвору спину, у когось хрустіли суглоби, хтось хапався за серце після першого ж кола бігу.

За лічені хвилини новачки нахваталися нарядів і нових, образливо-веселих позивних. Хлопець, який шмигав носом і щось белькотів невпопад, миттєво став *Куніметником*. Округлий, неповороткий чолов'яга отримав кличку *Булочка*. Хлюпика, який синів від холодного вітру, охрестили *Дюймовочкою*, а занадто метушливого — *Строчком*.

Проте знайшлися й прикладні хлопці, спортивні. Ті самі борці та важкоатлети, що трималися разом, одразу виділилися, і позивні у них були серйозніші: *Мауглі*, *Горинич*, *Котигорошко*, а одного похмурого, міцно збитого хлопця з важким поглядом назвали навіть *Сталлоне*.

— Землю штовхати! — скомандував Гора, і сам перший легко опустився в упор лежачи.

Всі лягли в грязюку. Відтискання, турнік, кілька розминкових вправ. Попри холодну мряку, все проходило якось бадьоро. Фізична робота швидко вигнала з голови нічний ступор, тіло розігрілося, а залишки цивільного страху вилетіли разом із важким видихом.

Далі був сніданок. Звичайна пшенична каша з тушонкою та гарячий, дуже солодкий чай у металевих кружках. Чи вона дійсно була такою смачною, чи Артур просто вперше за вісім днів по-справжньому зголоднів, але він змів усе до останньої крихти, відчуваючи, як по тілу розливається рятівне тепло.

Після сніданку — отримання екіпіровки. Важкий бронік, РПС, автомат АК-74, каска, захисні окуляри, тактичні перчатки. Коли Артур одягнув усе це на себе, його хребет ніби спресувався під вагою заліза й кевлару. Зброя в руках здавалася холодною і чужою.

Шикування в повній бойовій готовності — і марш-кидок на три кілометри на полігон. Берці чавкали по глибокій багнюці, броня безжально била по ребрах, ремінь автомата натер шию, але взвод, хриплячи, просувався вперед.

На полігоні почалася справжня муштра. Морда ганяв їх так, що легені буквально виверталися назовні.

— Що, «Британець»? — кричав Морда, поки Артур відтискався прямо в калюжі, відчуваючи, як холодна вода заливається під куртку. — Тобі в Лондоні не казали, що автомат — це твоя єдина жінка? Якщо ти її проїбеш — ти труп! Якщо не будеш знати кожну пружинку — ти труп!

Артур підвівся на коліна, витираючи брудний пісок з окулярів тильним боком тактичної рукавички.

— Сержанте, — важко дихаючи і ковтаючи дощову воду, промовив він. — Я прочитав інструкцію до АК-74 тричі за ніч. Я знаю, як він працює. Я хочу знати, як він працює в умовах заклинювання при перегріві.

Морда зупинився. Його важкий погляд зафіксувався на Артурі. Сержант уперше за довгий час побачив мобілізованого, який просив не відпочинку чи пощади, а конкретних, прикладних знань.

— Опа... Розумний глупому — дурак, але ти, здається, хочеш «шарити». Запам’ятай, британський: тут хто не шаре, той хуяре. Будеш «хуярити» лопатою, поки не зрозумієш, що твій мозок — це така сама зброя, як і автомат. Але зараз... зараз ти будеш бігати, поки цей пиздець не стане для тебе звичною справою.

Тим часом Макс «Проїб» намагався виконати норматив із неповної розборки зброї. Пальці з незвички тремтіли, залізо ковзало, і він примудрився впустити затворну кришку автомата прямо в глибокий, мокрий пісок.

— Сержанте, я це... того... затворну кришку проїбав, — розгублено промямлив він, дивлячись на порожній пазик зброї.

Морда повільно заплющив очі й притиснув долоню до обличчя. Дід, що стояв поруч із медичною сумкою, лише тихо і сумно зітхнув.

— Господи, дай мені сил... — прошепотів сержант у небо. — Оце і є справжнє найібалово — коли думаєш, що в тебе є рота солдатів, а в тебе є один «Британець» і тридцять хуєпуталів! На коліна і шукати залізяку, бігом!

