«Словник "Британця"» або «Назви пекло по імені»

Сцена 1: Горох, борошно і тактика від Сірка

Наступні два тижні в учебці перетворилися на суцільний, виснажливий день бабака, щедро приправлений параноєю. Інструктори остаточно перестали гратися в добрих поліцейських і перейшли до тактики постійного стресу.

Спокійного життя не стало. Ти міг чистити зуби, стояти в черзі за баландою або намагатися поспати у сирому бліндажі, коли раптом під ноги прилітала страйкбольна граната. Пролунав глухий хлопок, і тебе з ніг до голови обсипало білим борошном або жовтим горохом.

Одразу після вибуху з кущів міг прилетіти розмотаний турнікет, і дикий голос інструктора розривав тишу:

— Рвана рана лівої ноги! Масивна кровотеча! Час пішов, блядь!

І ти падав у багно, гарячково намотуючи чорну стрічку на стегно, розуміючи, що якщо не вкладешся в норматив, увесь взвод буде віджиматися до втрати пульсу.

Головний сержант Сірко, спостерігаючи за цією метушнею, лише криво посміхався у свої сиві вуса. Якось увечері, коли хлопці ледь дихали після чергового марш-кидка, він зібрав їх навколо себе, спершись на автомат.

— Ви думаєте, що тактика — це красиві стрілочки на мапі і перебіжки двійками? — прохрипів Сірко, припалюючи цигарку. — Хуйня це все. Слухайте сюди і запам'ятовуйте. Справжня тактика — це коли знімаєш дешеву простітутку, їдеш з нею на свінгер-паті, міняєшся і їбеш нормальну. Оце, пацани, і є вище мистецтво маневру, оцінка ризиків і грамотний розподіл ресурсів. А те, що ви тут робите — це поки що просто фізкультура.

Артур, стікаючи потом, дістав свій блокнот і ретельно занотував цю цитату. Вона була надто геніальною у своїй цинічній простоті, щоб її забути.

Сцена 2: Мистецтво відра та філософія піску

З часом Артур почав помічати дивні речі. Був у їхньому взводі хлопець на прізвисько Друїд Панаромікс. Він нічим особливо не виділявся, окрім одного нюансу: коли б ти його не зустрів на території табору — чи то вранці, чи то під час перекуру, чи під вечір — він завжди кудись зосереджено йшов із напівповним відром піску.

Через кілька днів Артур не витримав і перепинив його.

— Друїде, слухай. Ти або готуєш наймасштабніше в історії табору будівництво замків із піску, або я чогось не розумію. Навіщо ти його постійно тягаєш?

Друїд зупинився, озирнувся на всібіч і спокійно, по поличках, розклав суть буття.

— Дивись, Британцю. Якщо ти просто йдеш по території з порожніми руками, сержант бачить, що ти їблуєш. А якщо ти їблуєш, значить, тебе можна припахати копати траншею, чистити сортир або носити колоди. А от якщо ти йдеш із відром піску — ти явно чимось зайнятий. Виконуєш важливе завдання. Питань до тебе нуль.

— А чому відро наповнене лише наполовину? — примружився Артур.

— Бо якщо насипати повне — спину надірвеш тягати, — філософськи знизав плечима Друїд і рушив далі.

Того вечора у словнику Артура з'явився новий термін.

Їблувати — військово-філософський стан бездіяльного та необережного споглядання навколишнього світу, що неминуче призводить до отримання додаткових фізичних навантажень від командування або пиздюлів від ворога. Лікується відром піску або лопатою.

Відтоді знаменита фраза «хто не шаре, той хуяре» остаточно стала неформальним кредо їхнього взводу. Вони навчилися «шарити».

Сцена 3: Сусіди по пеклу

Учебка об'єднала абсолютно різних людей. Контингент іноді вражав. Були взводи, де половина бійців нагадували найгірших маргіналів із підворіть — пошарпані, стрьомні на вигляд персонажі, для яких слова «алкаш» чи «бомж» були б компліментом. Але війна мала дивну властивість усе перемішувати.

Серед інших хлопців траплялися справжні алмази чорного гумору та винахідливості. Наприклад, Віцик із п'ятого взводу. Своє прізвисько він отримав після того, як на одному з перших шикувань перед стрільбами чесно і голосно видав фразу з класичної комедії: «Я не трус, но я боюсь!». Віцик був хорошим хлопцем, але з медициною в нього не складалося фатально. На накладання одного турнікета в нього йшло по півтори хвилини. Інструктори кричали, що за цей час з нього витече не тільки кров, а й душа, але пальці Віцика вперто плуталися в липучках.

