Глава 8: Учебка. Територія заліза та вовчих законів
Двері старого, поношеного «Спринтера» з гуркотом зачинилися. Бус був звичайним робочим коняком: місцями битий, місцями коцаний, зі слідами іржі по низу кузова. Транспорт різко рушив, підстрибуючи на розбитих вибоїнах асфальту і везучи їх у суцільну невідомість.
У салоні тряслися дванадцять чоловіків. Ніхто не мав бажання знайомитися. Всі сиділи в телефонах, нервово набираючи повідомлення: хто рідним, хто роботодавцям, марно намагаючись пояснити ситуацію. Напружену, глуху тишу раптом розірвав короткий смішок Макса «Проїба». Він сидів найближче до лобового скла і раптом тицьнув пальцем на бокове дзеркало заднього виду, яке було щедро, у кілька шарів, перемотане синьою ізострічкою.
— О, пиздопластир! — хмикнув Макс, штовхнувши Артура в бік. — Я ж казав, що на ньому тримається всесвіт!
Артур ледь помітно усміхнувся, хоча всередині все було стягнуте в тугий вузол. Він подивився в темне вікно, механічно підбиваючи хронологію: це був його восьмий день в Україні. Рівно вісім днів тому він пив каву у своєму лондонському офісі, вирішуючи питання логістики, а зараз їхав невідомо куди в бусі, що тримався купи на ізострічці.
Навчальний центр зустрів їх глибокої ночі. На майданчик перед КПП один за одним заїхало ще кілька таких самих бусів. Коли людей вивели на вулицю, Артур на мить закляк від сюрреалістичності картини.
З низького неба безперестанку сіялася дрібна, крижана мряка. Ця погода до болю нагадувала Лондон, але там дощ був просто частиною стильного пейзажу, а тут — ворожою стихією, що миттєво перетворювала землю на чавкаючу багнюку. У світлі тьмяних прожекторів стояв натовп новоприбулих. Всі були в цивільному, але в якому! Когось висмикнули прямо з ліжка — чоловік трусився на вітрі в махровому халаті й гумових капцях. Хтось стояв взагалі в самих трусах і майці, обхопивши себе руками. Був розгублений хлопець у пом'ятому весільному костюмі, був хтось у дорогих туфлях і брендовій сорочці, вочевидь, прямо з ресторану чи побачення. Більшість стояла просто в робочому: комбінезони автослюсарів, фірмові куртки будівельних компаній, уніформи кур'єрських служб. Цей різношерстий натовп виглядав як декорація до театру абсурду, яку викинули під дощ.
Ранок почався з конвеєра. Їх погнали на склади, де швидко видали форму, берці та мінімальне спорядження. Коли всі перевдяглися, цивільна строкатість зникла назавжди. Жорсткий піксель зрівняв і того, що був у халаті, і того, що у весільному костюмі.
Після обіду їх нарешті привели на ППД — постійний пункт дислокації. Це був не намет, а глибокий, вкопаний у землю підземний бліндаж, розрахований на 36–44 чоловіки. Таких великих бліндажів тут було чотири — по одному на кожен навчальний взвод. Усередині пахло сирою глиною, свіжими дошками дерев'яних нарів і вогкістю.
Конфлікт спалахнув у другій половині дня, коли всі почали розкладати речі та займати місця. Група з чотирьох молодиків, які трималися разом від самого військкомату і вважали, що армія — це та сама зона, вирішила одразу встановити свої порядки.
Ватажок групи, на пальці якого синіло старе татуювання-перстень, розважливою ходою підійшов до нарів Артура. Той саме дістав з рюкзака свій ноутбук та шкіряний блокнот, збираючись зробити запис.
— Чуєш, «Британець», — озвався ватажок, демонстративно витираючи лезо складаного ножа об щойно видану піксельну штанину. — Кажуть, у тебе там ноутбук у сумці лишився. І блокнотик модний. Нащо воно тобі тут? Дай пацанам покористуватися, а ми тебе «кришувати» будемо від сержантів.
Артур відчув, як адреналін вдарив у скроню, але не відвів погляду.
— Мої речі — це моя власність, — спокійно відрізав він. — Згідно з законом...
Загін «вуличних» вибухнув сміхом.
— Ти шо, дохуя умний? — ватажок різко підвівся, ховаючи ніж. — Тут закон — це я. А ти — просто юнакохуй, якого сюди привезли вмирати. Ти завтра в наряді за мене будеш хуярити, поняв?
Артур хотів встати, але відчув на плечі важку, як бетонна плита, руку. Славік вийшов уперед. Його обличчя, зазвичай втомлене, зараз виглядало як застигла маска з граніту.
— Послухай сюди, «авторитет», — голос Славіка був тихим, але від нього по спинах інших пробіг мороз. — Я на будівництвах таких, як ти, пачками бачив. Ви думаєте, що раз ви в татухах, то ви вовки?
Славік зробив крок впритул, майже торкаючись носом до носа ватажка. Артур помітив, як пальці брата склалися в специфічний, жорсткий «човник».
— Мій брат — це моя кров. І якщо ти ще раз відкриєш пащу в його бік, я тобі покажу те, чого в твоїх тюрмах не вчили. Щоб дістати людині око — зброя не потрібна. — Славік ледь ворухнув пальцями біля обличчя опонента. — Рівень сили духу в мене такий, що я тебе пережую і не помічу. Ти шариш, чи тобі треба в’хуячити так, щоб ти до ранку не прокинувся?
За спиною Славіка почувся рух дощок. З сусідніх нарів без зайвих слів піднялися ще декілька хлопців спортивної статури, з широкими плечима та поламаними вухами борців. Вони мовчки стали позаду Славіка, схрестивши руки. Усі розуміли: тут зібралися ті, хто прийшов воювати, і москальські тюремні приколи типу «кришування» тут не пройдуть.
У бліндажі запала пиздотиша. Ватажок глянув у холодні, мертві очі Славіка, перевів погляд на стіну зі спортсменів, ковтнув слину і мовчки відступив назад до свого кутка.
Артур сів на нари, відчуваючи, як калатає серце. День восьмий. Ілюзії закінчилися. Він дістав ручку і в цій абсолютній тиші записав у блокнот:
Пиздотиша — абсолютна, мертва тиша, що настає в момент найвищої напруги, коли одне слово відокремлює життя від фатальних наслідків.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!