Обід на полігоні став справжньою, величною подією. З великих армійських термосів їм насипали гарячого супу. Їжа повернула сили, а головне — після обіду їм дали пів години відпочинку. Артур впав під розлогою сосною прямо на вогку глицю, підклавши під голову шолом. Ці тридцять хвилин сну без тривог і думок під тихий шум вітру в кронах дерев були найсолодшими в його житті. Здавалося, він спав цілу вічність.

Але для Макса обід закінчився трагікомедією. Його нові, жорсткі берці немилосердно натерли мозолі. Скориставшись паузою, він зняв взуття, щоб дати ногам відпочити, і необачно поставив берці на бампер машини польової кухні, яка якраз роздавала обід.

Коли відпочинок завершився, заклопотаний кухар швиденько згорнув термоси, застрибнув у кабіну, і машина польової кухні поїхала назад у частину. Разом із берцями Макса.

Макс солодко потягнувся, повернувся на місце і розгублено кліпнув очима.

— Е-е-е... Хлопці. А де мої берці?

Взвод ліг від реготу. Навіть суворий Морда не зміг стримати посмішки, дивлячись на бідолаху, який залишився в самих брудних шкарпетках посеред полігону.

Назад до розташування Максу довелося йти босоніж. Кожен крок по камінню та холодній багнюці супроводжувався його тихими стогонами та дружнім підколюванням від усього взводу, який прозвав його «босим братом Мауглі».

Повернення до розташування було фізично важчим — м'язи задерев'яніли, ноги налилися свинцем, а мокрий одяг став важчим удвічі. Але психологічно дорога назад пролетіла швидше. Вони йшли «додому», до свого бліндажа.

Коли Артур нарешті скинув із себе мокрий бронежилет, каску та РПС, виникло дивне відчуття невагомості, ніби він міг просто злетіти у повітря. Потім був душ. Гаряча вода, яка змивала з тіла суміш поту, глини, запаху мастила та застарілого страху, здавалася найбільшим благом цивілізації.

Після душу почалися заняття. Дід, бойовий медик, розклав перед ними джгути-турнікети та індивідуальні аптечки. Він спокійним, глибоким голосом пояснював, як правильно накладати турнікет на кінцівки, як зупиняти масивну кровотечу і чому в бою секунди вирішують усе.

— Дивіться на мене, хлопці, — тихо казав Дід, спритно затягуючи турнікет на своїй міцній руці за лічені секунди. — Ваш найкращий друг у бою — це не тільки автомат. Це ось ця чорна стрічка. Вона тримає ваше життя так само, як та синя ізострічка тримає всесвіт.

Після уроків медичної підготовки настав час чистки зброї. Це був особливий ритуал. Бліндаж заповнився густим, заспокійливим запахом мастила КПС-8. Кожен мовчки сидів на своїх нарах, акуратно протираючи кожну деталь, кожен пазик свого автомата. Залізо вимагало поваги і чистоти. Артур ретельно вичищав шомполом ствол, слухаючи монотонний шурхіт ганчірок. У цьому процесі було щось медитативне, що остаточно заспокоювало збуджену за день психіку.

Ближче до вечора їм нарешті дали телефони на одну годину. Бліндаж миттєво затих. Сорок чоловіків сиділи в напівтемряві, і лише бліде світло екранів вихоплювало їхні обличчя. Чулися тихі, напівпошепки розмови з дружинами, матерями, дітьми. Артур написав лише кілька коротких слів рідним, що все добре, він тримається.

Вечір промайнув непомітно. Останні сили Артур витратив на те, щоб при світлі маленького ліхтарика відкрити свій шкіряний блокнот і тремтячими від утоми пальцями зробити запис:

* *Пропиздранок* — жорсткий і раптовий ранковий підйом особового складу за допомогою шумосвітлових гранат та димових шашок, який практикують інструктори для миттєвого зняття цивільного «тупняка» та адаптації до стресу.

* *Штовхати землю* — армійський синонім відтискань від підлоги чи ґрунту в упорі лежачи; базова фізична вправа, яка швидко повертає солдата в реальність.

* *Заїбатися* — стан граничного фізичного та ментального виснаження, коли єдиним бажанням залишається просто заплющити очі, а всі інші проблеми світу втрачають будь-який сенс.