Або Тяпа — Олександр Калантай із третього взводу. Дрібний, неймовірно противний хуліган і розбишака. Він вічно з кимось сперечався, завжди мав свою думку і за словом у кишеню не ліз. Але була в Тяпі одна риса, яку поважали всі: він був кристально справедливим. Коли доходило до роботи, цей мілкий хлопчина тягнув лямку нарівні з найздоровішими бугаями, тримав планку і ніколи не ховався за чужі спини. Вони стали справжніми побратимами.

Сцена 4: Руїни, адреналін і закони фронту

Останній тиждень перед виїздом — тиждень злагодження — вони провели вже не в учебці. Їх перекинули до бойової частини. Координати були невідомі, деталі засекречені.

Це було моторошне місце: комплекс напівзруйнованих індустріальних будівель, розкиданих посеред густого лісу. Вони були настільки якісно замасковані, що їх не було видно ні з землі, ні з повітря. Це була учебка для дорослих. Тут не було строкових сержантів — лише бойові командири. Ті, хто пахнув не статутом, а сирою землею і порохом.

Стрільби тут були інакшими. Жодних тепличних умов. Коли ти робив постріл із великокаліберного «Браунінга» чи СПГ, від звукової хвилі вібрували всі внутрішні органи. Вихлоп був таким, що в кров викидало мегатонни адреналіну — від цієї первісної могутності і контрольованої сили, здавалося, аж член привставав. Це був непідробний, тваринний захват руйнування.

Новий командир, чоловік із посіченим осколками обличчям, дивився на те, як вони луплять по мішенях, і холодно констатував закони фронту:

— На нулі не буває крутих і слабких, — казав він. — Там є живі і мертві. Зброя не робить вас безсмертними. Вона лише дає право на відповідь. Якщо ти не бачиш ворога, це не значить, що ворог не бачить тебе. Ховайся так, ніби ти голий, а небо всіяне очима. І головне — ніколи, чуєте, ніколи не шкодуйте БК у зеленку. Якщо вам здалося — вам не здалося.

Сцена 5: Виїзд на позиції. Передчуття Справжнього

Вранці прийшов наказ. Більше ніяких тренувань. Їх завантажили в старий «Камаз», який густо пахнув соляркою і металевим присмаком кров’ю, що в'їлася в дошки кузова — запах, який Артур тепер розрізняв миттєво.

— Ну що, «Британець», — Славік дістав свій ніж, автоматично перевіряючи лезо великим пальцем. — РЛку з собою взяв?

— Вона в кишені біля серця, — Артур криво усміхнувся, поплескавши по бронежилету. — Але тепер я точно знаю, що вона — лише шматок паперу. Моя справжня рекомендація — це те, як я за п’ять секунд розбираю затвор.

Поруч на рюкзаку сидів Макс «Проїбав». Він міцно обіймав свій ноутбук, дбайливо загорнутий у товстий зимовий спальник.

— Хлопці, — раптом тихо сказав він, дивлячись у брудну підлогу кузова. — А якщо я знову щось важливе... ну, ви знаєте?

— Не бійся, Максе, — спокійно відповів Артур. — Тепер у нас є спільний словник. Якщо ти щось «проїбеш», ми це разом «відхуяримо» назад. Бо тепер ми не просто люди з вулиці, айтішники, будівельники чи вантажники. Ми — деталі одного механізму, який навчився працювати в умовах повного хаосу.

Артур дістав свій потертий блокнот і, притримуючи сторінки від протягу, записав останню фразу перед тим, як машина важко рушила з місця:

«Пиздотиша закінчилася. Попереду — зона, де мова закінчується і починається дія. Але я візьму свої слова з собою. Бо назвати пекло по імені — це перший крок до того, щоб над ним панувати».

Коли «Камаз» виїхав за межі замаскованого полігону, високо в сірому небі розцвіла перша сигнальна ракета. Артур дивився на її червоний хвіст не з жахом, а з холодною цікавістю дослідника. Він знав: завтра він напише про це першу главу своєї нової інструкції. Інструкції, де кожен термін — це врятоване життя.