«Словник "Британця"» або «Назви пекло по імені»

Машина розгорялася все сильніше. Вогонь жадібно лизав понівечений метал, випльовуючи в чорне небо снопи іскор та густі клуби маслянистого диму. Цей стовп полум'я був ідеальним маяком для всього, що літало тієї ночі. Дрони зліталися на тепло, як стерв'ятники на кров. Їхнє дзижчання накочувало хвилями: одні прилітали, зависали на хвилину, аналізуючи ціль, потім розверталися і летіли геть, а на їхнє місце миттєво ставали інші. Небо над посадкою перетворилося на конвеєр смерті.

Навколо панував хаос, розбитий на десятки особистих трагедій. Адреналін бив по мізках, викручуючи емоції на максимум. Десь у темряві, за кілька метрів від Артура, хтось безперервно, швидко і заїкаючись читав «Отче наш». Трохи далі було чути глухі, здадавлені ридання — хтось просто плакав, втиснувшись обличчям у вологе коріння, не в змозі впоратися з жахом.

Біля самого епіцентру трагедії двоє хлопців усе ще відмовлялися вірити в смерть. Вони сиділи на колінах у кривавій багнюці біля розірваного навпіл водія, який уже хвилину як перестав дихати.

— Тримай його! Тримай, я сказав! — істерично кричав один, марно намагаючись накласти турнікет на обривок стегна. — Давай, братіку, дихай! Не йди, сука, дихай!

Другий просто завивав, хитаючись із боку в бік, обіймаючи мертві плечі. Їхня психіка блокувала реальність, створюючи ілюзію боротьби за життя там, де життя вже не залишилося.

У приямку поруч з Артуром зв'язковий Сем гарячково налаштовував рацію. Його губи ворушилися, випльовуючи в ефір коди і цифри, які зараз звучали як відчайдушні магічні заклинання.

— Плюс, плюс... «Коробка» мінус... — глухо, прикриваючи мікрофон долонею, шепотів Сем. — Командир мінус... Водій двісті... Багато розсіяних. Все пішло по пизді, прийом! Запит на евак і броню! Ми в лісосмузі, квадрати міновані...

У повітрі, густому від запаху крові та горілої гуми, знову зависло питання: «Хто за старшого?». Воно передавалося пошепки від дерева до дерева, але відповіді не було. Ніхто з двадцяти новобранців не хотів брати на себе відповідальність. Вони бачили одне одного вперше в житті. Довіри не було, як не було й бажання підкорятися чужим, таким же розгубленим цивільним у пікселі, яким іще вчора міг бити морду в барі.

Тишу порушив Художник. Його важкий, напрочуд спокійний голос ніби притиснув усіх до землі, зупиняючи паніку.

— Ніхто зараз не старший, — чітко відрізав він у темряву. — Ніхто нікуди не біжить і ніким не командує. За нами точно когось пришлють. І він точно буде старшим і знатиме, що робити. Зараз наша єдина задача — не наробити дурниць і не повиздихати на цих мінах. Лежимо. Дихаємо. Чекаємо.

Артур повільно видихнув. Ця ніч була не про смерть. Вона була про здирання старої шкіри. Британець дивився на своїх побратимів і розумів: усе, що він до цього знав про людську природу в затишних пабах і кабінетах Лондона, було лише бляклим ескізом.

Справжній портрет людини малювався саме тут, у брудній замінованій посадці, під звуки літаючих дронів. Він дивився на Макса «Проїба». Хлопець, який ще вчора губив власні шкарпетки, зараз, не кліпаючи, моніторив небо, вираховуючи траєкторії і частоти коптерів. Він дивився на Славіка. Той стояв на варті трохи далі, низько пригнувшись, вдивляючись у чорну стіну лісу. Славік став іншим. Його рухи змінилися. У його очах більше не було людського страху — це був погляд загнаного, але смертельно небезпечного вовка. Він перетворився на хижака, готового розірвати будь-кого, хто наблизиться до його зграї. Тут звичайний злодій чи хуліган міг за секунду стати святим, а рафінований інтелектуал — безжальним убивцею.

— Знаєш, Семе, — тихо сказав Артур, дивлячись на холодні зорі, що миготіли крізь розриви чорного диму. — Я завжди думав, що війна — це виключно стратегія. Карти, координати, накази... А це виявилося просто знайомством. Знайомством із самим собою справжнім.

Сем відірвався від рації. Він не сказав ні слова, лише довго, пронизливо глянув на Артура крізь темряву, освітлену сполохами полум'я. А потім коротко кивнув. У цьому погляді Британець прочитав те, чого не було в жодному Оксфордському словнику. Цей погляд казав: «Ти більше не турист. Ти тепер наш. Тепер ти шариш».

Артуру треба було за щось зачепитися, щоб не з'їхати з глузду. Він намацав свій диктофон, накрив його долонею, підніс до губ і, дивлячись на палаючий остов їхнього минулого життя, прошепотів:

«Пиздець. Іменник. Абсолютний нуль на військовій системі координат. Стан, коли всі геніальні стратегії штабів, плани на вечір і запаси тушонки горять в одному Камазі. З армійсько-філософської точки зору — це не кінець світу, це лише зміна ввідних даних. Мораль: коли настає пиздець, єдине, що має значення — це товщина броні, наявність турнікета і той брудний, переляканий ублюдок з автоматом, що лежить праворуч від тебе. Тому що тепер він — твій єдиний бог і рятівник».

Артур сховав диктофон під броню. Він ще не знав, куди їх закине ця ніч, але всередині росла тверда, як криця, впевненість. Він знав, що попереду буде бліндаж, де ці замурзані, контужені люди стануть чимось більшим, ніж просто список у відомості. Вони триматимуться одне за одного як одна сім'я, зіб'ються в єдиний, злий і живий організм.

Там, куди вони йдуть, безглузді паперові РЛки підуть на розпал «буржуйки», щоб зігріти змерзлі пальці, а кожне слово, кинуте в ефір чи в обличчя, отримає реальну вагу свинцю. Попереду був їхній перший світанок, і для того, щоб його побачити, їм усім доведеться зробити багато неможливого.